Раді Вас бачити!

Темрява в тунелі не була повною. Ззовні, під відкритим небом, провал виглядав наче прочинена чорна паща. Але варто було зробити кілька кроків усередину — і очі починали розрізняти слабке, майже болісне світло, що йшло від самих стін.

Алія придивилася. Стіни складалися із суміші щільної сухої землі й каменю. Звичний для цих місць камінь тут був іншим. Не сірим, не мертвим. Він ніби вбирав вологу і віддавав її м’яким зеленкуватим сяйвом. Тонкі прожилки тягнулися по поверхні, мов вени.

— Бачиш? — тихо спитала вона.

— На жаль, так, — відгукнувся Кайл.

Він ішов трохи попереду, але тепер сповільнився, не зводячи очей із проходу. Кинджал у руці. Плечі напружені.

Позаду Азарг на мить затримався біля входу, прислухався і лише тоді повністю ступив усередину, приєднавшись до них.

Вони рухалися проходом, і їх огорнула неприродна тиша. Вона тиснула й змушувала сумніватися в рішенні спуститися сюди. Алія намагалася вловити вітер і за якись час таки відчула його. Але він був слабкий, наче виснажений і застряглий.

Прохід ішов вниз. Не різко — м’яким схилом, ніби їх спеціально вели глибше. Стіни почали вкриватися дивним візерунком. Це були неприродні тріщини породи. Вони виглядали так, ніби щось протягувало тут своє велике тіло, проштовхуючи його між виступами каміння й залишаючи довгі смуги вздовж усього тунелю.

Алія провела пальцями по одній із цих смуг — і одразу відсмикнула руку.

— Тепла, — здивовано прошепотіла вона.

Кайл різко зупинився.

— Що?

Вона знову торкнулася. Обережно.

— Стіна тепла.

Циц теж зацікавився, визирнувши з-за пазухи Алії, де ховався весь цей час після виходу з дому. Він поворухнув вусами й приклав лапку до стіни, повторюючи її рух.

Азарг підійшов ближче. Провів долонею і насупився.

— Це не камінь.

Тиша стала ще густішою. І раптом звідкись із глибини тунелю долинув звук. Спершу ледь чутний. Віддалене відлуння. Потім чіткіший. Наче щось рухалося їм назустріч.

Кайл повільно видихнув.

— Скажи, що це просто відлуння.

Алія похитала головою.

— Сумніваюся.

Вона заплющила очі й спробувала слухати. Але не вітер — а порожнечу поруч із ним. Чи порожнечі.

— Він не один, — прошепотіла вона.

Кайл тихо вилаявся.

— Звісно.

Азарг міцніше стиснув факел.

— Скільки?

Алія не відповіла одразу. Вона намагалася зосередитися на тих порожнечах, що, мов канати, обплітали вітер, тримали його, як сітку. Вони не стояли на місці — рухалися, розповзалися, мов змії з гнізда, перепліталися між собою. Вони були, як коріння одного дерева. Як єдине ціле з ним — але їх було багато. Надто багато для трьох.

Вона розплющила очі.

— Це все — він. Усе: і ті корені, і це місце.

Кайл тихо всміхнувся.

— Чудово. Ми всередині нього.

Позаду пролунав звук. Вхід, який ще мить тому був видимий — хоч і далекий — почав закриватися. Земля повільно осипалася, заповнюючи провал. Каміння ковзало вниз, перекриваючи світло.

Алія завмерла.

— Кайл…

Вони вже розуміли: шляху назад немає. Поки не позбудуться того, що тут оселилося.

— Запізно.

Останній промінь світла зник. На мить темрява стала глибшою, а потім спалахнула зеленкуватим сяйвом жил на стінах.

І звук, який вони чули, став ближчим.