ГЛАВА 25.

Повернення додому.

Першим Нефіра відчула запах.

Сухий.

Гарячий.

Знайомий до болю.

Пісок.

Її ноги торкнулися твердої землі. Нефіра вдихнула. І цього разу не стримала усмішки.

— Наче вдома...

— Ми все ще в твоєму світі, але не поспішай радіти, — почувся голос Каїра.

Вона розплющила очі, дівчина й не помітила як жмурилася. Перед нею лежала пустеля. Але щось було не так. Небо мало дивний жовтуватий відтінок. Сонце здавалося надто тьмяним. А пісок...

Пісок рухався.

Не так, як під час звичайного вітру. Цілі хвилі піску повільно повзли пустелею, наче під поверхнею щось велетенське ворушилося. Нефіра зробила крок. Пісок під її ногами здригнувся.

— Це не моя пустеля…

Адренеш, що вийшов із порталу останнім, обрежно озирнувся. На його обличчі з'явився вираз, якого Нефіра ще не бачила.

— Що сталося? — запитала вона.

Адренеш не відповів, він дивився на обрій. Там, де спочатку була рівна лінія пісків, тепер піднімалися величезні кам'яні споруди.

Нефіра подумала, що це гори, але ні. Вони рухалися. Пісок повільно осипався з них. Показуючи стародавні колони.

Статуї.

Сходи.

Вежі.

Ціле місто виходило з-під пустелі.

— Я знав, що воно існує. — Промовив Адренеш.

Нефіра подивилася на нього.

— Тоді чому я ніколи його не бачила?

— Тому що воно було поховане.

— Коли?

Аріан відповів:

— Коли Ворота закрили.

Нефіра присіла й торкнулася піску. Він був гарячим. Але під ним відчувалося щось інше. Ритм. Наче серцебиття.

Вона заплющила очі і почула голоси. Цього разу їх були знов тисячі.

Прокинься.

Повернулася.

Вона прийшла.

Донька двох світів.

Нефіра різко забрала руку.

— Вони знають, що я тут.

Каїр подивився на неї.

— Хто?

— Пустеля. Й не тільки пустеля.

На одній із кам'яних плит, що щойно виступила з піску, світився знак. Два кола. Точно такий самий, як на сферах. Нефіра підійшла ближче.

— Знов цей символ?

Адренеш провів рукою над символом.

— Знак першого храму.

— Першого?

— Першого місця, де Ворота були створені.

Нефіра подивилася на руїни.

— Отже, ми повернулися не просто додому.

— Ні. — Чоловік подивився на обрій. — Ми повернулися до початку.

***

Вони рушили до Сонячних Веж.

Але шлях, який Нефіра знала все життя, зник. Замість знайомих стежок тягнулися піщані хвилі. Кілька разів вони змушені були обходити величезні провалля. Одне з них утворилося просто перед ними. Пісок провалився вниз, відкривши чорну яму. Каїр заглянув усередину.

— Це дуже глибоко.

Нефіра підійшла ближче.

— Там щось є.

— Що?

Вона прислухалася.

— Вода.

Каїр здивовано подивився на неї.

— Під землею?

— Так.

Адренеш усміхнувся.

— Твоя мати мала рацію.

— Про що?

— Пустеля справді обрала тебе.

Нефіра нахмурилася.

— Я не думаю, що вона мене обрала. — Вона подивилася на безкрайній пісок. — Думаю, вона мене пам'ятає.

***

Коли вони нарешті побачили місто, Нефіра зупинилася. Сонячні Вежі змінилися. Вулиці були заповнені людьми. На дахах стояли варти. У небі літали магічні конструкції. А над містом... Два місяці.

Нефіра завмерла.

Один був звичайним. Другий — блідим, майже прозорим. Але тепер він був набагато більшим, ніж раніше.

— Другий місяць, — прошепотів Каїр.

Нефіра кивнула.

— Він повернувся.

Адренеш дивився на нього.

— Ні.

— Що?

— Він ніколи не зникав.

Нефіра повернулася до нього.

— Що ти маєш на увазі?

— Ми просто не могли його бачити.

У центрі міста почувся гучний дзвін. Потім другий. Третій. Нефіра відчула, як у неї похололи руки.

— Сфери. Вони почали тріскатися.

— Звідки ти знаєш? — запитав її Каїр.

Він подивився на храм. Навіть звідси було видно, як крізь його купол пробивається біле світло.

— Я їх чую.

Нефіра заплющила очі.

І почула.

Тріск.

Ще один.

Тріск.

Наче ламалося величезне скло.

А потім пролунав гул. Він пройшов крізь усе місто. Будинки затремтіли. Пісок на вулицях здійнявся. Люди закричали. Нефіра схопилася за найближчу стіну.

— Вони ламаються.

Каїр підтримав її.

— Що станеться якщо сфери розіб'ються?...

Вона не закінчила, Адренеш зробив це за неї.

— Ворота втратять оболонку.

— І?

— Вони більше не будуть прив'язані до одного місця.

Нефіра подивилася на нього.

— Тобто?

— Ворота зможуть відкриватися будь-де.

Каїр зблід.

— У будь-якому місці?

— Так.

— Тоді люди зможуть відкривати їх самі.

Аріан похитав головою.

— Не тільки люди.

Нефіра зрозуміла.

— Спляча.

***

Вони побігли до храму. Місто вже охопила паніка. Хтось кричав, що це кінець світу. Хтось молився. Хтось намагався втекти з міста. А дехто, навпаки, біг до храму.

— Вони йдуть до сфер! — крикнув Каїр.

— Вони хочуть їх знищити?

— Ні.

Нефіра побачила людей у білих плащах. Вони встановлювали магічні пристрої навколо храму.

— Вони намагаються стабілізувати їх.

Адренеш похитав головою.

— Якщо вони втрутяться неправильно, то відкриють усі Ворота одночасно.

Нефіра подивилася на нього.

— Тоді ми повинні їх зупинити.

— Так.

Вони вбігли до храму першими.

Сфери більше не стояли нерухомо. Вони тремтіли. По склу бігли десятки тріщин. Світло всередині них пульсувало. Нефіра підійшла ближче.

— Вони бояться.

Каїр подивився на неї.

— Сфери?

— Так.

Адренеш заперечно похитав головою:

— Сфери нічого не відчувають.

Нефіра подивилася на нього.

— Ти помиляєшся.

Вона простягнула руку. Скло засвітилося. І в голові Нефіри виник образ. Пустеля. Два світи. Ворота. А потім... Тисяча дверей.

Вони відкривалися одна за одною. За кожними дверима був інший світ. І з усіх них просочувалася темрява.

Нефіра різко відсмикнула руку.

— Я бачила Ворота.

— Скільки? — запитав Каїр.

— Дуже багато.

Адренеш зблід.

— Тоді почалося.

— Що?

— Руйнування меж.

Раптом одна зі сфер тріснула.

Гучний звук прокотився храмом. На склі з'явилася довга тріщина. Потім ще одна. І ще.

Нефіра відступила.

— Вона зараз розіб'ється.

Батько підійшов до неї.

— Якщо сфера впаде, Ворота відкриються.

— Можна її зупинити?

— Можливо.

— Як?

Адренег подивився на Нефіру.

— Тільки ти можеш.

Вона мовчала.

— Знову я.

— Так.

— Усе завжди зводиться до мене.

— Тому що ти стала центром цієї системи.

Нефіра подивилася на сфери.

— Я не хочу бути центром.

Чоловік відповів:

— Тоді стань тим, хто вирішує, куди рухатися.

Нефіра зробила крок уперед. Поклала руку на сферу. І як завжди почула голос. Цього разу він був зовсім поруч.

— Ти повернулася.

Нефіра заплющила очі.

— Я прийшла не до тебе.

— Але ти принесла мені Ворота.

— Ні.

— Ти відкрила шлях.

— І закрию його.

Темрява засміялася.

— Ти не можеш закрити те, чим сама стала.

Нефіра завмерла.

— Що?

Сфера спалахнула. Перед нею з'явилося її відображення. Але не таке, як завжди. У відображенні за її спиною стояли дві постаті.

Адренеш.

Її мати.

А між ними — Нефіра. І за нею — тисячі Воріт.

Голос прошепотів:

— Ти не ключ.

Нефіра затамувала подих.

— Ти — двері.

Сфера тріснула. Нефіра закричала.

Світло вибухнуло.

Каїр кинувся до дівчини. Адренеш вчасно схопив його за плече.

— Якщо зараз перервати зв'язок, Ворота відкриються!

Нефіра стояла нерухомо. Навколо неї кружляв пісок. Він піднявся до стелі. А потім повільно опустився. Прямо до її ніг. Пустеля мовчала. І вперше за все життя Нефіра зрозуміла, що може не просто чути її.

Вона може наказувати їй.

Нефіра розплющила очі. Вони світилися срібним світлом.

— Досить.

Пісок завмер. Тріщини на сфері перестали розростатися.

Адренеш дивився на доньку.

— Нефіро...

Вона повернула голову.

— Я знаю, що робити.

— Що?

Нефіра подивилася на дві сфери.

— Вони не повинні залишатися тут.

Каїр насупився.

— Ти хочеш їх знищити?

— Ні.

Вона подивилася на другий місяць за вікном.

— Я хочу повернути їх туди, де вони були створені.

Адренеш зрозумів.

— До першого храму.

Нефіра кивнула.

— Там почалося.

Вона забрала руку від сфери.

— Там і має закінчитися.

Але десь далеко, за межами пустелі, одне за одним почали відкриватися портали.

І з першого з них вийшла темна постать. Вона підняла голову до неба. І вперше за тисячі років побачила два місяці.

— Вона повернулася, — прошепотіла Спляча.

А пустеля відповіла їй гулом.

Нефіра ще не знала, що її повернення додому стало не завершенням подорожі. Воно стало початком останньої битви за два світи.