ГЛАВА 10.

Каїр.

Нефіра не любила людей, які дивилися на неї так, ніби вже знали, чим закінчиться її історія. А в цьому будинку таких було надто багато.

Тож вона у самотності стояла біля вікна й дивилася на другий місяць. Тут він здавався майже таким самим, як удома. Але тепер Нефіра знала: це не один місяць. Це був знак. Міст між світами.

— Ти Нефіра Дешрет?

Нефіра обернулася.

У дверях стояв незнайомий чоловік. Молодий. Можливо, трохи старший за неї. Високий, стрункий, із темним волоссям, зібраним на потилиці. На ньому був темний дорожній одяг, поверх якого лежав короткий плащ із застібкою у вигляді двох переплетених кіл.

Він не виглядав ні воїном, ні магом. Але тримався впевнено.

Надто впевнено.

— Хто питає? — трохи роздратовано запитала дівчина.

Чоловік ледь усміхнувся.

— Каїр.

— Просто Каїр?

— Поки що цього достатньо.

Нефіра підняла брову.

— Дивна відповідь.

— Я чув про тебе те саме.

Вона одразу насторожилася.

— Що саме?

— Що ти не любиш, коли тобі не відповідають.

— Тоді ми вже маємо щось спільне.

Каїр тихо засміявся.

— Мені подобається твій характер.

— А мені не подобається твій.

— Це чесно.

Він зробив кілька кроків у кімнату.

— Я прийшов за тобою.

— Навіщо?

— Мені наказано доставити тебе.

Нефіра схрестила руки.

— Я нікуди не піду, — й дівчина повернулася до вікна.

— Це не зовсім прохання.

— Тоді тим більше не піду.

Каїр подивився на неї з цікавістю.

— Я знаю твого батька, а він попереджав, що ти можеш відмовитися.

Нефіра завмерла.

— Мого батька в цьому будинку всі знають… окрім мене. І як давно з ним знайом ти?

— Давно?

— Достатньо.

— Наскільки достатньо?

— Достатньо, щоб знати, що він ненавидить правила. — Нефіра мимоволі усміхнулася, на це. — Це правда.

— А ще він надзвичайно погано пояснює важливі речі, — відповіла дівчина і усмішка з її обличчя зникла.

— І це теж правда.

Каїр підійшов до столу, на якому лежала карта. Нефіра помітила її лише зараз. Карта була величезною. Вона займала майже всю поверхню столу. На ній були позначені міста, річки, гори й дороги. Але найбільше Нефіру зацікавило інше. На карті були два світи. Між ними проходила тонка срібляста лінія.

— Це що? — запитала дівчина.

— Межа, — відповів Каїр нахилився над картою.

— Між світами?

— Так.

— Я думала, між ними немає дороги.

— Звичайної — немає.

Він торкнувся карти пальцем.

— Але існують Ворота.

— Скільки їх?

Каїр подивився на неї.

— Було сім.

— Було?

— Тепер залишилося троє.

— Чому?

— Четверо зруйнували.

— А інші?

— Один контролюють правителі.

— А два?

Каїр замовк, але Нефіра й так знала — відповіді не дочекатися. За весь час перебування в цьому світі їй ніхто нічого не пояснив. Лише натяки, обірвані фрази. І відчуття, наче вони хочуть розповісти, але щось заважає.

— Ти знаєш, — в прагненні дізнатися правду дівчина не здавалася.

— Знаю.

— Де вони?

— Це складніше.

— Я не люблю складних відповідей.

— Я вже помітив.

Він усміхнувся.

— Одне з Воріт знаходиться в пустелі, — відповів Каїр.

Нефіра завмерла.

— У моєму світі?

— Так.

— Де?

— Не знаю.

— Але щойно ти сказав...

— Я сказав, що знаю про Ворота.

— Ти знаєш, де вони?

Каїр похитав головою.

— Ні.

Нефіра підійшла до карти.

— Тоді навіщо я вам?

Каїр подивився на неї. Його обличчя стало серйозним.

— Бо ти можеш їх відкрити.

У кімнаті стало тихо.

— Я не знаю, як це роблю.

— Але робиш.

— Випадково.

— Перший раз — можливо. Другий — вже ні.

Нефіра згадала храм. Портал. Долоню. Голос батька.

— Ти стежив за мною?

— Ні.

— Тоді звідки знаєш?

— Мені розповіли.

— Хто?

Каїр не відповів.

— Мій батько?

— Частково.

— Що означає «частково»?

— Він розповів достатньо, щоб тебе знайшли.

Нефіра відчула, як усередині щось неприємно стислося.

— Тобто він привів мене сюди?

— Ні.

— Тоді хто?

Каїр подивився у вікно.

— Ті, хто чекали на тебе.

Нефіра згадала людей на вулиці. Тих, хто дивився на неї. Про тих кого вже задували сьогодні мимохідь.

— Правителі? — запитала вона, сподіваючись хоча б на якусь відповідь.

— Не тільки вони.

— Тоді кому я можу довіряти?

Каїр перевів погляд на неї.

— Хороше питання.

— І?

— Поки що — нікому.

Нефіра пильно подивилася на нього.

— Навіть тобі?

— Особливо мені.

Вона не очікувала такої відповіді.

— Чому?

— Бо я отримав наказ доставити тебе саме до правителів.

— І виконаєш його?

— Так.

— Навіть якщо я відмовлюся?

— Так.

— А якщо втечу?

Каїр усміхнувся.

— Тоді я тебе наздожену.

— Ти такий упевнений?

— Дуже.

— Чому?

— Бо я знаю пустелю, — відповів він.

Нефіра розсміялася.

— Ти?

— Я.

— Ти навіть не знаєш, звідки я.

— Знаю.

Сміх зник.

— Що?

Каїр подивився їй прямо в очі.

— Сонячні Вежі. Південна частина міста. Будинок біля старого колодязя. Твоя мати щодня прокидалася до сходу сонця. Ти в дитинстві часто тікала з дому через дах.

Нефіра застигла.

— Звідки ти це знаєш?

Каїр мовчав.

— Звідки?! — дівчина почала злитися.

Він повільно видихнув.

— Я читав твоє досьє.

— Моє що?

— Записи.

— Хто їх вів?

— Люди, які спостерігали за тобою.

— Скільки років?

Каїр не відповів.

Цього разу Нефіра підійшла до нього впритул.

— Скільки?! — лють захопила розум дівчини.

— Майже двадцять.

Нефіра відчула, як руки мимоволі стиснулися в кулаки.

— Отже, вони стежили за мною все життя.

— Так.

— А моя мати знала?

— Не думаю.

— А батько?

Каїр відвів погляд.

— Частково.

— Ти постійно говориш «частково».

— Бо це правда.

— Тоді скажи мені всю правду.

Каїр подивився на неї.

— Я не можу.

— Не можеш чи не хочеш?

Він усміхнувся.

— Ти дуже швидко навчилася ставити правильні питання.

— У мене був хороший учитель.

Каїр на мить замовк. Потім тихо сказав:

— Тепер тобі доведеться навчитися іншого.

— Чого?

— Не кожна людина, яка простягає руку, хоче тобі допомогти.

Раптом двері відчинилися і у кімнату увійшов Арен. Він подивився на Каїра.

— Вона готова?

— Ні.

Нефіра повернулася до батька.

— Я не говорила, що піду.

Арен зітхнув.

— Нефіро...

— Ні. Тепер я ставитиму питання.

Він замовк.

— Чому правителі хочуть мене бачити?

— Бо вони хочуть переконатися, що ти справді та, про кого говорять старі записи.

— Які записи?

Арен подивився на Каїра.

— Не зараз.

— Знову?

Нефіра роздратовано відвернулася.

— Усі навколо мене щось знають.

Каїр тихо промовив:

— Ти не готова почути все.

Нефіра різко повернулася до нього.

— Не вирішуй за мене.

Каїр замовк. А потім кивнув.

— Добре.

Він підійшов до дверей.

— Через годину вирушаємо.

— Куди?

— До столиці.

— І що буде там?

Каїр зупинився.

— Ти зустрінеш людей, які знають про тебе більше, ніж ти сама.

— Чудово.

Він озирнувся.

— І ще дещо.

— Що?

— Не називай там своє справжнє ім'я.

Нефіра насупилася.

— Чому?

Каїр подивився на неї дуже серйозно.

— Бо якщо вони почують «Нефіра Дешрет», тобі вже ніхто не допоможе.

Він вийшов, а Нефіра залишилася з батьком.

— Що це означає?

Арен мовчав.

— Тату.

Він підняв на неї очі.

— Каїр знає більше, ніж говорить.

— Я знаю.

— Наскільки більше? — не здавалася дівчина.

Арен довго дивився на двері, за якими зник молодий чоловік.

— Настільки, що я не знаю, чи варто тобі їхати з ним.

Нефіра відчула тривогу.

— Але ти дозволиш?

— Я не можу заборонити тобі.

— Чому?

Арен сумно усміхнувся.

— Бо двадцять років тому я вже зробив одну помилку.

— Яку?

Він подивився їй прямо в очі.

— Я залишив тебе в пустелі.

Нефіра хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. За дверима почувся голос Каїра:

— Через годину!

Нефіра подивилася на батька.

Потім на двері.

І вперше подумала: можливо, найбільшою небезпекою в цьому світі був не той, хто загрожував її життю. Можливо, найбільшою небезпекою був той, хто знав про неї все. І чомусь вирішив їй допомогти.