ГЛАВА 8.

Вибір Нефіри

До світанку Нефіра так і не заснула.

Вона сиділа біля вікна й дивилася, як ніч поступово відступає перед ранковим світлом. Другий місяць уже зник. На небі залишився лише звичний сріблястий диск.

Місто прокидалося. Десь унизу відчинилася перша крамниця. Почувся скрип дерев'яних дверей, голос торговця, дзенькіт посуду. На вулицях з'явилися люди.

Світ повертався до звичного життя.

Тільки для Нефіри воно вже ніколи не буде звичним. Її батько був живий. Або, принаймні, сфери могли показувати його. Її мати знала про інший світ. Невідомі люди полювали на неї. А через сім днів... ворота мали відкритися.

Нефіра повільно підвелася. Вона знала, що повинна зробити.

— Я піду.

Мати, яка сиділа біля столу, підняла голову.

— Куди?

— До храму.

— Ні.

Відповідь прозвучала миттєво.

— Я ще не закінчила.

— А я вже відповіла.

— Мамо...

— Нефіро, після того, що сталося вночі, ти не можеш туди повертатися.

— Саме тому я повинна.

— Тебе могли вбити.

— Але не вбили.

— Це не аргумент.

— А що тоді аргумент? Що я повинна сидіти вдома й чекати, поки вони повернуться?

Мати промовчала. Нефіра підійшла до неї.

— Ти двадцять років боялася за мене.

— Так.

— Я це розумію.

— Ні. Ти не розумієш.

— Тоді поясни.

Мати подивилася на неї.

— Якщо ти відкриєш ворота, дороги назад може не бути.

— Можливо.

— Ти можеш не повернутися.

— Можливо.

— Можеш зустріти тих, від кого твій батько тікав.

— Можливо.

— Можеш ніколи більше не побачити мене.

Нефіра завмерла, ці слова боліли сильніше за все інше. Вона сіла навпроти матері.

— Я не хочу тебе залишати.

— Тоді не залишай.

— Але я також не можу все життя жити з питаннями.

Мати опустила очі.

— Я хотіла захистити тебе.

— Я знаю.

— Ти — єдине, що в мене залишилося від нього.

Нефіра взяла її за руку.

— Тоді дозволь мені знайти його.

Мати довго мовчала, а потім прошепотіла:

— Я боюся.

— Я теж.

— Тоді чому ти все одно йдеш?

Нефіра подивилася у вікно. На місто. На пустелю за його стінами. На небо.

— Бо вперше в житті я знаю, куди мені йти.

***

Через годину Нефіра стояла перед храмом. Вдень він здавався зовсім іншим. Не таємничим. Не страшним. Просто старим.

Кам'яні стіни були вкриті піском. На колонах виднілися стерті часом символи. Великі двері були зачинені. Нефіра поклала долоню на камінь.

— Відкрийся. — Нічого. Дівчина зітхнула. — Я серйозно.

Двері не рухалися. Нефіра вже хотіла розвернутися, коли почула голос:

— Не треба просити.

Вона різко обернулася. На площі нікого. Лише старий торговець прибирав товар біля сусідньої лавки.

— Хто це сказав?

Тиша. Нефіра нахмурилася. Можливо, їй здалося. Вона знову повернулася до дверей. Цього разу просто поклала долоню на камінь. І двері відчинилися.

Усередині було темно.

Нефіра ввійшла, а двері за її спиною повільно зачинилися. Та вона не злякалася.

Тепер вона знала дорогу.

Коридор вниз.

Кругла зала.

Дві сфери.

Але цього разу вони були темними.

Нефіра підійшла до першої.

— Я прийшла. — Нічого. — Ви показали мені його. Тепер покажіть, як до нього дістатися.

Сфера залишалася нерухомою. Нефіра поклала долоню на скло. Холод. Жодного світла. Вона відступила.

— Чудово. — Нефіра роздратовано провела рукою по волоссю. — Вчора ви самі мене сюди тягнули. А сьогодні вирішили мовчати?

Нічого. Вона підійшла до другої сфери.

— А ти? — Тиша. — Теж нічого?

Нефіра схрестила руки.

— Добре. — Вона розвернулася. — Тоді я просто чекатиму сім днів.

За її спиною пролунав тихий звук.

Дзень.

Нефіра завмерла, а потім повільно обернулася. На поверхні першої сфери з'явилася тонка смуга світла.

— Я знала.

Світло розтікалося по склу. Блакитне. М'яке. Майже живе. Нефіра зробила крок. Сфера засвітилася сильніше. Перед нею виникло зображення.

Місто. Те саме. Але тепер воно було іншим. На його вулицях горіли тисячі вогнів. Нефіра бачила людей. Вони поспішали кудись. Дивні машини рухалися між будинками. На горизонті здіймалися вежі. А потім зображення змінилося. Вона побачила величезну арку.

Кам'яну.

Стародавню.

У центрі арки було порожньо. Наче двері, яких не існувало. Нефіра підійшла ближче. На арці був той самий знак. Два кола і лінія між ними.

— Це ворота?

Світло спалахнуло, а Нефіра відчула легке тепло в долоні. Вона подивилася на руку. На шкірі з'явився світлий слід. Той самий символ. Нефіра відсахнулася.

— Що це?

Сфера відповіла світлом. І раптом простір перед нею здригнувся. Наче повітря стало водою. Зображення міста почало розширюватися. Воно більше не було всередині сфери. Воно виходило назовні.

Нефіра зробила крок назад. Перед нею виник вертикальний світлий розрив. Спочатку тонкий. Потім ширший. Ще ширший. За ним вона бачила інший світ.

Справжній. Вулиця. Кам'яні будинки. Дерева. Небо. І люди. Один із них проходив зовсім поруч із воротами.

Нефіра затамувала подих. Вона могла перейти. Прямо зараз, а не через сім днів. Не після виснажливого очікування. Не після дозволу матері.

Зараз.

— Ні...

Нефіра відступила. Вона згадала слова матері.

Ти можеш не повернутися.

Згадала нападників.

Ми чекали на цю ніч.

Згадала батька.

Я знайду тебе.

І власний голос.

Я хочу знати правду.

Нефіра подивилася на портал. Вперше в житті перед нею була дорога, яку не можна було знайти на жодній карті. Вона зробила крок уперед. Потім зупинилася.

— Якщо я піду... — Її голос тремтів. — ...я вже не зможу повернутися до колишнього життя. — Вона подивилася на пусту залу. — Але його вже немає.

Нефіра зробила ще один крок. І ще. Її рука торкнулася межі порталу. На мить вона відчула холод. Потім тепло. А потім... хтось узяв її за руку з іншого боку.

Нефіра застигла. Вона не бачила людини. Лише пальці. Чоловічі. Сильні. Знайомі. Вона знала їх. Так само, як знала голос.

— Тату?..

Пальці стиснули її руку. І пролунав голос. Цього разу не в голові, а по-справжньому. З іншого боку воріт.

— Нефіро.

Сльози самі виступили на її очах.

— Ти живий.

За порталом чоловік мовчав. Потім сказав:

— І я дуже довго чекав на тебе.

Нефіра заплющила очі. А тоді зробила те, чого боялася найбільше. Переступила через межу. Світ навколо неї спалахнув. На мить вона перестала відчувати землю під ногами. Почула шум. Вітер. Чужі голоси. Незнайомий запах. А потім ступила на тверду кам'яну поверхню. Портал залишився позаду. Нефіра озирнулася. У круглому отворі вона ще бачила свій світ.

Свій храм.

Свою пустелю.

Свою матір.

Два світи були розділені лише тонкою світловою межею. І саме тоді Нефіра зрозуміла: вона зробила свій вибір. Тепер дороги назад уже не було.

А поряд чоловік, якого вона двадцять років називала лише батьком, стояв і дивився на неї.

Він був живий.

Але чомусь не посміхався.

Він дивився на Нефіру так, ніби побачив не доньку, яку нарешті повернув, а людину, якій тепер доведеться дізнатися набагато страшнішу правду.