Раді Вас бачити!

Ранок зустрів їх весняним холодом. Той пробирався під одяг, ніби ніч так і не закінчилася, а лише відступила на крок, дозволивши першому теплому вітру кинути натяк на швидку появу зелені.

Дорога вела вгору, у кам’янисті передгір’я. Трава тут іще не пішла в ріст, поступаючись сухій землі й сірим валунам. Хоч де-не-де вже пробивалися стрілки майбутніх крокусів.

Алія їхала мовчки, досі переживаючи спогади, що прийшли до неї в нічному кошмарі. Чорна карета і голос: «Ти служитимеш».

Вона різко вдихнула.

— Змерзла?

Рей опинився поруч майже непомітно. Як завжди.

— Трохи, — відповіла вона.

Він подивився вперед, примружившись.

— Тут вітер холодніший. Він підіймається з порожніх місць.

— Порожніх?

— Там, де нічого не залишилося.

Алія насупилася.

— Ти говориш так, ніби бачив ці місця.

Рей ледь усміхнувся.

— А ти — ніби не відчуваєш.

Вона відвела погляд. Відчувала, але не розуміла.

Деякий час вони їхали поруч мовчки, поки Алія нарешті не запитала:

— Рей.

— М?

— Як працює магія?

Він не здивувався.

— Зараз чи раніше?

— Зараз.

— Як інструмент, — сказав він. — У тебе є енергія — ти її спрямовуєш.

— Ефір?

— Так.

Він кивнув у бік її сумки.

— У колбах — сира сила. Але сама по собі вона марна.

— Чому?

— Бо сама не знає, що робити. Може лише змінювати все довкола — хаотично. Як у проклятих місцях. Але це повільно.

Він подивився на неї.

— Магія — це не сила. Це спосіб надати ефіру форму.

Алія задумалася.

— А артефакти?

— Це вже готові форми. Уяви форму для металевого виробу. Наприклад, ключа. Ти плавиш метал, заливаєш його у форму. І коли він застигає — в тебе в руках ключ. Саме такий, як ти задумала.

Він ледь торкнувся рукавички.

— Так само і з магічними речами. У них закладена схема. Ти даєш їм енергію — вони роблять решту.

— Тобто магія працює як інструмент?

— Саме так.

Він трохи усміхнувся.

— Як ніж. Сам він не ріже. Але в руках людини…

— Ріже, — закінчила вона.

Рей кивнув.

У цей момент до них під’їхав Кайл.

— І багато таких «ножів» у тебе? — кинув він.

Рей навіть не обернувся.

— Достатньо.

— Ну звісно.

Кайл усміхнувся.

— Маги люблять говорити загадками.

— Люди хочуть чути лише те, що їм зручно, — спокійно відповів Рей.

Алія тихо видихнула.

— А раніше?

Вони обидва подивилися на неї.

— До катаклізму. Як раніше було з магією?

Рей на мить замовк.

— Раніше не потрібно було носити ефір із собою.

— У сенсі?

— Він був усюди.

Він провів рукою по повітрю.

— Маг міг брати енергію зі світу. Безпосередньо.

Алія відчула, як усередині щось озвалося.

— Як вітер?

Рей подивився на неї уважніше.

— Схоже.

Кайл пирхнув.

— Казки.

— Ні, — тихо сказав Рей. — Історія.

Поки вони їхали далі, Алію не полишала думка.

— А як стають магами? Народжуються чи вчаться?

— По-різному.

— А будь-хто може стати магом?

Рей трохи нахилив голову.

— Не зовсім.

— Чому?

— Раніше потрібен був дар. Зараз — достатньо знань.

Він знизав плечима.

— Але без таланту далеко не підеш. Як і в будь-якій справі. Один коваль робитиме лише цвяхи, а інший здатен створити шедевр. Бо не кожен чує.

Він задумливо подивився на неї й пробурмотів:

— А ти чуєш.

Алія відвела погляд, зробивши вигляд, що не розчула.

— А маги самі збирають ефір? — запитала вона.

— Іноді.

— Тоді навіщо Шукачі?

— Бо це небезпечно.

Кайл усміхнувся.

— А нам, значить, можна.

— Ви самі обираєте таке життя, — спокійно відповів Рей.

Кайл різко подивився на нього, але промовчав.

Дорога почала спускатися вниз, у бік долини, вкритої окремими лісистими острівцями. Вітер посилився. Він дув збоку, чіплявся за одяг, намагався збити ритм.

Алія насупилася. Щось було не так. Вона трохи притримала коня і прислухалася.

Вітер… рухався. Не просто дув — ніби збирався.

— Зачекайте, — тихо сказала вона.

Рей одразу зупинився.

Кайл — ні.

— Що ще?

— Тихіше.

Вона заплющила очі.

Усередині було тягуче напруження. Відчуття схоже на те, що вона переживала в долині. Але слабше, гостріше й абсолютно хаотичне, без жодного візерунка.

— Там, — сказала вона, розплющила очі й вказала трохи вбік, на кам’янистий схил.

Кайл насупився.

— Там нічого немає.

Рей уже уважно дивився туди.

— Є.

Він спішився.

— Перевіримо.

Вони підійшли ближче. Спершу нічого не змінилося. Але потім вітер ударив сильніше, короткими різкими поривами. Наче хтось натягнув тканину, і частина її вже була готова здатися й луснути по шву.

Алія здригнулася.

— Відчуваєш?

Рей тихо запитав:

— Де він поверне?

Вона завмерла. Серце забилося швидше.

— Я не…

— Не думай.

Він стояв поруч. Надто близько.

— Просто скажи.

Алія зібралася, заплющила очі.

Вітер тиснув. Плутав. Намагався обдурити. Але не зміг. Усередині вона вже знала. Чітко. І це було не здогадування.

— Ліворуч, — видихнула вона.

Рей миттєво ступив убік.

І за секунду порив ударив саме туди, де вони стояли б.

Кайл завмер.

— Чорт…

Рей обернувся до Алії.

І вперше за весь час у його погляді не було ні гри, ні насмішки. Лише інтерес.

Кайл ступив ближче.

— Пощастило.

— Ні, — спокійно сказав Рей.

Кайл стиснув щелепу.

— Або ти все підлаштував.

Рей подивився на нього.

— Навіщо?

Кайл спалахнув:

— Ти знову недоговорюєш, магу без пам’яті.

Алія стояла мовчки. Це було не так, як раніше, коли вона ще сумнівалася, чи справді щось відчуває. Наче вигадувала той поклик, що тягнув її за собою. Тоді це були кроки навмання, під впливом інстинктів і інтуїції.

А тепер…

Тепер вона справді знала.

Вони повернулися до коней після того, як Кайл швидко зібрав ефір із місця удару вітру. Але щось змінилося. Тепер не лише Рей дивився на неї інакше. Кайл — теж. Лише Азарг із легкою насмішкою поглядав на хлопців, з висоти свого віку чи досвіду.

Коли вони знову рушили, сонце вже піднялося вище. Гориста місцевість лишилася позаду, поступившись невеликим пагорбам, що закривали вид на лісисту долину. Десь за нею вони мали вийти на головний тракт, що вів у бік столиці.

— Шальтберг — велике місто, — сказав Рей.

— Ми знаємо, — сухо відповів Кайл.

— Ні, — Рей трохи усміхнувся. — Ви не розумієте.

Він подивився на Алію.

— Там живуть не лише ті, хто керує країною. А й ті, хто вирішує, кому служить магія. А хто — служить їй.

Алія відчула, як усередині знову скувало холодом. Ці слова були надто схожі на інші, які вона чула багато років.

Вітер піднявся знову. Але тепер вона вже не відверталася, не ховалася й не тікала.

Вона слухала.

І вперше подумала: якщо вона може чути — значить, і її вже можуть почути.