Раді Вас бачити!

ГЛАВА 30.

Донька пустелі.



Храм більше не тремтів.

Після відкриття третього шляху настала дивна тиша. Нефіра стояла посеред залу й дивилася на простір між двома сферами.

Там, де раніше була лише темрява, тепер простягалася срібляста дорога. Вона починалася біля храму й губилася десь далеко за межами видимого.

Але Нефіра відчувала: це ще не все.

— Воно нестабільне, — сказав Адренеш.

Нефіра кивнула.

— Я знаю.

— Сфери створили шлях, але він ще не має меж.

— Тобто?

Батько подивився на неї.

— Він може розширюватися.

Каїр нахмурився.

— Наскільки?

— Настільки, наскільки дозволить сила, яка його підтримує.

Нефіра зрозуміла.

— Моя сила.

Адренеш мовчки кивнув.

Вона подивилася на свої руки. Після того, як вона створила третій шлях, магія в її тілі стала слабшою. Але тепер вона відчувала щось інше.

Сила не зникла. Вона змінилася. Стала глибшою. Спокійнішою. І чомусь... пустельною.

Нефіра заплющила очі.

Вона не чула піску. Не чула його голосу, як раніше. Але відчула його. Десь далеко. Під храмом. Під містом. Під усією пустелею. Пісок ворушився.

— Що відбувається? — запитав Каїр.

Нефіра відкрила очі.

— Вона прокидається.

— Хто?

Нефіра подивилася під ноги.

— Пустеля.

Перший поштовх був майже непомітним. Потім храм здригнувся. З-під кам'яної підлоги почувся глухий гуркіт.

Адренеш відступив.

— Усі назад!

Але Нефіра не рушила. Вона стояла посеред залу. І чекала. Підземний гул перетворився на рев. Зі стін посипався пісок. Плити підлоги почали підніматися. А потім храм затопило золотаве світло.Пісок вирвався з-під землі. Спочатку невеликим потоком. Потім струменем. Потім цілою хвилею.

Каїр схопив Нефіру за руку.

— Треба тікати!

— Ні.

— Нефіро!

Вона вивільнила руку.

— Я знаю, що роблю.

Насправді вона не знала. Але відчувала. Пісок не атакував. Він ішов до неї. Навколо Нефіри почали здійматися невеликі дюни. Вони росли просто на очах.

Одна.

Друга.

Третя.

За кілька митей дівчина опинилася в центрі піщаного кола. Нефіра простягнула руки. Пісок піднявся вище. Стіна заввишки з людину.

Потім удвічі вища.

Потім ще.

Адренеш дивився на це, не приховуючи подиву.

— Вона керує пустелею?

Мати похитала головою.

— Ні.

— Тоді що?

— Пустеля захищає її.

За межами храму почулися крики. Воїни, які зібралися біля входу, відступали. Пісок виростав із землі навколо храму, створюючи величезне кільце. Дюни рухалися. Вони перекривали дороги. Закривали проходи. Розділяли людей. Жодна людина не могла наблизитися до Нефіри.

Але ніхто не загинув. Пісок просто не дозволяв їм пройти. Каїр дивився на це з подивом.

— Вона створює захист?

— Ні, — відповів Адренеш. Він дивився на Нефіру. — Вона нарешті повернулася додому.

Нефіра заплющила очі. І цього разу почула голос.

Не один.

Тисячі.

Вони були старими.

Дуже старими.

Голосами людей, які жили тут задовго до неї.

«Донька пустелі.»

Нефіра здригнулася.

«Донька двох світів.»

Пісок закружляв навколо неї.

«Ти повернулася.»

— Я тут.

«Ти більше не належиш лише одному світу.»

Нефіра відкрила очі.

— Я знаю.

«Тоді створи місце для обох.»

Вона подивилася на срібний шлях. Тепер він уже не здавався просто дорогою. Він був ниткою. Тонкою. Крихкою. І якщо нічого не зробити, два світи все одно залишаться розділеними.

Нефіра підняла руку.

— Покажи мені.

Сфери відповіли.

Золоте світло. Синє світло. Срібне.

Три потоки переплелися. І земля під храмом почала змінюватися.

Пісок розійшовся.

Каміння піднялося з-під землі. На поверхні з'явилися дерева. Не пустельні. Незнайомі.

Їхні стовбури були темними, а листя світилися м'яким срібним світлом. Поруч із ними виросли кам'яні колони. За колонами з'явилася вода. Спочатку маленьке джерело. Потім струмок. Потім озеро.

Вода текла прямо крізь пісок, не поглинаючись ним. Нефіра дивилася на це, не вірячи власним очам.

— Це неможливо, — прошепотів Каїр.

Адренеш похитав головою.

— Для наших світів — так. — Він подивився на Нефіру. — Але це вже не наш світ.

Земля продовжувала розростатися. На одному боці залишалася пустеля. На іншому — зелений ландшафт другого світу. А між ними виникало щось третє.

Там були пагорби. Ліси. Кам'яні рівнини. Озера. Пустельні дюни. І незнайомі рослини. Жодна карта не могла б показати цю землю.

Її не існувало ще кілька хвилин тому.

Каїр підійшов до краю срібного шляху.

Він ступив на нову землю й зупинився.

— Вона справжня.

Нефіра усміхнулася.

— Я знаю.

Він нахилився й торкнувся ґрунту.

— Теплий.

— Як пустеля?

Каїр похитав головою.

— Ні.

Він усміхнувся.

— Але й не як мій світ.

Нефіра ступила поруч. Під її ногами була земля. Не пісок. Не камінь. Щось нове. Вона присіла й торкнулася її долонею. І відчула слабкий відгук.

Не голос.

Не слово.

А життя.

За ними почали підходити люди. Спочатку боязко. Потім сміливіше. Жителі пустелі дивилися на дерева. На воду. На зелені пагорби. Люди з другого світу дивилися на золоті дюни.На червоні камені. На Сонячні Вежі вдалині. Ніхто не знав, що робити.

Дві групи стояли одна навпроти одної. Триста років вони вважали себе ворогами. Тепер між ними не було стіни. Не було Воріт. Не було темряви. Лише нова земля. Нефіра вийшла вперед.

— Це не належить жодному з вас. — Люди мовчали. — І не належить мені. — Вона озирнулася. — Але вона з'явилася завдяки обом світам.

Хтось із натовпу запитав:

— Як її назвати?

Нефіра задумалася. Вона подивилася на пустелю. Потім на зелені землі другого світу. І нарешті — на срібний шлях.

— Ніяк. — Люди здивовано переглянулися. — Поки що. — Нефіра усміхнулася. — Нехай сама скаже, ким стане.

Але раптом Каїр підняв голову.

— Нефіро.

— Що?

— Подивися.

На горизонті почав збиратися шторм. Темна хмара насувалася на нову землю.

Нефіра відчула знайоме холодне відчуття.

Спляча.

Вона не могла пройти срібним шляхом. Але це не означало, що вона здалася.

— Вона знайшла нас, — прошепотіла Нефіра.

Адренеш стиснув меч.

— Тоді ми будемо готові.

Нефіра похитала головою.

— Ні.

Вона дивилася на темряву.

— Цього разу я не хочу битися.

Каїр здивувався.

— А що ти хочеш зробити?

Нефіра подивилася на нову землю. На людей двох світів. На дерева, які ніколи не існували. На воду, що текла між пісками.

— Дати їй те, чого не було в нас.

— Що?

— Вибір.

Вона підняла руку. Пісок навколо неї знову здійнявся. Але цього разу він не став стіною. Він полетів у небо. Золоті піщинки закружляли над новою землею. До них приєдналися срібні частинки магії другого світу.

Два потоки переплелися.

І над новою територією з'явилося сяйво. Темна хмара зупинилася. Спляча не змогла перейти межу. Нефіра відчула слабкість.

Коліна підкосилися.

Каїр встиг підхопити її.

— Ти знову віддаєш силу.

— Трохи.

— Нефіро...

Вона усміхнулася.

— Я в порядку.

Каїр подивився на неї з докором.

— Ти жахлива брехунка.

— А ти занадто багато хвилюєшся.

— Так. — Він не відвів погляду. — За тебе.

Нефіра на мить замовкла. А потім усміхнулася.

Сонце почало сходити. Перший промінь торкнувся пустелі. Другий — нової землі. А третій відбився у двох сферах. Вони більше не були розділені.

Між ними проходила срібна лінія.

Дорога.

Міст.

Шлях.

Нефіра стояла посеред нового світу.

Її темне волосся розвівав вітер. Пісок кружляв біля ніг. За спиною залишалася пустеля. Попереду простягався невідомий світ.

А між ними була земля, якої не існувало в жодній старій книзі.

Нефіра подивилася на неї. І вперше зрозуміла справжнє значення свого імені.

Вона не була дівчиною, яка належала двом світам. Вона стала тією, хто зв'язав їх, не знищивши жодного.

Пустеля назвала її своєю донькою.

Другий світ прийняв її як свою.

А нова земля чекала, ким вона стане.

Нефіра зробила крок уперед.

Пісок під її ногами піднявся, ніби вклоняючись.

І голос пустелі востаннє прошепотів:

— Іди, Донько Пустелі.

Нефіра усміхнулася.

— Я вже йду.

Вона рушила вперед. Туди, де починалася земля, якої раніше не було. Туди, де дві історії мали зустрітися.

І де мала народитися третя.