ГЛАВА 14.

Ім'я батька.

Нефіра не спала.

Після того, що вона дізналася в місті, сон здавався неможливим. Її батькові було понад триста років. Він був братом Нефер — першої дитини двох світів.

Він знав про Ворота. Знав про катастрофу. Знав, чому сфери прокинулися. І весь цей час називався просто Ареном.

Нефіра сиділа біля вікна гостьової кімнати й дивилася на нічне місто. Тут не було тиші. Навіть уночі місто жило. Десь далеко гуділи машини. Над дахами пропливали світні конструкції. У вікнах височезних будинків горіли сотні вогнів. Нефіра звикла до іншої ночі.

До пустелі. До піску під ногами. До неба, де зірки здавалися настільки близькими, що їх можна було торкнутися.

Тут небо майже зникало за будинками.

— Ти не спиш.

Нефіра не обернулася.

— Ти теж.

Арен зайшов до кімнати. Він зачинив двері й залишився біля них.

— Можна?

— Ти вже зайшов.

Він ледь усміхнувся.

— Справедливо.

Нефіра продовжувала дивитися у вікно.

— Я хочу знати твоє справжнє ім'я.

Арен завмер.

— Звідки ти знаєш, що Арен — не моє справжнє ім'я?

— Бо людина, яка прожила понад триста років, навряд чи ховається під одним іменем увесь цей час.

Він підійшов ближче.

— Ти стала схожою на свою матір. Вона теж постійно запитувала.

— Це добре чи погано?

— Дуже добре.

Нефіра повернулася до нього.

— Тоді скажи.

Він довго мовчав.

— Моє ім'я — Адренеш Дешрет.

Нефіра нахмурилася.

— Дешрет?

— Так.

— Це ім'я з мого світу? Воно означає «Пустеля».

— Ні.

Він сів навпроти неї.

— Це старе ім'я. Воно належало моєму роду задовго до того, як Ворота почали закриватися.

— А що воно означає на вашій мові?

Арен подивився у вікно.

— Той, хто проходить крізь червоне.

— Крізь червоне?

— Так називали Ворота між світами.

Нефіра задумалася.

— Тоді чому ти представився моїй матері Ареном?

— Бо справжнє ім'я хранителя Воріт не можна було називати вголос.

— Чому?

— Ім'я — це не просто звук. — Нефіра вже хотіла посміхнутися, але вираз його обличчя зупинив її. — У нашій магії ім'я може бути ключем. Тож ніколи не кажи незнайомцям свого повного імені. І мого не згадуй.

Дівчина кивнула головою й продовжила розпитувати.

— Ключем до чого?

— До людини.

Нефіра мовчала кілька секунд в очікувані подробиць та не дочекавшись зробила припущення.

— Ти був хранителем Воріт.

— Так.

— Що саме ти робив?

— Стежив, щоб ними не користувалися ті, хто не мав права.

— Хто вирішував, кому можна?

— Хранителі.

— А хто контролював хранителів?

Арен сумно усміхнувся.

— Ніхто.

— Це звучить як дуже погана система.

— Вона такою і була.

Він підвівся.

— Спочатку хранителі мали лише охороняти переходи. Але поступово вони отримали владу.

— І почалася війна.

— Так.

— А ти брав участь?

Арен не відповів. Цього разу Нефіра не стала чекати.

— На чиєму боці?

— На жодному.

— Так не буває.

— Я теж колись так думав.

Він підійшов до вікна.

— Під час останніх років перед катастрофою хранителі розділилися. Одні хотіли закрити Ворота назавжди. Інші вважали, що їх треба використовувати.

— А ти?

— Я хотів їх зберегти.

Нефіра подивилася на нього.

— Чому?

— Бо вважав, що два світи не повинні бути відділені один від одного через помилки кількох людей.

— І що сталося?

— Я помилився.

За вікном спалахнуло світло. Нефіра здригнулася.

— Ти казав, що твою сестру звали Нефер.

— Так.

— Вона теж була хранителем?

Арен кивнув.

— Вона була найсильнішою з нас.

— Томущо вона стала першою дитиною двох світів?

— Вона народилася такою.

Нефіра підняла голову.

— Як це можливо?

— Її мати була з твого світу.

— А батько?

— Хранитель.

— Отже, це родинне.

— Так.

Нефіра подивилася на свої руки.

— І моя мати...

— Людина.

— А ти?

Арен на мить замовк.

— Не зовсім.

Нефіра відчула напруження.

— Що це означає?

— Мій рід не був повністю людським.

— Яка ваша раса?

— У вас немає назви для неї.

— А у вас?

— Ешари.

Нефіра повторила:

— Ешари.

— Так.

— І що в них особливого?

Арен усміхнувся.

— Ми народжуємося з однією магічною природою, але можемо торкатися магії Воріт без артефактів.

Нефіра завмерла.

— Тому ти міг відкривати портали.

— Так.

— А я?

— Ти успадкувала це від мене.

— І ще щось від матері.

— Саме так.

Нефіра нарешті зрозуміла. Її подвійна магія не була випадковістю, вона була спадщиною.

— Тому сфери реагують на мене.

— Так.

— І тому полюють на мене.

Арен похитав головою.

— Не лише через це.

— Що ще?

Він подивився на неї.

— Тому що ти можеш зробити те, чого не зміг я.

— Що?

— Відкрити Ворота без ключа.

Нефіра встала.

— Ти знав, що я можу це зробити?

— Я боявся, що можеш.

— І тому пішов?

— Так.

Вона гірко засміялася.

— Двадцять років тому ти залишив мене й маму, бо боявся того, ким я стану?

— Я залишив вас, щоб ви вижили.

— А тепер?

— Тепер я повернувся, бо більше не можу тікати.

Нефіра дивилася на нього. Уперше вона побачила не загадкового мандрівника. Не стародавнього хранителя. Не людину з портрета, якому триста років. Вона побачила свого батька. Людину, яка боялася.

— Ти любив маму?

Арен усміхнувся. Цього разу справжньою усмішкою.

— Я досі її люблю.

Нефіра відчула, як щось у грудях боляче стиснулося.

— Тоді чому ти не повернувся?

Арен опустив очі.

— Бо не міг.

— Не хотів?

— Не міг.

— Це різні речі.

— Я знаю.

Він підійшов до неї.

— Ворота закрилися.

— Але ти міг знайти інші.

— Я шукав. Дев'ятнадцять років витратив на це.

Нефіра завмерла.

— Ти шукав дев'ятнадцять років?

— Так.

— А потім?

— Знайшов сфери.

— Ти знав, що вони відкриються?

— Не знав. А також не знав, що Ворота відкриються через тебе. Вважав, що це буде хтось інший.

— І хто ж?

Він не відповів.

Нефіра зробила крок до нього.

— Через кого, тату?

Арен заплющив очі.

— Через мене.

Тиша стала майже нестерпною.

— Що ти маєш на увазі?

— Три місяці тому я знайшов спосіб активувати старий зв'язок зі сферами.

— Ти їх активував?

— Ні.

— Тоді хто?

— Ти.

Нефіра згадала ніч. Дві сфери. Другий місяць. Світло.

— Але чому?

Арен подивився на неї.

— Тому що Ворота впізнали тебе.

— Як?

— За кров'ю.

Нефіра відчула холод.

— Моєю?

— Так.

— Кров'ю хранителя?

— І кров'ю твого світу.

Він простягнув руку.

— Ти — те, чого не повинно було існувати.

Нефіра подивилася на його долоню.

— Але я існую.

— Саме це і лякає правителів.

Вона не взяла його руку.

— А тебе?

Арен подивився їй прямо в очі.

— Мене лякає не те, що ти існуєш.

— А що?

— Те, що Ворота можуть захотіти тебе повернути.

***

Наступного ранку Нефіра знову стояла на площі перед статуєю Нефер.

Тепер вона знала, хто її батько. Адренеш Дешрет. Останній із хранителів Воріт. Чоловік, який жив понад триста років. Чоловік, який колись охороняв шлях між двома світами. І чоловік, який двадцять років тому залишив її в пустелі.

Нефіра підняла голову.

На небі вже не було другого місяця, але знак на її долоні продовжував світився.

До неї підійшов Каїр.

— Ти знаєш його справжнє ім'я?

— Так.

— Він сам сказав?

— Так.

Каїр кілька секунд мовчав.

— Тоді він тобі довіряє.

Нефіра подивилася на нього.

— А ти?

— Що я?

— Ти довіряєш мені?

Каїр усміхнувся.

— Тепер більше, ніж учора.

— Чому?

— Бо твій батько довіряє тобі.

Нефіра насупилася.

— І що це змінює?

Каїр подивився на статую Нефер.

— Усе.

— Чому?

Він відповів тихо:

— Бо якщо ти успадкувала кров хранителя... — Каїр перевів погляд на Нефіру. — ...то, можливо, успадкувала і його обов'язок.

Нефіра подивилася на статую. На два кола в руках Нефер. І раптом зрозуміла: її батько не просто охороняв Ворота. Він охороняв щось по той бік них. І якщо він пішов у її світ двадцять років тому... то, можливо, не для того, щоб утекти. А щоб сховати від цього світу те, що не повинно було через Ворота пройти.