ГЛАВА 19.

Давні записи.

Ранок у фортеці настав без сонця.

Небо за вузькими вікнами було затягнуте сірими хмарами, а холодний вітер гуляв між старими вежами. Нефіра прокинулася від тихого шурхоту. Спочатку вона подумала, що це вітер. Потім зрозуміла: знову пісок. Він шелестів десь під кам'яною підлогою. Нефіра піднялася. Каїр уже не спав. Він стояв біля карти, яку вони знайшли напередодні.

— Ти теж це чуєш? — запитала вона.

— Ні. Але вірю тобі. Вчора несподівано закінчилося, гадав більше неприємностей не буде.

— А я вже починаю думати, що божеволію.

Каїр повернувся до неї.

— Ти не божеволієш.

— Звідки така впевненість?

— Бо вчора я бачив, як карта змінилася після того, як ти до неї доторкнулася.

Він підійшов ближче.

— Якби ти божеволіла, карта навряд чи стала б світитися.

— Логічно.

Нефіра посміхнулася.

— Але це не означає, що мені подобається.

— Мені теж.

Вона підійшла до карти. Золоті лінії вже згасли але одна залишалася. Вона тягнулася від пустелі до самої фортеці.

— Думаєш, тут є відповідь?

— Саме тому ми сюди прийшли.

— Тоді ходімо шукати далі.

***

Вони спустилися нижче, в підземелля фортеці. Що далі вони йшли, то старішими ставали коридори.

Стіни змінювалися. Новіший камінь поступово зникав, відкриваючи під ним темний матеріал, покритий незнайомими символами.

— Ця частина фортеці старша за верхні рівні, — сказав Каїр.

— Наскільки?

— Не знаю.

— А хто її побудував?

— Перші хранителі.

Нефіра провела рукою по стіні.

— Ні.

Каїр зупинився.

— Що?

— Не вони.

Вона дивилася на символи.

— Ці знаки старші.

— Звідки ти знаєш?

Нефіра знизала плечима.

— Просто знаю.

Каїр звик до такої відповіді.

— Тоді будемо сподіватися, що твоє «просто знаю» цього разу приведе нас куди треба.

Коридор закінчився кам'яними дверима. На них були два кола. Між ними — тонка вертикальна лінія. Нефіра торкнулася дверей. Вони відчинилися самі. За ними знаходилася бібліотека.

Нефіра застигла. Книги. Сувої. Кам'яні таблички. Металеві пластини. Сотні, можливо, тисячі записів. Усе лежало на полицях, які тягнулися до самої стелі.

— Ого...

Каїр тихо свиснув.

— Схоже, ми знайшли те, що шукали.

— Якщо воно тут.

— Що саме?

— Правду.

Вони розділилися. Каїр почав оглядати полиці з хроніками хранителів. Нефіра пішла вздовж стіни, де лежали найстаріші сувої. Більшість текстів вона не могла прочитати. Але деякі символи були знайомі. Пустеля. Два місяці. Сфери. І дитина. Нефіра витягла один сувій. Він був настільки старим, що краї розсипалися від дотику.

— Каїре.

Він підійшов.

— Що знайшла?

— Не знаю.

Вона розгорнула сувій. Угорі був намальований знак двох світів. Під ним — жінка. У її руках лежала дитина. А навколо стояли хранителі. Каїр нахилився.

— Це стародавня мова.

— Ти можеш прочитати?

— Частково.

Він почав перекладати.

— «Коли Ворота замкнуться...»

Нефіра затамувала подих.

— Далі.

— «...і два світи будуть розділені стіною, яку не зможе подолати жодна сила...»

Він провів пальцем по тексту.

— «...народиться дитина, яка не належатиме жодному з них».

Нефіра відчула холод.

— Продовжуй.

Каїр подивився на неї.

— Ти впевнена?

— Так.

Він читав далі.

— «Вона народиться після останнього переходу».

Пауза.

— «Кров її буде змішана».

Нефіра повільно стиснула руки.

— Далі.

— «Вона чутиме голос пісків».

Нефіра подивилася на нього.

— Каїре...

Він кивнув.

І продовжив.

— «Вона торкнеться скла, і скло відповість».

Нефіра згадала сфери. Її перший дотик. Світло. Портал. Чоловіка за склом.

Каїр читав далі.

— «Вона побачить світ, якого не повинно бути».

Нефіра заплющила очі.

Місто. Інший світ. Люди, які чекали на неї. Усе збігалося. Але останні рядки змусили її відкрити очі. Каїр читав дуже повільно:

— «Її назвуть...»

Він замовк.

— Що?

— Тут пошкоджено.

— Що там написано?

Каїр придивився.

— «Донькою...»

Нефіра нахилилася над сувоєм.

— Донькою кого?

Він провів пальцем по стертих символах.

— «Донькою Двох Світів».

Тиша. Нефіра відступила.

— Ні.

Каїр подивився на неї.

— Нефіро...

— Ні.

Вона похитала головою.

— Це не може бути про мене.

— Але все збігається.

— Не все.

— Що саме?

— Там написано, що вона народиться після закриття порталів.

Каїр мовчав.

— А я народилася через... — Нефіра замовкла. Вона порахувала. — Через триста років після катастрофи. І все рівно, це я.

Слова прозвучали майже пошепки. Але вони ніби наповнили всю бібліотеку.

Каїр узяв інший сувій.

— Тут є продовження.

— Читай.

Він розгорнув його. Цей текст був ще старішим.

— «Коли Донька Двох Світів прийде до Фортеці Першого Ворота...»

Нефіра здригнулася.

— Вона вже тут.

— Так.

— Далі.

— «...Вона знайде те, що залишив її батько».

Нефіра завмерла.

— Мій батько?

Каїр продовжив.

— «Хранитель, який закрив Ворота, залишить дочці ключ».

Нефіра відчула, як знак на її долоні почав нагріватися.

— Ключ.

Вона подивилася на свою руку.

— Який ключ?

Каїр перегорнув сторінку. Там був намальований предмет. Невеликий круглий диск. У центрі — скляний камінь. Навколо — два кільця. Нефіра одразу впізнала його.

— Я бачила це.

— Де?

— У мами.

Каїр підняв очі.

— У твоєї матері?

Нефіра кивнула.

— Коли я була маленькою, у неї була така підвіска.

Вона замовкла.

— Я думала, це просто прикраса.

Каїр подивився на малюнок.

— Це не прикраса.

— Звідки ти знаєш?

— Бо під малюнком написано, для чого вона.

Він переклав:

— «Ключ повернення».

Нефіра відчула, як по спині пробіг холод.

— Повернення куди?

Каїр не відповів. Бо нижче був ще один напис. Він прочитав його.

— «Той, хто відкриє Ворота, зможе повернутися до світу, якого втратив».

Нефіра повільно сіла.

— Мама знала.

— Можливо.

— Вона знала про цей ключ.

— Можливо.

— Вона знала про батька.

Каїр на цей раз ромовчав.

— Вона знала, ким я є.

— Нефіро...

— Вона знала!

Її голос відлунів у бібліотеці. З полиць посипався пил.

— Двадцять років вона дивилася мені в очі й казала, що мій батько просто чужинець!

Нефіра витерла сльозу.

— А тепер я дізнаюся, що моє народження було записане в стародавніх хроніках.

Каїр підійшов до неї.

— Можливо, вона хотіла тебе захистити.

— Від чого?

— Від усього цього.

Нефіра підняла на нього очі.

— А хіба це спрацювало?

Каїр не знайшов відповіді.

***

Вони ще довго переглядали записи.

Чим більше знаходили, тим менше відповідей отримували. У хроніках писали про Доньку Двох Світів. Про дитину, яка мала народитися після закриття Воріт. Про її здатність чути пісню пісків. Про дві сфери. Про кров двох світів. Але майже нічого не говорилося про те, що вона повинна зробити. Поки Нефіра не знайшла останню сторінку. Вона лежала окремо.

Без книги.

Без обкладинки.

Просто лист старого металу.

На ньому були вигравірувані слова.

Нефіра прочитала їх уголос:

— «Не відкривай Ворота, поки не знайдеш того, хто стоїть по той бік».

Каїр насупився.

— Що це означає? — запитала Нефіра.

Перед очима знову постав батько. Його обличчя. Його голос. Та дивна суміш провини й страху, яку вона помітила в його очах, коли він розповідав про минуле. Він сказав їй багато. Але, можливо, не все.

— Мій батько знав про Ворота набагато більше, ніж розповів мені, — нарешті промовила вона. — Але тепер я розумію одну річ. Він закрив Ворота не просто так. І якщо вони знову відкрилися... значить, щось змінилося.

— І ти думаєш, твій батько знає, що саме?

Нефіра повільно кивнула.

— Він не може не знати. — Вона замовкла, а потім тихо додала: — Або він сам є частиною того, що зараз відбувається.

Каїр нічого не відповів. Нефіра знала одне: зустріч із батьком не дала їй усіх відповідей. Навпаки. Вона лише відкрила двері до нових запитань.

Каїр підійшов до полиці.

— Тут ще щось є.

Він витягнув невелику дерев'яну скриньку. На кришці був той самий знак. Два кола. Нефіра торкнулася її. Клац. Замок відкрився. Всередині лежав старий лист. Нефіра повільно розгорнула лист, на ньому було лише кілька речень.

«Якщо ти читаєш це, Нефіро, значить, я не зміг зупинити Ворота.»

У неї затремтіли руки.

«Я сподівався, що ти ніколи не дізнаєшся, ким є.»

Сльоза впала на папір.

«Але якщо ти все ж прийшла сюди, значить, пустеля вже покликала тебе.»

Нефіра перестала дихати.

Останній рядок був написаний трохи нижче.

«Пам'ятай: ти не ключ. Ти — вибір.»

Лист закінчувався.