Спочатку:
На сторінку книги
ГЛАВА 29.
Третій шлях.
Срібне світло між сферами ставало дедалі яскравішим. Нефіра стояла нерухомо, тримаючи долоні біля двох поверхонь.
Зліва пульсувало золоте світло.
Справа — синє.
А між ними народжувалося щось нове.
Не портал.
Не відображення.
Не двері.
Шлях.
Вона відчувала його. Він проходив крізь неї. І вперше за весь час Нефіра не чула голосів пустелі. Не чула Сплячу. Не чула своїх предків. Вона чула лише власне серце.
Тук.
Тук.
Тук.
— Нефіро, відступи, — сказав Адренеш.
Вона не відповіла.
— Нефіро!
— Зачекай, — тихо сказала вона.
Каїр підійшов ближче.
— Що ти бачиш?
Нефіра заплющила очі.
— Не бачу.
— Тоді що?
— Відчуваю.
Вона провела пальцями по срібному світлу і раптом зрозуміла.
— Вони ніколи не були воротами.
Адренеш завмер.
— Про що ти?
— Сфери.
Нефіра відкрила очі.
— Ми весь цей час думали, що вони повинні відкрити шлях з одного світу в інший.
— А хіба не так?
— Ні.
Вона подивилася на дві сфери.
— Вони повинні були створити шлях.
Каїр насупився.
— Яка різниця?
— Величезна.
Нефіра підійшла ближче.
— Ворота — це отвір.
Вона вказала на золоту сферу.
— Вони відкривають уже існуючий шлях.
Потім на синю.
— А ці сфери створюють новий.
Адренеш повільно зрозумів.
— Тому перші Ворота були небезпечними.
— Так.
— Вони відкривали шлях через те, що вже існувало між світами.
Нефіра кивнула.
— Через темряву.
Каїр подивився на сфери.
— Спляча.
— Саме так.
Нефіра відчула холод.
— Вона жила між світами ще до того, як з'явилися портали. Люди відкрили Ворота й випадково дали їй можливість перейти.
Адренеш стиснув кулаки.
— Отже, всі ці століття ми намагалися закрити Ворота, але не розуміли головного.
— Ви закривали двері, — сказала Нефіра. — Але не будували іншої дороги.
Вона знову поклала руки на сфери. Цього разу світло не відштовхнуло її.
Навпаки. Воно проникло в неї. Нефіра відчула жар. Потім холод. А потім — неймовірну легкість.
Перед нею виникла картина.
Два світи. Вони більше не були розділені чорною порожнечею. Між ними тягнулася срібна дорога. Вона не перетинала темряву. Вона обходила її.
Нефіра зрозуміла.
— Ось для чого потрібні сфери.
— Для чого? — запитав Каїр.
— Щоб прокласти шлях навколо Сплячої.
Адренеш дивився на неї.
— Тоді чому цього ніхто не зробив раніше?
Нефіра мовчала. Вона вже знала відповідь.
— Потрібен був хтось, хто належить обом світам.
Усі подивилися на неї.
— Ти, — прошепотів Каїр.
Нефіра кивнула.
— Я. Але особливій. А ні мій батько, його сестра, не підходили.
Раптом її пронизав біль. Вона скрикнула.
Каїр кинувся до неї, але Адренеш зупинив його.
— Не торкайся!
— Вона страждає!
— Якщо перервати зв'язок, портал може вибухнути!
Нефіра стиснула зуби. Біль посилювався. Здавалося, з неї витягували щось невидиме. Не кров. Не магію. Щось глибше. Її спогади. Її сила. Саму її сутність. Вона почула голос. Цього разу він належав сферам.
— Створення нового шляху потребує енергії.
Нефіра ледве дихала.
— Якої?
— Твоєї.
Вона завмерла.
— Скільки?
Відповіді не було. Нефіра зрозуміла сама.
Біль.
Порожнеча.
Слабкість.
Вона віддасть частину своєї сили. Можливо, дуже велику. Можливо, назавжди.
— Ні! — вигукнув Адренеш.
Нефіра подивилася на нього.
— Що?
— Ні.
Він підійшов ближче.
— Ти не будеш цього робити.
— Якщо я не зроблю...
— Ми знайдемо інший спосіб.
Нефіра гірко усміхнулася.
— Ти сам сказав, що іншого способу може не бути.
— Я помилявся.
— Тату...
— Ні.
Адренеш уперше говорив із нею не як Хранитель. Не як людина, яка знала таємниці Воріт. А просто як батько.
— Я вже одного разу залишив тебе, щоб урятувати два світи. — Він похитав головою. — Я не дозволю тобі тепер пожертвувати собою заради них.
Нефіра відчула сльози.
— Я не хочу помирати.
— Тоді не роби цього.
— Але я й не хочу, щоб хтось помирав замість мене.
Адренеш замовк.
Каїр підійшов до Нефіри.
— Що саме ти втратиш?
Вона подивилася на нього.
— Не знаю.
— Сфери сказали, що частину сили.
— Так.
— А не життя?
— Ні.
Каїр задумався.
— Тоді це можна зробити.
Адренеш різко повернувся.
— Ти серйозно?
— Так.
— Вона може втратити магію.
— Може.
— Може втратити здатність чути пустелю.
Нефіра мовчала. Ця думка боліла найбільше. Пустеля була з нею все життя. Вона була її першим домом. Її мовою. Її захистом. Якщо вона втратить цей зв'язок... Хто вона буде?
Каїр ніби прочитав її думки.
— Ти не перестанеш бути Нефірою.
Вона подивилася на нього.
— А якщо перестану чути пустелю?
— Тоді я розповідатиму тобі, як вона звучить.
Нефіра усміхнулася крізь сльози.
— Ти нічого не знаєш про пустелю.
— Навчуся.
Раптом храм здригнувся. Десь нагорі пролунав вибух. Потім другий. Адренеш визирнув у коридор.
— Вони знайшли місто.
— Хто?
— Обидві сторони.
Каїр вихопив меч.
— Вони знайшли храм?
— Так.
Нефіра подивилася на сфери. Срібний шлях усе ще був нестійким. Він мерехтів.
— Скільки часу?
Адренеш похитав головою.
— Може, кілька хвилин.
Нефіра зробила крок уперед.
— Тоді почнемо.
Батько схопив її за руку.
— Нефіро...
Вона подивилася йому в очі.
— Я не збираюся помирати.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Адренеш відпустив її.
Нефіра стала між двома сферами.
Золоте світло торкнулося її лівої руки. Синє — правої. Вона заплющила очі.
— Я не обираю світ. — Світло стало яскравішим. — Я не відмовляюся від одного заради іншого. — Срібна лінія між сферами почала розширюватися. — Я не буду ключем. — Нефіра зробила вдих. — І не буду дверима. — Срібне світло вибухнуло. — Я буду шляхом.
Біль був страшним. Нефіра закричала. Вона відчула, як сила залишає її тіло. Спочатку зникло тепло в пальцях. Потім ослабли ноги.
Пустеля почала віддалятися.
Її голоси ставали тихішими.
Нефіра запанікувала.
— Ні...
Вона почула останній шепіт пісків.
«Ми не залишаємо тебе.»
— Але я більше вас не чую...
«Ти чуєш нас не вухами.»
Сльози покотилися по її щоках.
«Ти носиш нас у собі.»
Нефіра заплющила очі. І відпустила.
Срібний шлях відкрився.
Не вибухом.
Не громом.
Тихо.
Перед ними виникла довга дорога зі світла. По один бік — пустеля. По інший — зелений світ. А між ними не було темряви. Спляча залишилася позаду.
Нефіра впала на коліна. Каїр підхопив її.
— Нефіро!
Вона важко дихала.
— Я жива.
— Так.
— Сфери...
Адренеш подивився на них. Вони більше не тріскалися. Золоте та синє світло тепер спокійно пульсували. А між ними залишався срібний шлях.
— Вони працюють, — сказав він.
Нефіра заплющила очі.
Вона спробувала почути пустелю. Нічого. Лише тиша.
Вона відчула, як серце стислося.
— Я більше її не чую.
Мати підійшла до неї й обійняла.
— Ти зробила те, чого не змогли всі наші предки.
Нефіра прошепотіла:
— Але я втратила частину себе.
Каїр сів поруч.
— Можливо.
Він подивився на срібний шлях.
— Але ти врятувала дві частини світу, які ніколи не повинні були бути ворогами.
Нефіра підняла голову.
— А якщо цього недостатньо?
Адренеш подивився на темряву за межами срібної дороги.
— Тоді ми продовжимо.
Раптом срібний шлях здригнувся. Нефіра підняла голову.
— Щось не так.
— Що? — запитав Каїр.
Вона прислухалася. Пустеля все ще мовчала. Але тепер вона відчула дещо інше.
Тепло.
Ледь помітне.
Наче десь далеко хтось запалив маленький вогонь.
Нефіра посміхнулася.
— Я не втратила все.
Мати подивилася на неї.
— Що ти відчула?
— Пустелю.
— Ти її чуєш?
Нефіра похитала головою.
— Ні.
Вона поклала руку на груди.
— Але вона все ще тут.
За межами храму почулися крики. Люди побачили срібний шлях. Дві армії зупинилися.
Вони більше не могли зрозуміти, хто переміг. Бо ніхто не переміг. Нефіра створила те, чого не існувало тисячі років. Шлях між світами.
Не ворота.
Не портал.
Не розрив.
Міст.
І вперше мешканці двох світів могли перейти один до одного, не торкаючись темряви між ними.
Але далеко за межами храму Спляча підняла голову. Вона відчула новий шлях. І зрозуміла, що тепер не може пройти ним.
Вона посміхнулася.
— Ти навчилася будувати дороги, Донько Двох Світів. — Її голос рознісся крізь темряву. — Тоді я знайду спосіб зламати їх.
Нефіра не чула цих слів. Але десь глибоко всередині себе відчула холод. Вона подивилася на срібний шлях.
— Це ще не кінець.
Каїр став поруч.
— Я знаю.
Адренеш підняв голову.
— Тепер починається найважче.
— Що?
Він подивився на два світи.
— Навчити їх жити разом.
Нефіра повільно підвелася.
Вона більше не була просто дівчиною з пустелі.
Не була ключем.
Не була дочкою Хранителя.
Відтепер вона була першою людиною, яка могла пройти між двома світами не через Ворота, а власним шляхом.
І заради цього їй довелося віддати частину того, що робило її особливою.
Але Нефіра знала: іноді, щоб побудувати міст, потрібно віддати частину берега.
Іноді шлях між двома світами починається з того, що ти наважуєшся втратити частину себе.
