ГЛАВА 6.

Напад.

Кроки наближалися.

Нефіра стояла посеред круглої зали й не могла змусити себе поворухнутися, коли двері залу повільно відчинялися.

За ними була темрява.

Спочатку дівчина побачила силует.

Потім другий.

Третій.

Четвертий.

Їх було багато. Нефіра відступала поки її спина не торкнулася холодного постаменту першої сфери.

— Хто ви?

Ніхто не відповів. Перший чоловік увійшов до зали. Він був одягнений у довгий темний плащ, а обличчя приховувала металева маска, що закривала нижню частину обличчя. За ним ішли ще троє.

На їхніх грудях Нефіра помітила знак: два кола. Той самий знак, який бачила на храмі. Той самий, що з'являвся у сферах. Але тепер між колами не було лінії. Знак був перекреслений.

— Ви служителі храму? — запитала вона.

Чоловік похитав головою.

— Ні.

Його голос був низьким і холодним.

— Тоді хто ви?

Він зробив крок уперед.

— Де сфера?

Нефіра озирнулася.

— Перед вами.

— Не ця.

Вона нахмурилася.

— Тут їх дві.

Чоловік подивився на неї і Нефіра відчула, як у ньому щось змінилося. Він зрозумів.

— Вона не знає.

Другий чоловік підійшов ближче.

— Звідки ти знаєш, що їх дві?

— Бо я бачу їх.

Перший чоловік повільно повернув голову до нього.

— Отже, це вона.

Нефіра відчула холод у грудях.

— Що — я?

Ніхто не відповів. Замість цього чоловік підійшов до сфери та поклав долоню на скло. Нічого, сфера залишалася темною. Він стиснув пальці.

— Відкрий її! — наказав він.

— Що?

— Відкрий сферу!

Нефіра подивилася на скло.

— Я не знаю як.

— Знаєш.

— Ні.

Чоловік повернувся до неї.

— Ти вже робила це.

Нефіра мовчала.

Він усміхнувся.

— Вчора.

Її серце завмерло.

— Ви стежили за мною?

— Давно.

Нефіра відступила.

— Навіщо?

— Ми чекали.

— На що?

— На тебе.

Раптом у храмі згасло все світло й темрява накрила залу. Нефіра почула крик, а потім удар. Щось розбилося. Дівчина відчула, як хтось схопив її за руку.

Нефіра різко смикнулася.

— Відпусти! — вигукнула вона та вдарила нападника ліктем.

Той вилаявся та послабив хватку, це дало змогу Нефіра вирватися й побігти. Вона знала храм краще, ніж вони. Принаймні так їй здавалося.

Коридор, праворуч, сходи вгору, двері. Вона різко звернула, позаду пролунали кроки та крик:

— Стій!

Нефіра не зупинилася, вона вибігла на вузький балкон, під яким була центральна зала.

Ще кілька чоловіків уже перекривали виходи — вони чекали її.

Нефіра завмерла.

— Чорт.

Вона озирнулася. Назад повертатися було нікуди.

Попереду — люди.

Позаду — люди.

Єдиний шлях був униз. Вона подивилася через край балкона. Занадто високо. Але вирішила ризикнути. Нефіра перелізла через кам'яну огорожу.

— Не роби цього! — пролунало, та дівчина не послухала.

Вона стрибнула. Падіння тривало лише кілька секунд й приземлилася на навіс над нижнім коридором.

Біль прошив ногу.

Нефіра скотилася вниз і вдарилася плечем.

— Ай!

Вона стиснула зуби, підвелася і побігла.

Позаду вже кричали.

— Вона втекла!

— Перекрийте східний вихід!

— Не дайте їй залишити храм!

Нефіра бігла навмання. Вона не розуміла, чому вони не вбили її. Якщо вони прийшли за нею... чому просто не схопили?

Вона завернула за колону як раптом попереду з'явився чоловік. Нефіра різко зупинилася. Незнайомець стояв у кінці коридору.

Маска. Темний плащ. Знак на грудях.

— Не біжи.

— Іди до біса.

Він зробив назустріч крок.

Нефіра озирнулася. Позаду наближалися інші. Вона була оточена. Чоловік простягнув руку.

— Нам потрібна лише ти.

— Я вас не знаю.

— Ми знаємо тебе.

— Звідки?

Він мовчав.

— Звідки?!

— Ти народилася двадцять років тому.

Нефіра відчула, як земля ніби пішла з-під ніг.

— Звідки ви знаєте?

— Ми чекали на цю ніч.

— Яку?

Чоловік подивився на вікно крізь яке було видно небо та другий місяць, що світився над містом.

— Ніч, коли ворота відкриються.

Нефіра повільно відступала.

— Ви знали про сфери?

— Так.

— Про другий місяць?

— Так.

— Про мене?

Чоловік мовчав. Цього разу відповів інший.

— Про тебе — ще до твого народження.

Нефіра завмерла.

— Що?

— Твоє народження було записане.

— Де?

— У хроніках.

— Хто записав?

— Ті, хто знали, що станеться.

Нефіра відчула, як у неї пересихає в роті.

— Моя мати?

Чоловіки переглянулися й цього було достатньо.

— Вона знала, — прошепотіла Нефіра.

Ніхто не заперечив.

— Вона знала про все це.

— Не все.

— Що вона приховала?

Перший чоловік зняв маску. Перед Нефірою стояв літній чоловік із глибоким шрамом через щоку, він дивився на неї без злості. Навіть без ненависті. Швидше з жалем.

— Твоя мати знала лише те, що могла врятувати тебе.

— Від кого?

Чоловік не відповів.

— Від кого?!

— Від них.

Він подивився на сферу.

— І від тебе самої.

Нефіра нічого не зрозуміла.

— Що це означає?

Чоловік підняв руку.

— Досить.

Двоє нападників рушили вперед. Нефіра знов відступила і раптом почула голос. Не вухами. У голові: «Нефіро...»

Вона завмерла. Голос чоловіка зі сфери. Її батька.

«Не бійся.»

— Хто ти? — прошепотіла вона.

Нападники не чули.

«Торкнися сфери.»

Нефіра подивилася в бік зали. Перша сфера стояла в темряві. Але ж нещодавно її прости їх не торкатися, тож дівчина збентежено перепитала:

— Що?

«Зараз.»

Нападник уже був поруч, він простягнув руку. Нефіра різко розвернулася й побігла. Вона не знала, чому слухає цей голос. Не знала, чи можна йому довіряти. Але знала одне. Сфера була єдиним місцем, де вона могла втекти.

Нефіра вбігла до зали. Нападники кинулися слідом. Вона підбігла до сфери й поклала долоню на скло.

Нічого.

— Відкрийся!

Нічого.

Чоловік уже був позаду.

— Відійди від неї!

Нефіра заплющила очі, згадала голос.

«Не бійся.»

Вона вдихнула і прошепотіла:

— Покажи мені.

Сфера спалахнула. Блакитне світло вибухнуло по всій залі. Через це нападники закрили обличчя руками. Хтось закричав.

Нефіра ризикнула і відкрила очі.

Перед нею більше не було храму. Вона стояла посеред чужого міста. Того самого, яке бачила раніше. Але цього разу воно було порожнім. На вулицях не було людей. Нікого. Лише вітер. І далеке виття сирени.

— Де я?..

Перед нею з'явився чоловік. Той самий. Її батько. Він дивився на неї крізь блакитне світло.

— Ти у Ворітному місті.

— Це інший світ?

— Так.

— Ти там?

— Так.

Нефіра відчула, як навертаються сльози.

— Ти мій батько?

Чоловік заплющив очі. На його обличчі з'явився біль.

— Так.

Світло навколо них почало тремтіти.

— Нефіро, слухай мене.

— Я хочу знати все.

— Зараз не час.

— Ти зник на двадцять років!

— Я знаю.

— Мама сказала, що ти...

— Твоя мати врятувала тебе.

— Від кого?

Він подивився кудись убік.

— Від тих, хто зараз стоїть за твоєю спиною.

Нефіра різко озирнулася. Нападники оговтавшись наближалися. Але вони більше не виглядали впевненими. Один із них дивився на сферу з жахом.

— Вона відкрила її...

Інший прошепотів:

— Вона справді може.

Старий чоловік із шрамом повільно опустив руку.

— Відступити.

— Але...

— Я сказав — відступити!

Вони почали відходити. Нефіра повернулася до сфери.

— Почекай!

Батько дивився на неї.

— Я знайду тебе.

— Коли?

— Скоро.

— Де?

Він усміхнувся. Вперше.

— Там, де починаються всі дороги.

Світло згасло. Нефіра залишилася сама. Нападники вже зникли. Храм знову був тихим. Лише дві сфери продовжували світитися. Нефіра стояла перед ними, не розуміючи, що тепер робити.

Вона хотіла втекти. Хотіла повернутися додому. Хотіла забути все це.

Але тепер знала правду.

Її батько був живий. Він був в іншому світі. І він чекав на неї.

Нефіра подивилася на другий місяць крізь високе вікно храму. А потім почула кроки. Цього разу — знайомі.

— Нефіро!

Вона обернулася.

У дверях стояла її мати. Жінка дивилася на доньку, потім на сфери і зблідла.

— Ти торкнулася їх...

Нефіра мовчала. Мати зробила крок назад.

— Ти знала.

— Нефіро...

— Ти знала, що вони можуть мені показати його.

Мати заплющила очі.

— Так.

Одне коротке слово і весь світ Нефіри змінився вдруге за одну ніч.