Спочатку:
На сторінку книги
ЕПІЛОГ.
ТРЕТІЙ СВІТ
Минуло три місяці.
Нефіра стояла на вершині найвищої дюни й дивилася, як сонце повільно опускається за горизонт.
Пустеля була спокійною. Вперше за багато років. Пісок більше не здіймався без причини. Стародавні руїни перестали рухатися під землею. Дві скляні сфери в храмі світилися рівним, спокійним світлом. А між двома світами простягався срібний шлях.
Люди вже називали його по-різному.
Мостом.
Дорогою Двох Світів.
Шляхом Нефіри.
Вона воліла останню назву не чути.
— Ти знову тут.
Нефіра обернулася. Каїр підіймався схилом дюни.
— Ти мене шукав?
— Тебе неможливо не шукати.
— Чому?
Він подивився на її босі ноги.
— Бо ти постійно кудись зникаєш.
Нефіра засміялася.
— Я в пустелі.
— Саме це я й маю на увазі.
Він сів поруч. Деякий час вони мовчали.
Перед ними лежала безмежна пустеля. Далеко на горизонті виднілася срібна лінія нового шляху. За нею починалася третя земля.
Земля, яку ще ніхто не встиг назвати.
Нефіра дивилася на неї й думала, що, можливо, нарешті все закінчилося. Війна завершилася. Портали більше не були зброєю. Два світи отримали можливість торгувати, подорожувати й пізнавати одне одного.
Її мати залишилася в Сонячних Вежах.
Батько повернувся до Хранителів.
Каїр більше не отримував наказів доставити її до правителів. Тепер він сам вирішував, куди йти. І майже завжди йшов за нею.
Нефіра посміхнулася.
— Знаєш...
— Що?
— Я думала, що після всього цього нарешті зможу спокійно пожити.
Каїр розсміявся.
— Ти справді так думала?
— Так.
— Тоді мені тебе шкода.
Вона штовхнула його плечем.
— Чому?
— Бо ти ще не навчилася помічати очевидне.
— Що саме?
Каїр показав на горизонт.
— Ти створила новий світ.
Нефіра замовкла.
Він мав рацію. Нова земля досі змінювалася. Щодня там з'являлися нові джерела. Нові рослини. Нові дороги. Іноді вночі люди бачили в небі незнайомі сузір'я.
Нефіра називала це дивом.
Її батько — наслідком давньої магії.
Її мати — початком нової історії.
А сама Нефіра просто не знала, що думати.
Вона дивилася на нову землю й відчувала, що там ще багато таємниць.
Дуже багато.
***
Тієї ночі Нефіра прокинулася від холоду. Вона лежала в маленькому будинку біля храму. Каїр спав поряд. За вікном світив місяць.
Нефіра сіла на ліжку.
Щось було не так.
Вона відчула знайомий поклик. Але цього разу він ішов не з пустелі. Не від сфер. І навіть не з нового світу.
Він ішов між ними.
Нефіра вийшла надвір. Навколо було тихо. Пісок лежав нерухомо. Срібний шлях світився вдалині.
Вона пішла до нього. Чим ближче підходила, тим сильніше відчувала дивне поколювання в пальцях.
— Що ти робиш?
Нефіра обернулася.
Каїр стояв біля будинку.
— Не знаю.
— Це хороша відповідь?
— Ні.
Він підійшов до неї.
— Ти щось відчуваєш?
— Так.
— Небезпеку?
Нефіра задумалася.
— Не зовсім. — Вона подивилася на срібний шлях. — Скоріше... присутність.
Вони пішли разом. Новий шлях був порожнім. За кілька хвилин вони опинилися на новій землі. Нічне повітря тут було іншим. Теплішим. Вологішим. Десь далеко шуміла вода.
Зорі здавалися ближчими.
Нефіра зупинилася.
— Каїре.
— Що?
— Ти бачиш це?
Він подивився вперед.
Спочатку нічого не було. Потім простір перед ними здригнувся. Між двома деревами виникла тонка вертикальна лінія.
Срібна.
Потім вона розширилася. За нею не було ні пустелі. Ні лісу. Ні знайомого міста. Там була темрява. Але не порожня. У ній світилися тисячі вогників.
Нефіра зробила крок назад.
— Це не наш портал.
Каїр дістав зброю.
— Тоді що це?
Нефіра не відповіла.
Вона дивилася. За срібною завісою поступово проявлявся величезний світ.
Місто.
Але не таке, як Сонячні Вежі. І не таке, як міста другого світу. Вежі там були неймовірно високими. Вони здіймалися над хмарами. Між ними плавали світлі конструкції. Над містом висіли три місяці.
А в центрі стояла споруда, яку Нефіра впізнала одразу.
Дві скляні сфери. Тільки тут вони були величезними. Кожна — заввишки з вежу.
Нефіра ледве дихала.
— Неможливо.
Каїр подивився на неї.
— Що?
— Я бачила це раніше.
— Де?
— У першій сфері.
Вона зробила крок до порталу.
— Коли ми відкривали третій шлях.
Каїр схопив її за руку.
— Не йди туди.
— Я не збираюся.
Але Нефіра не могла відвести погляду. Бо тепер вона побачила ще дещо. На вершині однієї з веж стояла людина.
Вона дивилася прямо на них.
Нефіра відчула холод.
— Він нас бачить.
Каїр напружився.
— Хто?
Людина зробила крок уперед. Через портал Нефіра не могла розгледіти її обличчя. Але потім незнайомець підняв руку. І на його долоні спалахнув символ. Нефіра завмерла.
Цей знак вона знала.
Вона бачила його в хроніках.
На старих стінах підземного міста.
На уламках артефактів.
На першій сторінці записів про Ворота.
Знак Хранителів.
Тільки... старший. Первісний.
Той, із якого колись виникли всі інші.
— Каїре...
— Я бачу.
Нефіра повільно похитала головою.
— Тоді хто вони?
Відповіді не було.
Портал почав закриватися.
Але перш ніж срібна завіса зникла, Нефіра почула голос. Він не лунав навколо. Він лунав просто в її голові.
Спокійний.
Старий.
Наче той, хто говорив, чекав на неї дуже давно.
— Ми думали, що ти ніколи не знайдеш дорогу.
Нефіра завмерла.
— Хто ви?
Портал майже закрився. Голос став тихішим.
— Ті, хто створив перші Ворота.
У Нефіри перехопило подих.
Каїр дивився на неї.
— Що вони сказали?
Вона не відповіла. Перед самим зникненням порталу незнайомець на далекій вежі підняв голову. І Нефіра нарешті побачила його очі.
Світло-сірі.
Такі самі, як у неї.
Портал зник.
Настала тиша.
Каїр подивився на Нефіру.
— Ти в порядку?
Вона повільно кивнула.
— Ні.
— Що ти побачила?
Нефіра дивилася на місце, де щойно був портал. Тепер вона розуміла. Її батько не знав усієї правди. Хранителі не знали всієї правди. Навіть ті, хто століттями охороняв сфери, не знали, хто насправді їх створив. Але хтось знав. Хтось чекав. І цей хтось жив за межами двох світів.
Нефіра стиснула пальці.
— Каїре...
— Так?
— Я думала, що я Донька Двох Світів.
Він подивився на неї.
— А тепер?
Нефіра підняла очі до неба. Три місяці нового світу світилися над ними.
— Тепер я думаю, що два світи — це лише початок.
Вдалині, за межами нової землі, на мить спалахнуло срібне світло. Наче хтось відповів.
Нефіра відчула знайомий поклик. Цього разу вона не боялася.
Вона усміхнулася.
Бо тепер знала: її історія не закінчилася. Вона лише відкрила перші двері.
А десь далеко, у світі, якого не було на жодній карті, хтось дивився на срібний портал, що щойно згас.
І тихо сказав:
— Нарешті, Донька Пустелі повернулася.
Кінець
