ГЛАВА 26.

Місто під пісками.

Вночі вони залишили місто й повернулися до пустелі вранці.

Нефіра стояла на вершині високої дюни й дивилася вниз. Ще вчора тут був лише пісок. Сьогодні з-під нього виступали кам'яні колони. Довгі сходи. Верхівки статуй. Фрагменти стін. Ціле місто повільно виходило з пісків.

— Воно величезне, — прошепотів Каїр.

Нефіра кивнула.

Вони спустилися з дюни. Чим ближче підходили, тим більше відкривалося місто. Пісок стікав із дахів, оголюючи кам'яні будинки. На стінах були зображені люди в довгих одежах. Вони стояли навколо величезного кола. У центрі кола знаходилися дві сфери.

Нефіра зупинилася.

— Ворота.

Адренеш підійшов ближче.

— Так.

— Вони були тут?

— Перші.

Каїр провів рукою по стіні.

— Скільки цьому місту?

Адренеш похитав головою.

— Ніхто не знає.

— А ти?

— Старші записи говорили про нього як про місто, яке вже було давнім задовго до створення Воріт.

Нефіра подивилася на малюнки.

— Отже, люди жили тут ще до порталів.

— Так.

Вона торкнулася каменю. І світ навколо неї змінився. На мить пустеля зникла. Перед Нефірою постало місто. Живе. Зелене. З фонтанами та садами. По вулицях ходили люди. На площі стояли величезні кам'яні ворота. А в їхньому центрі...

Світло.

Нефіра побачила двох людей. Один був у темному одязі, інший — у світлому. Вони стояли по різні боки порталу. Між ними простягалися руки.

Нефіра почула голос:

— Ми не розділені.

Другий голос відповів:

— Ми просто далеко.

Потім спалах. Вона різко відсмикнула руку.

— Нефіро!

Каїр схопив її за плечі.

— Що ти бачила?

Вона важко дихала.

— Місто.

— Яке?

— Живе.

Адренеш підійшов ближче.

— Що ще?

Нефіра подивилася на нього.

— Люди з обох світів приходили сюди.

Він зблід.

— Отже, це правда. — Адренеш ріан провів рукою по старій стіні. — Перше місто Воріт було не фортецею.

— А чим?

— Місцем зустрічі.

Вони рушили далі.

У центрі міста знайшли величезну площу. Посеред неї стояв кам'яний круг. Навколо нього були десятки колон. Кожна мала свій символ. Нефіра підійшла до першої. На ній було зображено сонце. На другій — місяць. На третій — пісок. На четвертій — вода. А на п'ятій... два кола.

— Знов цей знак, — промовив Каїр.

— Це знак моїх предків, — Адренеш провів пальцями по символу.

— Але ти казав, що Хранителями були люди з твого світу.

— Були.

— Тоді чому цей знак тут?

Адренеш відповів:

— Бо Хранителі не завжди були одним народом.

Нефіра завмерла.

— Що?

— Перші Хранителі походили з обох світів.

— Тобто...

— Люди з твого світу теж охороняли Ворота.

Каїр озирнувся.

— Але чому про це ніхто не знає?

Адренеш сумно посміхнувся.

— Тому що історію переписали.

Нефіра подивилася на місто.

— А мій народ?

— Твій народ залишився.

— Тут?

— Так.

Адренеш показав на стіну. На ній були зображені люди пустелі. Вони стояли навколо Воріт. Одягнені майже так само, як жителі Сонячних Веж.

— Вони залишилися після закриття порталів.

— Навіщо?

— Щоб охороняти місце.

Нефіра відчула клубок у горлі.

— Вони знали, що охороняють Ворота?

Адренеш похитав головою.

— Не всі.

— Як це можливо?

— Після Розділення їм сказали, що під містом знаходиться священне місце.

— І вони просто охороняли його?

— Покоління за поколінням.

Нефіра дивилася на руїни.

— Вони навіть не знали, що це таке.

— Ні.

— Але продовжували охороняти.

— Так.

Нефіра тихо сказала:

— Моя сім'я теж?

Адренеш подивився на неї.

— Саме твоя сім'я.

***

Вони знайшли підземний вхід ближче до вечора. Він був прихований під статуєю жінки з чашею в руках. На постаменті було написано:

«Ті, хто пам'ятає, відкривають шлях. Ті, хто забуває, зберігають його».

Нефіра прочитала напис кілька разів.

— Дивно.

— Що?

— Моя мати часто говорила, що пустеля пам'ятає.

Аріан подивився на неї.

— Тепер ти знаєш, звідки це пішло.

Вони спустилися сходами. Під землею було холодно. На стінах висіли стародавні лампи. Ніхто не торкався їх, вони просто світилися.

— Тут досі є магія, — прошепотів Каїр.

— Вона ніколи не зникала, — відповів Адренеш.

Коридор привів їх до великої зали. У центрі стояв кам'яний стіл. На ньому лежали десятки металевих пластин. Нефіра взяла одну. На ній були символи. Каїр почав перекладати.

— «Коли Ворота закриються...» — Він провів пальцем далі. — «...не залишайте місто».

Нефіра нахмурилася.

— Чому?

Каїр продовжив:

— «Бо той, хто залишить його, забуде».

Адренеш різко підійшов.

— Дай мені.

Він прочитав наступний рядок. Його обличчя змінилося.

— Що там? — запитала Нефіра.

— Вони не просто залишилися тут.

— Що ще?

— Вони втратили частину пам'яті.

— Про що?

Адренеш подивився на неї.

— Про інший світ.

Нефіра мовчала.

— Саме тому наступні покоління вже не знали, навіщо охороняють місто.

— Але продовжували.

— Так.

— Чому?

Чоловік вказав на наступну пластину. Там було написано:

«Кров пам'ятає те, що розум забуває».

Нефіра відчула, як по шкірі пробігли мурашки.

— Моя здатність чути пустелю...

— Може бути не просто магією, — сказав Адренеш.

— А пам'яттю.

— Так.

***

У кінці зали вони знайшли заперті двері. На них був зображений той самий знак. Два кола. Нефіра підійшла.

— Тут немає замка.

— Він тобі й не потрібен, — відповів батько.

Вона поклала долоню на двері. Камінь засвітився, двері відчинилися. За ними була величезна кругла зала. У центрі стояв постамент. Порожній. А навколо нього — дванадцять кам'яних плит. На кожній було написано ім'я.

Нефіра прочитала перше.

Потім друге.

Потім третє.

Це були імена перших Хранителів.

Серед них вона побачила знайоме прізвище.

Дешрет.

Нефіра застигла.

— Це...

Адренеш підійшов.

— Так. Мій предок. — Один із перших.

Вона провела пальцями по напису.

— Він був Хранителем.

— Так. А ось ім’я пращура твоєї матері.

— І моя родина охороняла це місце?

— Століттями.

Нефіра відчула дивне поєднання гордості та болю. Усе її дитинство було побудоване навколо пустелі. Її мати знала, де знаходити воду. Її бабуся знала старі дороги. Її предки знали, які дюни не можна перетинати. Тепер вона розуміла чому. Вони не просто жили поруч із Воротами. Вони охороняли їх.

Раптом Каїр помітив щось на підлозі.

— Нефіро.

Дівчина повернулася. Між плитами лежала маленька скринька. Вона була зроблена з темного металу. На кришці — два кола. Нефіра відкрила її. Всередині лежав сувій. І невеликий камінь. Камінь був теплим. Нефіра взяла сувій. Почала читати.

Почерк був старим. Але слова були зрозумілими.

«Якщо ти читаєш це, значить, Ворота знову прокинулися».

Нефіра завмерла.

«Не довіряй тим, хто говорить, що Ворота були створені для подорожей».

Вона перегорнула сувій.

«Вони були створені не для переходу. Вони були створені для зв'язку».

Каїр нахилився ближче.

— Зв'язку з чим?

Нефіра читала далі.

«Між двома світами завжди існувала межа. Але одного дня люди спробували зробити її дверима».

Вона підняла очі.

— Тепер ще більше нічого не зрозуміло.

Адренеш дивився на неї.

— Що?

— Портали не були природними.

— Ні.

— Їх створили.

Адренеш кивнув.

— І той, хто їх створив, мав причину.

Нефіра знову опустила очі на сувій. Останні рядки були майже стерті. Але вона змогла прочитати:

«Перші Ворота відкрилися не для того, щоб люди могли подорожувати. Вони відкрилися, щоб знайти те, що жило між світами».

Нефіра перестала дихати.

Каїр тихо сказав:

— Сплячу?

Він подивився на останній рядок.

— Схоже, вони шукали її.

Нефіра повільно підняла голову.

— Тобто...

— Спляча не випадково опинилася між світами.

— Вона була там ще до Воріт.

Адренеш кивнув.

— А люди відкрили Ворота, щоб дістатися до неї.

У залі стало тихо. Нефіра подивилася на кам'яний постамент. Тепер вона розуміла. Її предки не просто охороняли стародавнє місто. Вони охороняли таємницю. І, можливо, навіть не знали, наскільки страшною вона була.

Раптом камінь у руці Нефіри спалахнув. Світло побігло по підлозі. Одна за одною засвітилися дванадцять плит. А потім усі разом. На камені перед Нефірою з'явилося зображення.

Дівчина. Темне волосся. Світло-сірі очі. Пустельний одяг. Нефіра впізнала себе.

Під зображенням з'явилися слова:

«Коли народиться Донька Двох Світів, пам'ять повернеться».

Нефіра відступила.

— Це я.

Адренеш кивнув.

— Так.

— Вони знали, що я народжуся.

— Не знали коли.

Нефіра подивилася на стародавні плити.

— Вони чекали.

Каїр тихо сказав:

— Твій народ чекав.

Нефіра заплющила очі. І раптом почула пустелю. Не голос. Не шепіт. Цілу пісню. Вона йшла з-під землі. І в цій пісні були голоси її предків. Пам'ятай. Поверни Ворота. Не відкривай шлях Сплячій. Нефіра розплющила очі.

— Я знаю, що потрібно робити.

Адренеш подивився на неї.

— Що?

Вона поклала старий камінь на постамент.

— Ми не повинні знищувати Ворота.

Каїр здивовано запитав:

— Чому?

Нефіра подивилася на дванадцять плит.

— Бо мої предки не знищили їх.

— Вони охороняли їх.

— Саме так.

Вона повернулася до батька.

— Вони чекали того, хто зможе зробити те, чого не змогли вони.

Адренеш дійшов свого висновку.

— Закрити їх назавжди.

Нефіра похитала головою.

— Ні.

Вона подивилася в темний коридор. Десь далеко під землею щось загуркотіло.

— Відділити їх від Сплячої.

І в ту саму мить підземне місто здригнулося. Зі стелі посипався пісок. А десь у глибині руїн пролунало глухе, майже людське дихання.

Каїр стиснув зброю.

— Схоже, вона теж нас почула.

Нефіра подивилася в темряву.

— Нехай.

Вона зробила крок уперед.

— Цього разу ми не будемо тікати.

І древнє місто під пісками вперше за тисячі років засвітилося.