ГЛАВА 16.

Зрада.

Нефіра не могла повірити власним очам.

Жінка в чорній масці стояла навпроти них, а її слова все ще відлунювали в підземній залі. «Твій батько був одним із тих, хто їх закрив».

Нефіра хотіла запитати ще сотню речей. Але не встигла. Зверху пролунав глухий удар. Потім другий. Стеля здригнулася. З неї посипався пил. Каїр підняв зброю.

— Вони вже всередині.

Жінка в масці різко повернула голову.

— Ні.

— Що «ні»? — запитала Нефіра.

— Це не Орден.

Усі завмерли. З темного тунелю почувся звук кроків. Цього разу їх було багато. Каїр нахмурився.

— Хто тоді?

Жінка не відповіла. Перший промінь магії врізався в стіну. Каміння розлетілося.

— Сюди! — крикнув Каїр.

Він схопив Нефіру за руку й потягнув до іншого проходу.

— Зачекайте! — вигукнула жінка.

Каїр не зупинився.

— Якщо хочеш жити — біжи! — промовив він.

Нефіра озирнулася. Жінка залишилася позаду. А потім темрява поглинула її.

***

Вони бігли тунелем. Нефіра ледве встигала за Каїром.

— Куди ми йдемо?!

— Вихід!

— Де він?!

— Не знаю!

— Чудовий план!

— У мене зараз немає кращого!

Позаду пролунали крики. Хтось переслідував їх. Нефіра відчула, як на долоні спалахує знак.

— Каїре!

— Що?

— Зупинись.

— Зараз?

— Так!

Вона різко вирвала руку. Перед ними було розгалуження. Три тунелі. Нефіра заплющила очі. Відчула пісок. Воду. Вітер. І ще щось. Дорогу.

— Ліворуч.

Каїр не сперечався. Вони повернули. Через кілька хвилин побачили світло.

— Нарешті.

Вони вибігли назовні. Нефіра вдихнула свіже повітря. Перед ними була стара частина міста. Вузькі будинки. Порожні вулиці. Жодної людини.

— Нам треба сховатися, — сказав Каїр.

— Де?

— Є місце.

— Яке?

— Старий караван-сарай.

— Він безпечний?

Каїр подивився на неї.

— Був.

— А тепер?

— Не знаю.

Нефіра зітхнула.

— Ти дуже заспокоюєш.

***

Вони дісталися караван-сараю через десять хвилин.

Будівля була стара. Кам'яні стіни. Дерев'яні двері. Внутрішній дворик. Каїр швидко оглянув приміщення.

— Тут можна пересидіти.

Нефіра присіла біля стіни.

— Хто за нами полював?

— Не знаю.

— Але ти знаєш, що це не Орден.

— Так.

— Звідки?

— Вони використовували іншу магію.

— Яку?

Каїр замовк.

— Каїре.

— Заборонену.

Нефіра подивилася на нього.

— Що це означає?

— Магію, яку заборонили після катастрофи.

— Яку саме?

— Магію розриву.

Нефіра насупилася.

— Що вона робить?

— Розриває магічні зв'язки.

— І?

— У тому числі зв'язок людини з власною магією.

Нефіра замовкла.

— Вони могли забрати мою силу?

— Якби влучили.

— Тоді чому вони цього хотіли?

— Можливо, не хотіли.

— А що?

Каїр подивився на неї.

— Перевірити.

— Що саме?

— Чи справді ти та, кого вони шукають.

Нефіра згадала напад. Перші люди. Храм. Сфери. Тепер ці. Її життя починало нагадувати нескінченну погоню.

— Я хочу додому.

Каїр нічого не сказав.

— Я хочу до мами.

Він сів поруч.

— Я знаю.

— Вона навіть не знає, де я.

— Ми повернемося.

Нефіра подивилася на нього.

— Ти справді так думаєш?

— Так.

— Чому?

— Бо я обіцяв.

Нефіра хотіла відповісти, але раптом почула звук — кроки, за дверима. Каїр миттєво піднявся.

— Не рухайся, — наказав він.

Хтось постукав. Три рази. Пауза. Два рази. Нефіра завмерла. Той самий сигнал. Каїр підійшов до дверей.

— Хто?

— Відкрий.

Нефіра не впізнала голос.

— Це...

Двері відчинилися. На порозі стояв Сарен. Він був одним із тих, хто мав супроводжував її після прибуття до правителів, але візит так досі й не відбувся.

Киїр на мить відчув полегшення.

— Сарене!

Він усміхнувся.

— Нарешті я вас знайшов.

Каїр не поспішав опускати зброю.

— Звідки ти знав, де ми?

— Правитель послав мене.

— Вортхон?

— Так.

Нефіра підвелася.

— Нащо ми йому саме зараз?

— Твій батько з ним, він і попросив подбати про тебе, — відповідь пролунала впевнено, тож сумніви ні в кого не зародилися.

— Мій батько? З ним все гаразд?

— Його знайшли вчасно, тож він в безпеці.

Нефіра відчула, як серце стислося і коли дівчина готова була піти за цим чоловіком, Каїр раптом запитав.

— Звідки ти дізнався, що ми тут?

Сарен мовчав. Нефіра подивилася на нього, вчасно згадавши, що вірити всім не варто.

— Сарене?

Він усміхнувся. Але цього разу в його усмішці не було нічого доброго.

— Бо я сам вас сюди привів.

Каїр різко вихопив зброю.

— Нефіро, назад!

У ту ж мить двері за Сареном розчинилися. На подвір'я увірвалися люди. Десятки. Чорні плащі. Срібні маски. Орден Переходу.

— Зрада, — прошепотіла Нефіра.

Сарен відступив.

— Не називай це зрадою.

— А як?

— Не всі хочуть твоєї смерті.

— Тоді навіщо вони тут?

Сарен подивився на неї.

— Бо деякі з них хочуть відкрити Ворота.

Нефіра відчула холод.

— Використовуючи мене.

— Так.

Каїр ударив Сарена руків'ям зброї. Той упав.

— Біжи!

Нефіра не сперечалася.

Вони вискочили через задній прохід. Позаду пролунали крики.

— Стій!

— Не дайте їй втекти!

— Вона повинна бути живою!

Нефіра побігла. Вона не знала куди. Не знала, хто за ними. Не знала, кому можна довіряти. Але знала одне. Треба вижити. Вони завернули за будинок. Попереду була широка вулиця. Каїр раптом зупинився.

— Ні.

— Що?

Він подивився вперед. На вулиці стояли люди. З іншого боку — теж. Вони були оточені.

— Назад!

Вони повернули. Та позаду вже наближалися переслідувачі. Нефіра відчула, як її долоня починає палати.

— Каїре...

— Що?

— Я можу відкрити прохід.

— Ні.

— Але...

— Ти не знаєш, куди він веде.

— А якщо знаю?

Каїр подивився на неї. Нефіра поклала руку на стіну. І раптом побачила пустелю. Червоне небо. Дві скляні сфери. Її дім.

— Я знаю, куди.

— Нефіро, якщо ти помилишся...

— Я не помилюся.

Стіна засвітилася. Вулиця навколо них почала тремтіти. Люди з Ордену зупинилися.

— Вона відкриває Ворота!

Хтось закричав:

— Не дайте їй!

Магічний удар полетів у їхній бік. Каїр кинувся вперед і закрив Нефіру собою. Удар відкинув його на кілька метрів.

— Каїре!

Нефіра підбігла. Він лежав на землі. На губах з'явилася кров.

— Я живий, — видихнув він.

— Ти божевільний!

— Можливо.

Нефіра простягнула руку.

— Вставай.

Каїр схопив її. Ворота вже відкривалися, за ними був пустельний світ.

Її світ.

Її дім.

Її мати.

Але між ними стояли десятки озброєних людей. Нефіра подивилася на Каїра.

— Готовий?

— Ні.

— Я теж.

Вона стиснула його руку.

— Тоді разом.

Вони зробили крок.

Та в останню мить Нефіра почула голос. Тихий. Знайомий. Голос її батька.

— Нефіро, не повертайся додому.

Вона завмерла.

— Тату?

Голос зник. Ворота почали згасати.

— Ні!

Нефіра спробувала втримати портал але щось змінилося. Замість пустелі вона побачила інше місце. Темний зал. Дві сфери. І чоловіка, який стояв між ними. Її батька. Він дивився прямо на неї. І цього разу вона чітко почула:

— Якщо ти перейдеш зараз, вони знайдуть шлях до твого світу.

Ворота згасли. Нефіра залишилася стояти посеред чужого міста. Каїр подивився на неї.

— Що сталося?

Вона повільно підняла очі.

— Він сказав не повертатися.

— Хто?

Нефіра подивилася туди, де щойно були Ворота.

— Мій батько.

А позаду них уже знову почувся тупіт ніг. Орден наближався. Цього разу Нефіра не мала шляху додому. І вперше вона зрозуміла: втеча закінчилася.

Тепер їй доведеться дізнатися, від кого саме вона тікає.