Спочатку:
На сторінку книги
ГЛАВА 22.
Батько.
Дорога до Сонячних Веж здавалася нескінченною.
Нефіра майже не говорила. Вона сиділа біля вогню, загорнувшись у плащ, і дивилася на полум'я.
Перед очима знову й знову виникало одне й те саме обличчя.
Чоловік за склом.
Той, хто назвав її на ім'я.
Той, хто знав, що вона прийде.
Її батько.
Вона стільки років уявляла цю зустріч. У дитинстві думала, що одного дня він повернеться. Потім вирішила, що він загинув. Пізніше переконала себе, що просто не хотів її знати. Тепер усе було складніше.
Він був живий.
Він чекав на неї.
І знав про неї набагато більше, ніж вона сама, але при зустрічі нічого не розповів.
Каїр сидів навпроти.
— Ти можеш не йти, — сказав він.
Нефіра підняла очі.
— Що?
— Якщо ти боїшся.
— Я не боюся.
Каїр ледь усміхнувся.
— Ти вже десять хвилин дивишся на одне й те саме полум'я.
— Я думаю.
— Про темряву?
— Ні. Про батька. Про можливу нашу зістріч. От що мені йому сказати?
— Попроси розповісти правду.
— А якщо він не скаже?
Каїр замовк.
— Тоді змусимо його.
Нефіра вперше за вечір усміхнулася.
— Ти жахливий дипломат.
— Зате хороший супутник.
Вона подивилася на нього.
— Дякую.
***
Вони дісталися Сонячних Веж перед світанком.
Місто було іншим. Нефіра відчула це одразу.
Вона знала його все життя, але тепер дивилася зовсім іншими очима.
Під містом спала сила.
Глибоко під каменем.
Під храмом.
Під пустелею.
І десь там був чоловік, якого вона двадцять років називала батьком, хоча жодного разу не бачила його насправді.
Дівчина дізналоася що він в цьому світі від Темряви. Він чекав на свою доньку.
— Куди далі? — запитав Каїр.
Нефіра заплющила очі.
Вона прислухалася.
До піску. До магії. До тихого гулу під землею.
А потім відчула знайоме тепло.
— Туди.
Вона показала на храм. Звісно, де як поряз із сферами бути її батьку.
Каїр насупився.
— Ти впевнена?
— Так. Там дві сфери. Він поряд із ними.
Вони рушили вперед.
***
Храм зустрів їх тишею.
Нефіра відчинила двері.
Всередині все залишилося так, як вона пам'ятала. Високі колони.
Золоті символи. Кам'яні плити. І дві скляні сфери в центрі підземелля.
Вони й досі світилися світилися. Не яскраво, ледь помітно, наче чекали.
Нефіра підійшла ближче.
— Він тут.
Каїр озирнувся.
— Я нікого не бачу.
— Він не в залі.
Нефіра подивилася під ноги.
— Він під нами.
На підлозі проступив знайомий знак — два кола. І чому вона раніше його не помітила?
Вона поклала долоню на камінь. Підлога здригнулася. Частина плит відсунулася. Відкрилися сходи. Каїр витягнув зброю.
— Це точно гарна ідея?
— Ні.
— Добре.
Він пішов за нею. Сходи вели глибоко під землю. Чим нижче вони спускалися, тим сильніше ставало світло. На стінах з'являлися малюнки.
Два світи.
Ворота.
Хранителі.
І людина, яка стояла між ними.
Нефіра зупинилася.
— Це він.
На малюнку чоловік тримав руки над двома сферами.
А навпроти нього стояли десятки людей.
— Це твій батько?
— Думаю, так.
Під малюнком був напис.
Каїр прочитав:
— «Останній Хранитель Воріт».
Нефіра провела пальцями по зображенню.
— Останній...
Все ж таки останні, всупереч всій інформації яку вона дізналася за коротрий проміжок часу.
Вона відчула дивний біль у грудях, не гордість, не радість — образу. Нею маніпулювали, наче лялькою.
Сходи закінчилися біля величезних дверей.
Вони були скляними.
Нефіра побачила власне відображення, а поруч — чуже.
Вона завмерла.
У склі стояв чоловік.
Високий. Темне волосся з кількома срібними пасмами. Обличчя втомлене, але спокійне. Очі... Такі самі, як у неї. Світло-сірі.
Нефіра перестала дихати.
Чоловік дивився на неї.
— Нефіро.
Вона не відповіла.
— Ти змогла самостійно відкрити портал.
Її руки затремтіли.
— Це все, що ти скажеш?
Чоловік опустив погляд.
— Ні.
— Тоді скажи щось.
Він підійшов до скла.
— Я чекав на тебе... Двадцять років…. Не мав права прийти до тебе. А якби я залишився, ти могла б не дожити до свого першого дня народження.
Нефіра завмерла. Чоловік відступив від скла й двері відчинилися.
Цього разу він здавався старшим.
Не старим, просто втомленим. На його руках виднілися тонкі шрами.
На шиї висів медальйон. Той самий знак — два кола.
Бітько стояв за кілька кроків, але Нефіра не могла змусити себе підійти. Вона була розлючена.
Каїр мовчки підійшов до неї.
Адренеш подивився на нього.
— Ти привів її сюди. Ти впорався із завданням.
— Вона сама прийшла.
— Добре.
Нефіра перевела погляд на свого супутника і згалада, як той радив недовіряти нікому. Та влаштовувати істерик не збиралася. Зараз була проблема набагато серйозніша.
Адренеш знову подивився на Нефіру.
— Ти дуже схожа на матір. Лише очі — мої.
Нефіра відчула, якщо зараз не почує відповіді на всі питання, то просто збожеволіє.
— Розкажи мені все.
— Ти не готова.
— Не вирішуй за мене. Я чула цю відповідь останні роки. Тож я чекаю.
Він кивнув.
— Добре.
Та замість того, щоб почати розвідати він залишив кімнату, та повернувся до зали із сферами. Нефіра пішла за ним. Каїр же затримавшись на мить також залишив кімнату.
Адренеш підійшов до однієї зі сфер.
— Я був одним із хранителів Воріт.
— Я знаю.
— Я знав про пророцтво.
— Я теж знаю.
— Я знав, що народиться дитина двох світів.
Нефіра подивилася на нього.
— І ти знав, що нею буду я?
— Ні.
Вона насупилася.
— Я не знав, коли вона народиться. Не знав, де. Не знав, хто буде її матір'ю. ти не єдина моя дитина. — Він торкнувся сфери. — Але коли народилася саме ти, сфери прокинулися.
Нефіра згадала слова з одного із сувоєв.
Дві сфери. Ніч двох місяців. Світло.
— Ти був там, коли я народилася. Мамо розповідала.
— Так. Я бачив тебе. Але мусив йти.
— Чому?
Аріан подивився їй в очі.
— Бо того дня я зрозумів, що пророцтво почалося.
Нефіра відійшла.
— Ти знав, що станеться.
— Не все.
— Але знав достатньо.
— Так.
— І все одно залишив мене.
Аріан важко видихнув.
— Я залишив тебе не тому, що не хотів бути твоїм батьком.
— А чому?
Він подивився на сфери.
— Тому що того дня я дізнався, що Ворота вже не можна просто закрити. Вони були пов'язані з тобою.
Нефіра мовчала.
— Твоя кров стала частиною їхньої магії.
— Тому я можу їх відкривати.
— І закривати. Мені здалося, що двадцять років я їх зачинив. Що мої сил вистачило. Та як виявилося — це не так. Для цього я використав власну силу. Залишив цей світ, стежив за Воротами. Стежив за тобою.
— Ти бачив, як я росту?
— Іноді. Як гралася біля будинку. Як вчилася ходити. Як тікала до пустелі.
— Мама знала?
— Ні.
Нефіра витерла сльозу.
— Ненавиджу тебе. І не знаю, чи зможу пробачити.
— Я не прошу.
Вона подивилася на нього.
— Чого ти хочеш?
Аріан відповів дуже тихо:
— Щоб ти вижила.
Раптом сфери спалахнули. Каїр різко обернувся.
— Що знов відбувається?
Адренеш зблід.
— Вона прокинулася.
Нефіра зрозуміла.
— Спляча.
— Ти знаєш про неї?
— Тепер знаю. Ми вже встигли із нею поспілкуватися.
— Тоді часу майже не залишилося.
— Скажи мені правду.
— Яку?
— Ти справді закрив Ворота, щоб захистити світи? — Аріан мовчав. — Чи ти це зробив з іншої причини?
Він подивився на неї.
— Спочатку я хотів захистити тебе… Потім я зрозумів, що це одне й те саме.
Нефіра відчула, як сфера нагрівається під її долонею.
— Я хочу відкрити Ворота.
— Якщо відкриєш їх повністю, Спляча перейде сюди.
— Тоді я знайду спосіб її зупинити. Бо вона вже тут.
— Нефіро, я двадцять років шукав цей спосіб.
— І не знайшов?
— Ні.
Вона подивилася йому прямо в очі.
— Тоді тепер шукатимемо разом.
Адренеш завмер.
Вперше за всю зустріч на його обличчі з'явилося щось схоже на усмішку.
— Ти справді моя донька.
Нефіра ледь усміхнулася.
— Нарешті помітив.
Але наступної миті сфера тріснула. Тонка чорна лінія пройшла крізь скло. Адренеш різко схопив Нефіру за руку.
— Відійди!
Темрява почала просочуватися крізь тріщину. Каїр націлив зброю на сферу.
— Це Спляча? — запитав він.
Хранитель кивнув.
— Вона більше не спить.
Нефіра дивилася на темряву і раптом почула голос. Знов. Той самий. Голодний. Далекий. Але тепер він звучав не в її голові. Він лунав із самої сфери.
— Донька Двох Світів...
Нефіра стиснула руку батька.
— Що вона каже?
Нефіра прошепотіла:
— Вона називає мене Донькою Двох Світів і вважає...
— Ким? — запитав чоловік.
Нефіра подивилася на чорну тріщину.
— Воротами.
— Тоді все набагато гірше, ніж я думав.
Нефіра повернулася до нього.
— Що ти приховав від мене?
Аріан мовчав. Сфера тріснула вдруге. І з темряви долинув тихий шепіт:
— Відкрийся...
Нефіра зрозуміла.
Її батько знав не всю правду.
Він знав лише те, що зміг дізнатися за двадцять років.
А справжня історія Воріт ще тільки починалася.
