ГЛАВА 18.

Пісня пісків.

Фортеця зустріла їх тишею. Не звичайною тишею покинутої будівлі, де давно не було людей. Ця тиша здавалася живою. Наче фортеця прислухалася до кожного їхнього кроку.

Нефіра йшла за Каїром вузьким коридором. Під ногами потріскували уламки каменю, зі стелі звисали залишки старих прапорів, а на стінах тьмяно світилися символи, яких вона не знала. Але деякі з них знала. Два кола. Скляна сфера. Хвиляста лінія. Пустеля. Вона зупинилася біля одного з малюнків.

— Каїре.

Він повернувся.

— Що?

— Я вже це бачила.

— Де?

— У храмі.

Вона провела пальцями по каменю.

— На стіні біля сфер.

Каїр підійшов ближче.

— Це символ Воріт.

— А поруч?

— Не знаю.

Нефіра придивилася. Під двома колами була зображена хвиляста лінія. Вона нагадувала слід, який залишає вітер на піску.

— Це пустеля.

Каїр похитав головою.

— Не думаю.

— Чому?

— Тут немає жодного символу пустелі.

— А що це тоді?

Він не відповів. Нефіра провела пальцем по лінії. І раптом почула звук. Ледь чутний. Шурхіт. Наче вітер проходив крізь пісок. Вона різко забрала руку.

— Ти чув?

Каїр насупився.

— Що?

Нефіра прислухалася. Шурхіт повторився. А потім вона почула голос.

— Нефіро...

Вона завмерла.

— Знову.

— Що?

— Голос.

Каїр підійшов до неї.

— Чий?

Нефіра не знала, що відповісти. Бо голос був знайомим. Але цього разу це була не Нефер. І не її батько. Це був голос пустелі.

Вони продовжили шлях. Коридор привів їх до великої круглої зали, у центрі якої стояв кам'яний стіл, а на ньому лежала карта.

Нефіра підійшла ближче. Карта зображувала обидва світи.

Вона впізнала своє місто. Сонячні Вежі. Впізнала море пісків. Побачила знайомі караванні шляхи. Але потім помітила щось дивне. Через пустелю проходили тонкі золоті лінії. Вони тягнулися далеко за межі відомих земель. І всі сходилися в одному місці.

У храмі.

— Ось чому сфери стояли там, — прошепотіла Нефіра.

Каїр нахилився над картою.

— Що?

— Вони не просто показували інший світ.

Вона провела пальцем уздовж золотих ліній.

— Вони з'єднували його з пустелею.

Каїр насупився.

— Але портали були в містах.

— Не всі.

Нефіра подивилася на карту.

— Пустеля сама була частиною системи.

Каїр мовчав.

— Тому я відчуваю пісок, — продовжила вона. — Тому я знаходжу воду.

— Ти думаєш, це через Ворота?

— Не думаю. — Вона подивилася на нього. — Я знаю.

***

Уночі вони залишилися у великій залі. Каїр розпалив багаття в каміні. Нефіра сиділа біля карти. Вона не могла перестати думати про золоті лінії. Про пустелю. Про сфери. Про слова батька. «Не повертайся додому». Чому він так сказав? Чого боявся? Нефіра заплющила очі.

І знову почула шурхіт. Цього разу голосів було більше. Спочатку один. Потім два. Потім десятки. Вони говорили одночасно. Тихо. Нерозбірливо. Але всі повторювали одне слово.

— Повернися...

Нефіра розплющила очі. Перед нею вже не було фортеці. Вона стояла посеред пустелі. Над нею світилися два місяці. Вітер здіймав пісок. Далеко попереду стояли Сонячні Вежі. А біля храму хтось чекав. Нефіра зробила крок. Пісок зашурхотів.

— Хто ти?

Фігура не відповіла. Вона підійшла ближче. Це була її мати.

— Мамо?

Жінка простягнула руки.

— Нефіро, не слухай їх.

— Кого?

Вона озирнулася. Позаду матері стояли сотні людей. Старі. Молоді. Діти. Вони були одягнені в одяг різних епох. Але всі дивилися на Нефіру. І всі повторювали:

— Повернися.

Нефіра відступила.

— Чому?

Мати подивилася на неї зі сльозами на очах.

— Тому що пустеля пам'ятає тебе.

Порив вітру здійняв пісок. Фігури зникли. Нефіра різко розплющила очі. Вона сиділа біля каміну. Каїр тримав її за плечі.

— Нефіро!

Вона важко дихала.

— Я була там.

— Де?

— У пустелі.

— Ти спала.

— Ні.

Вона похитала головою.

— Це було не сновидіння.

Каїр подивився на неї.

— Що ти бачила?

— Маму.

— Вона сказала щось?

Нефіра подивилася на нього.

— Вона сказала, що пустеля мене пам'ятає.

Каїр мовчав.

— Це щось означає?

— Так.

Він поглянув на карту.

— Думаю, так.

***

Вони повернулися до карти.

Каїр розклав навколо неї кілька старих книг.

— Якщо записи правдиві, — сказав він, — перші хранителі будували Ворота не між містами.

— А між землями.

— Саме так.

— Тоді чому їх закрили?

— Через катастрофу.

Нефіра похитала головою.

— Ні.

— Що?

— Я думаю, причина інша.

Вона провела пальцем по золотих лініях.

— Подивись.

Каїр нахилився.

— Що ти бачиш?

— Вони не просто проходять через пустелю.

— А що?

— Вони йдуть під нею.

Каїр подивився уважніше. Деякі лінії справді зникали під позначенням пустелі. А потім з'являлися знову.

— Це мережа.

— Так.

— Величезна.

— І вона досі працює.

Каїр підняв очі.

— Звідки ти знаєш?

Нефіра поклала долоню на карту. Знак двох кіл спалахнув. Усі золоті лінії засвітилися. Одна за одною. Із глибини фортеці пролунав низький гул. Каїр відступив.

— Нефіро...

Вона не могла відірвати руку. Карта змінилася. На ній з'явилася нова лінія. Вона йшла з пустелі. Прямо до фортеці.

— Цього тут не було, — прошепотів Каїр.

— Я знаю.

Лінія продовжувала рухатися. Потім розділилася. Одна частина пішла до Сонячних Веж. Інша — вглиб півночі. А третя перетнула межу між світами.

Нефіра відчула, як у грудях стискається серце.

— Вони не закрили Ворота.

Каїр дивився на карту.

— Що?

— Вони просто приспали їх.

— Чому?

Нефіра повільно підняла голову.

— Бо Ворота не були дверима.

— А чим?

Вона згадала голоси. Шурхіт піску. Два місяці. Сфери. І голос матері.

— Вони були...

Нефіра замовкла. Глибоко під фортецею щось загуло, наче прокидалося.

Дівчина прошепотіла:

— Корінням.

Раптом уся фортеця здригнулася. Каміння посипалося зі стелі. Каїр схопив Нефіру за руку.

— Нам треба звідси!

Але вона не рухалася. Вона слухала. Тепер голоси звучали всюди. Не тільки в її голові. Вони лунали з-під землі. Зі стін. Із самої пустелі, хоча вона була в іншому світі.

— Нефіро...

— Повернися...

— Ми чекаємо...

Нефіра заплющила очі і раптом зрозуміла. Це не вони кликали її. Це вона чула відлуння. Пісню, яку пустеля передавала через Ворота. Пісню, що подорожувала між двома світами. І кожна піщинка несла частину пам'яті.

— Каїре...

— Що?

— Я знаю, що це таке.

— Що?

Нефіра відкрила очі.

— Пустеля не просто пов'язана з порталами. — Вона подивилася на карту. — Пустеля і є частиною Воріт.

Каїр зблід.

— Тоді якщо Ворота відкриються...

— Відкриється не один портал.

Нефіра провела пальцем по всіх золотих лініях.

— Відкриється вся мережа.

За стінами фортеці пролунав гуркіт. Десь далеко, на іншому кінці світу, щось відповіло. Нефіра відчула це крізь землю. Через камінь. Через магію. Через пісок.

І вперше зрозуміла, чому її батько так боявся. Він боявся не того, що Нефіра відкриє один портал. Він боявся, що разом із нею прокинеться сама пустеля.

А десь далеко, за тисячі кілометрів, у нічному небі над Сонячними Вежами почав світитися другий місяць.