Раді Вас бачити!

Дорога зникла зовсім — лишилися лише нерівні складки землі, де коні ступали обережно, шукаючи опору.

Азарг не зупинявся, доки не відійшли достатньо далеко, щоб навіть силуети на тракті розчинилися в сутінках.

Лише тоді він натягнув повід.

— Тут, — коротко сказав він.

Коні важко видихнули. Тиша довкола вже була іншою — не порожньою, а такою, що огортала.

Кайл одразу повернувся до Алії.

— А тепер поясни.

Вона не відповіла відразу. Зісковзнула з сідла, відчуваючи, як тремтять ноги — згадуючи те саме тремтиння, що охоплювало тіло щоразу, коли з’являлася одна із сестер.

— Це… — вона провела рукою по передпліччю, ніби струшуючи щось невидиме. — Це не просто страх.

Азарг дивився уважно. Без тиску. Але й без поблажливості.

— Тоді що?

Алія підвела погляд.

— Вони шукають.

Кайл коротко й зло всміхнувся:

— Ти вже це казала.

— Ні, — тихо відповіла вона. — Раніше я не розуміла як.

Азарг трохи нахилився вперед.

— А тепер?

Алія ковтнула.

— Тепер, здається… розумію.

Вона на мить заплющила очі, ніби перевіряючи себе.

— Так само, як я відчуваю вітер.

Кайл насупився.

— Ти хочеш сказати…

— Вони шукають навмисно, — перебила вона. — Таких, як я.

Азарг не одразу поставив наступне запитання.

— Церква?

Алія кивнула.

— Я думала… що це просто притулок. Що нас збирали тому що… ну… — вона запнулася. — Бо ми нікому не потрібні. Або що батьки просто віддали нас заради кращого життя. Або… я вигадувала сотні причин.

Голос став тихішим.

— Але це не так.

Кайл сильніше стиснув повід.

— Звісно, не так.

Вона глянула на нього.

— Вони знали. Або відчували.

Азарг повільно кивнув.

— І що саме?

Алія на мить завагалася. Потім усе ж сказала:

— Таких, хто може збирати ефір. Пережити вітер.

Кайл різко підвів голову.

— Шукачів?

— Не тільки, — тихо відповіла вона.

І вперше в її голосі з’явилося щось тверде.

— Ти вже казав… що частіше такі народжуються в сім’ях Шукачів.

Азарг не заперечував.

— Буває.

— Але були й інші, — продовжила Алія. — Діти, які… — вона насупилася, намагаючись упіймати спогад. — Які пережили вітер.

Слова прозвучали дивно навіть для неї самої.

— Що значить «пережили»? — різко спитав Кайл.

Вона похитала головою.

— Я не пам’ятаю всього.

Пальці знову торкнулися волосся.

— Але коли я була зовсім маленька, щось сталося. Можливо, буря. Я була з батьком, але після цього я його вже не бачила. Можливо, буря забрала його, а я лишилася.

Кайл і Азарг переглянулися.

Алія продовжила швидше, ніби боялася втратити думку:

— Я думаю… нас шукали після цього. Після таких випадків.

— І забирали, — тихо сказав Азарг.

Вона кивнула.

— І ламали. Робили ідеальними служками Богині. Сестрами.

Кайл видихнув крізь зуби.

— Дідько…

Алія подивилася в бік, туди, де залишився тракт.

— Я втекла. Але я там була не одна. І… можливо, були й інші. Деякі дівчата в притулку були старші, інші — молодші за мене тоді.

Алія несвідомо стиснула руки в кулаки.

— І якщо з ними роблять те саме, що… — вона не договорила. Але тепер це й не було потрібно.

Кайл різко провів рукою по обличчю.

— Значить, у них є свої шукачі й ті, що відчувають.

Азарг кивнув.

— Які шукають інших.

Алія повільно видихнула.

— Так.

Тепер це звучало як факт.

— І якби ми лишилися в столиці…

Вона не договорила. Але всі зрозуміли.

Кайл глянув на неї.

— Тоді добре, що ти це відчула.

Вона ледь похитала головою.

— Це не просто відчуття. Це як крик.

Азарг примружився.

— Вони теж можуть відчувати тебе?

Алія відповіла не одразу. Вона мовчала довше, ніж хотілося, а потім тихо промовила:

— Думаю, так.

Кайл стиснув щелепи.

— Тоді нам треба йти ще далі.

— І обережніше, — додав Азарг.

Він розвернув коня.

— Відтепер — жодних доріг.

Кайл кивнув. Потім глянув на Алію. І майже непомітно під’їхав ближче.

— Цього разу… — сказав він тихо, — ми не дамо їм тебе знайти.

І вперше за довгий час вона не відчувала загрози від вітру.

Лише напрямок. 

Уперед.