Спочатку:
На сторінку книги
Ранок у торговому дворі Халстада завжди починався з води.
З бочок, із глухого плюскоту, з лайки тих, хто не встиг зайняти місце біля умивальні. Пил, що долітав із південним вітром, за ніч осідав, і його потрібно було змивати з обличчя й з рук, вичісувати з волосся.
Алія спустилася з глечиком раніше за інших служниць. Вона все ще відчувала вчорашню тишу всередині — неприємну, як паузу перед ударом. Та тиша змусила її занервувати й зібрати у вузлик свою невелику кількість речей, якими вона встигла обжитися.
У дворі вже стояли двоє нових постояльців.
Старший розмовляв із господарем. Спокійно, неголосно.
Молодший — той самий із розсіченою бровою — стояв біля бочки, стягнувши плащ і сорочку до пояса. Обливався водою й коротко здригався від холоду.
Вона збиралася пройти повз.
Справді.
Але затрималася.
Не тому, що він був красивий — хоча був. Шкіра на плечах обгоріла від сонця, рухи — впевнені, без зайвої показовості.
Просто… вона дивилася занадто довго.
Він помітив.
Підняв брову, трохи насмішкувато.
— Вода безплатна, — сказав він. — Але відра швидко закінчуються.
Алія моргнула, усвідомивши, що тримає глечик і стоїть, як дурна.
— Я не по воду прийшла.
— Тоді по що? — Він нахилив голову, ніби справді чекав відповіді.
— По роботу.
Він усміхнувся й знову хлюпнув на себе водою.
І тоді вона побачила.
На його передпліччі — не поріз, не звичайний шрам. Лінії. Нерівні, ніби хтось малював по шкірі розпеченим дротом. Червонуваті, що тягнулися до ліктя, спліталися в ламану спіраль.
Не візерунок.
Слід.
Її пальці стиснулися на ручці глечика.
Вона вже бачила таку мітку.
Одного разу до церковного дому привели пораненого чоловіка. Він марив, кликав вітер на ім’я й лаявся на нього так, ніби це був давній знайомий. Настоятелька тоді прошепотіла:
— Дивись, це Шукач. Небезпечна людина.
У нього теж була така мітка.
Алія відвела погляд першою.
— Ви надовго? — запитала вона, намагаючись, щоб голос звучав звичайно.
— Не знаю, — знизав він плечима. — Як вийде.
Це була не відповідь.
Вона кивнула й пішла, відчуваючи його погляд, що проводжав її спину, поки вона віддалялася.
Не важкий. Просто уважний.
***
У залі зранку було шумно. Каравани готувалися вирушати, інші — тільки прибували. Господар уже нервував.
— Аліє, — покликав він, — віднеси сніданок на двох і простеж, щоб у третій кімнаті не було зайвих вух.
— Чому?
— Бо наші нові гості хочуть тиші.
Вона нічого не сказала. Лише кивнула.
Підіймаючись сходами з тацею, вона сповільнила крок біля дверей третьої кімнати.
Голоси були приглушені, але слова — чіткі.
— …якщо це тут, ми відчуємо.
— Відчуєш ти, — відповів старший. — Я лише перевірю.
— І якщо вона вже нестабільна?
— Тоді ми запізнилися.
Серце вдарило сильніше.
Вона.
Алія завмерла.
— Не поспішай, Кайле, — продовжив старший. — Ми не знаємо, хто це. І не знаємо, чи знає вона сама.
Кайл.
Ім’я залишилося в пам’яті.
Дошка під її ногою скрипнула.
У кімнаті стало тихо.
— Хто там? — голос старшого став жорсткішим.
Алія штовхнула двері, не даючи собі часу на роздуми.
— Ваш сніданок.
Обидва чоловіки подивилися на неї.
Спокійно. Без різких рухів.
Але тепер вона дивилася на них інакше. Це були не просто подорожні.
Шукачі.
І вони щось шукають. І, судячи зі слова «вона», — не річ.
Вона поставила тацю на стіл.
Кайл затримав на неї погляд трохи довше, ніж потрібно. І від того погляду стало трохи неспокійно. Не відчуття небезпеки, а від думки про щось могутніше, ніж вона сама. Як просто неба перед грозою — коли повітря густішає й завмирає.
Коли вона вийшла, їй знадобилося кілька секунд, щоб знову зробити вдих.
Унизу у дворі хтось голосно сперечався про ціни. Чувся стукіт посуду й рипіння кроків.
Здавалося, ранок жив своїм звичним життям.
Але тепер вона точно відчувала: вони приїхали не випадково.
І якщо вона вже вирішила йти — це треба зробити сьогодні. Бо завтра може бути пізно.
