Спочатку:
На сторінку книги
ГЛАВА 27.
Мати.
В місто пустелі прийшла гостя на яку Нефіра не одразу звернула увагу, бо її думки були далеко звідси.
У підземному місті вона ще трохи дізналася про своїх предків.
Про Хранителів.
Про Ворота.
Про те, що її народ століттями охороняв місце, справжнього призначення якого вже ніхто не пам'ятав.
І тепер залишалося лише одне питання — її мати.
Нефіра знала: мати щось приховувала. Не просто правду про батька. Щось значно більше.
Та все ж їй довелося відволіктися коли почула знайомий голос. Не той, незнайомцев, який вона вдосталь чула останнім часом. А рідним з дитинства.
— Ти все-таки повернулася.
Нефіра відчула, як у грудях стискається серце.
— Мамо! Ти знала?
Мати заплющила очі.
— Знала.
— Що я повернуся?
— Що настане час і ти підеш за ним.
Нефіра відчула холод.
— За батьком?
Мати кивнула.
— Так.
***
Вони сиділи на лавці і Нефіра дивилася на матір.
— Чому ти ніколи мені не розповідала? — запитал дівчина.
— Бо боялася.
— Чого?
Жінка довго мовчала. Потім підвелася і дістала з кешені невелику дерев'яну скриньку. Нефіра впізнала її. Вона бачила цю скриньку ще в дитинстві.
Але мати ніколи не дозволяла її відкривати.
— Настав час, — промовила жінка і відкрила кришку.
Всередині лежали листи.
Старі.
Пожовклі.
І медальйон.
Той самий знак двох кіл.
Нефіра торкнулася його.
— Ти знала, ким він був.
— Так.
— З самого початку?
— Так.
— Ти знала, що він Хранитель?
Мати кивнула.
Нефіра стиснула медальйон.
— І ти дозволила мені двадцять років думати, що він просто пішов.
— Я не дозволяла. — Мати подивилася їй в очі. — Я намагалася зберегти тобі життя.
— Від кого?
— Від усіх.
Нефіра гірко посміхнулася.
— Від Ордену?
— Від Ордену. Від Хранителів. Від тих, хто хотів знайти Ворота. Від тих, хто хотів їх знищити. — Вона зробила паузу. — І від твого батька.
Нефіра завмерла.
— Від нього?
— Так.
— Чому?
Мати сіла навпроти.
— Тому що він знав, що станеться. Що одного дня ти почуєш Ворота.
Нефіра згадала першу ніч.
Дві сфери.
Другий місяць.
Чоловік за склом.
Перший портал.
— Він знав, що я зможу їх відкрити?
— Звісно. А ще він знав, що ти підеш за ним.
У кімнаті стало тихо. Нефіра дивилася на матір, не розуміючи.
— Як?
— Тому що перед тим, як піти, він залишив мені лист.
Мати дістала один із конвертів. На ньому було написано: Для неї. Коли вона стане дорослою.
Нефіра не наважувалася торкнутися.
— Чому ти не віддала його мені?
— Бо боялася, що ти відкриєш його надто рано.
— А тепер?
— Тепер уже пізно щось приховувати.
Нефіра взяла лист. Папір був старим. Вона розгорнула його. Почерк був незнайомим. Але чомусь відразу здалося, що вона його вже бачила.
«Якщо ти читаєш цей лист, значить, Ворота відкрилися. А якщо вони відкрилися — ти вже знаєш, що я не з цього світу».
Нефіра затримала подих.
«Твоя мати знає правду. Вона розповість тобі її лише тоді, коли зрозуміє, що ти готова».
Вона підняла очі.
— Ти читала це?
— Так.
— Увесь цей час?
— Так.
Нефіра знову опустила погляд.
«Я не знаю, чи зможу повернутися. Але знаю одне: якщо ти колись побачиш другий місяць, не бійся. Це означатиме, що час настав».
Нефіра відклала лист.
— Він знав, що я побачу другий місяць.
— Так.
— І ти знала.
Мати кивнула.
— Так.
Нефіра відчула, як усередині підіймається гнів.
— Усі знали.
— Не всі.
— Але достатньо людей.
— Я хотіла, щоб ти мала нормальне життя.
— Ти брехала мені все життя!
Мати здригнулася.
— Так.
Вона не виправдовувалася.
Це розлютило Нефіру ще більше.
— Ти могла сказати мені правду.
— І що б ти зробила?
Нефіра відкрила рот. Але не відповіла.
Мати тихо сказала:
— Ти пішла б його шукати. — І загинула б.
Нефіра відвернулася. За вікном пустеля світилася в останніх променях сонця.
— Ти справді думала, що я не захочу його знайти?
— Я сподівалася, що ти ніколи не дізнаєшся, що його треба шукати.
— Але ти знала, що я піду.
— Знала. Тому що ти схожа на нього.
Нефіра похитала головою.
— Я не схожа.
— Схожа.
Мати усміхнулася крізь сльози.
— Ти маєш його очі. — Нефіра нічого не сказала. — Його впертість. — Мати тихо засміялася. — І його звичку ставити запитання саме тоді, коли краще мовчати.
Нефіра не втрималася від слабкої усмішки. Але вона швидко зникла.
— А що в мене від тебе?
Мати повернулася.
— Пустеля.
Нефіра завмерла.
— Що?
— Твій батько дав тобі зв'язок із Воротами. — Мати підійшла ближче. — А я дала тобі здатність чути пустелю. Ти народилася тут. У цьому місці.
— Де?
— Там, де колись стояло перше місто Хранителів.
Нефіра відчула холод.
— Ти знала про це місто?
— Так.
— Ти була тут?
— Багато разів.
— Але...
Нефіра не могла повірити.
— Ти знала про нього все життя.
— Так.
— І ніколи не сказала мені.
— Бо твоє життя залежало від того, щоб ти нічого не знала.
Нефіра підвелася.
— Тепер я хочу знати все.
Мати довго дивилася на неї. Потім кивнула.
— Добре.
Вона відкрила скриньку і дістала ще один предмет. Невеликий камінь. Такий самий, який Нефіра знайшла під землею.
— Що це?
— Частина ключа.
— Якого ключа?
— Не для Воріт.
Мати поклала камінь на стіл.
— Для пам'яті.
Нефіра нахмурилася.
— Я не розумію.
— Твій народ не просто забув інший світ.
Мати провела пальцем по каменю.
— Їм стерли пам'ять.
— Хто?
— Перші Хранителі.
— Навіщо?
— Щоб ніхто більше не зміг відкрити Ворота.
Нефіра мовчала.
— Це я вже чула й не раз. Але чому тоді вони залишили Ворота?
— Тому що не могли їх знищити. — Мати подивилася їй прямо в очі. — Ворота неможливо знищити.
Нефіра згадала сфери. Їхні тріщини. Темряву.
— Їх можна тільки закрити?
— Ізолювати.
— Але зараз вони відкриваються.
— Бо ти повернулася.
Нефіра відчула, як серце забилося швидше.
— Це через мене?
— Не тільки.
Мати взяла її за руку.
— Ворота чекали на тебе.
За дверима почувся голос Каїра.
— Нефіро!
Вона повернула голову.
— Що?
Двері відчинилися.
Каїр стояв на порозі.
— Нам треба йти.
— Що сталося?
— У храмі.
Нефіра відразу підвелася.
— Сфери?
Каїр похитав головою.
— Ні. — Він важко дихав. — Пустеля.
Мати зблідла.
— Що з нею?
— Вона знов рухається.
Нефіра подивилася на матір.
— Пісок?
— Ні, — сказав Каїр. — Уся пустеля.
Він озирнувся.
— Дюни зміщуються. Старі дороги зникають. А місто під пісками...
Він замовк.
— Що?
— Воно світиться.
Мати закрила очі.
— Вони прокинулися.
Нефіра відчула тривогу.
— Хто?
Мати подивилася на неї.
І цього разу в її очах був справжній страх.
— Перші Хранителі.
Вони вийшли з будинку. Над містом висів другий місяць. Його світло було яскравішим, ніж будь-коли.
Нефіра подивилася на нього, а аотім на матір.
— Ти підеш із нами?
Мати мовчала.
— Мамо?
Вона взяла Нефіру за руку.
— Я чекала двадцять років, щоб ти поставила це питання.
— І що ти відповідаєш?
Жінка подивилася на пустелю.
— Що більше не хочу залишатися осторонь.
Нефіра усміхнулася. Але в ту ж мить у пустелі пролунав гул. З-під піску піднялися десятки світлових стовпів. Місто під землею засвітілося повністю. А на обрії з'явилися силуети.
Люди.
Сотні.
Мовчазні.
Вони виходили з пісків.
Нефіра стиснула руку матері.
— Хто вони?
Мати відповіла пошепки:
— Ті, хто залишився охороняти Ворота.
— Вони живі?
Мати похитала головою.
— Ні.
Нефіра подивилася на примарні постаті.
— Тоді що вони тут роблять?
Мати глянула на другий місяць.
— Чекають на тебе.
Нефіра відчула, як пісок під ногами почав рухатися. І серед тисячі голосів почула один. Знайомий. Той самий голос, який вона чула в дитинстві уві сні.
«Донько Хранителя...»
Нефіра підняла голову.
«...час згадати все».
