Спочатку:
На сторінку книги
Минуло майже два місяці.
Зима в Міддарі так і не стала справжньою.
Сніг випадав рідко й майже одразу танув. Зате дощі не припинялися. Вулиці поселення перетворювалися на довгі смуги сірої багнюки, і навіть дерев’яні настили іноді майже зникали під водою.
Дім поступово ожив.
Кайл полагодив віконниці, укріпив дах і притягнув звідкись нову заслінку для печі. Азарг розібрав скрині й розклав карти на столі. У кутку знову з’явилися в’язки мотузок, старі інструменти Шукачів і мідні мітки, якими вони іноді позначали шлях.
Алія більшу частину часу проводила з зошитами.
Спочатку все здавалося дивним. Вправи, вправи й ще раз вправи.
“Сядь на відкритому місці.”
“Спробуй відчути рух повітря.”
“Не шукай вітер. Помічай його відсутність.”
Вона пробувала знову і знову. Іноді виходило, іноді — ні.
Інколи вітер здавався живим: він рухався між будинками, огинав дахи, ковзав уздовж стін.
А іноді повітря стояло так нерухомо, що Алія починала сумніватися, чи відчуває вона взагалі щось.
Одного разу вона просиділа у дворі майже годину.
Коли вона розплющила очі, Кайл стояв поруч, спершися на паркан.
— Медитуєш?
— Вчуся.
— Схоже на сон із відкритими очима.
Алія насупилася.
— Ти міг би іноді не жартувати.
Кайл знизав плечима.
— Тоді мені доведеться говорити серйозно.
— І?
— Я не впевнений, що вмію.
Він пішов раніше, ніж вона встигла відповісти.
Таке траплялося часто.
Іноді Кайл допомагав їй — пояснював, як читати хмари або як зрозуміти, що буря прийде раніше, ніж зазвичай. А іноді раптом ставав холодним і відстороненим.
Наче між ними знову з’являлася невидима стіна.
Алія довго не розуміла, чому.
Одного вечора Азарг зітхнув, дивлячись на них через стіл.
— Не звертай уваги на Кайла.
Алія підняла голову.
— Я не…
— Звертаєш, — спокійно сказав він.
Вона трохи помовчала.
— Він мене ледь терпить.
Азарг тихо усміхнувся.
— Це не так.
Він налив собі трохи чаю.
— Просто ти зайняла місце, яке колись належало іншій людині.
Алія насупилася.
— Його матері?
Азарг кивнув.
Деякий час вони сиділи мовчки. За вікном вітер повільно гнав вулицею мокре листя.
— Кайл був малим, коли ми почали брати його з собою в дорогу, — сказав Азарг. — Він завжди бачив її поруч.
Він подивився на зошити на столі.
— А тепер поруч ти.
Алія обережно провела рукою по обкладинці однієї з книг.
— Я не хочу займати її місце.
— І не займаєш.
Азарг підняв погляд.
— Але Кайлу потрібен час, щоб це зрозуміти.
У цей момент двері відчинилися. Кайл увійшов до будинку, струшуючи з плаща дощові краплі.
— Чудові новини.
Азарг трохи підняв брову.
— Які?
Кайл усміхнувся.
— Кажуть, вершина Лисого пагорба знову суха. Значить, дощі скоро закінчаться. День-два — і можна буде вирушати.
Він подивився на них.
— Схоже, у нас з’явилася робота.
Кайл подивився на Алію.
— Ти ж хотіла практики
Алія відчула, як усередині спалахнуло бажання вирушити в дорогу.
Практика.
Нарешті.
