Спочатку:
На сторінку книги
*Новий світ. День 1. Вечір*
— Яшмо, — обережно промовив Айвін, коли Еміль та Гуннар пішли. — Ти чого?!
Дівчина, намагаючись витерти нескінченний потік сліз, тільки мовчки ховала від хлопця обличчя. Тихі схлипи та шмигання ніяк не закінчувались, а Айвін не знав, як допомогти їй. Поруч не було ані лави, ані міцного паркану — навіть куща не було, щоб відійти і допомогти Яшмі заспокоїтись, повернутись у норму.
— Чого вони так говорили про тебе? Що сталося?
— Нічого не сталося, — промовила Яшма. — Не лізь у це — тебе не стосується!
Із цими словами, вона ображено витерла сльози і, легко штовхнувши хлопця у груди, пішла у бік трактиру. Айвін, не розуміючи гніву дівчини, пішов за нею. Коли вони зайшли у трактир, то там було усього лише кілька відвідувачів, що сиділи й спокійно їли свою вечерю. А також дід Ларс, що досі натирав той кухоль, наче намагаючись сточити його об ту ганчірку. Коли на порозі з'явилася Яшма та Айвін, дід зрадів. Та побачивши те, в якому стані прийшла його онучка — посмішку зняло як рукою. Яшма, ігноруючи усіх та усе, пройшла до невеличкої кімнати, що була в одному з кінців трактиру. Айвін йшов за нею весь цей шлях. Та коли вона зайшла у кімнату, то, гучно гупнувши дверями, залишила хлопця ззовні.
— Що у вас сталося? — підійшов до хлопця трактирник. — Юначе, сподіваюсь, це ж не ти її образив?
— Та... начебто ні... — Айвін вже і сам не був впевнений у власних діях. — Вона мені показувала село. Ми вже поверталися, коли зустрілися з якимось Емілем та Гуннаром. Вони... Наче щось не поділили з Яшмою...
"Ідіть геть від моїх дверей з цим!", — почулося з кімнати дівчини. Голос Яшми був ображений і в ньому досі відчувались сльози.
— От, собаче дитя! — випалив трактирник та, кивнувши хлопцю, повів його до вільного стола.
За наказом діда, бабця швидко принесла тому тарілку з їжею. Айвін, сподіваючись на пояснення, мовчки сів їсти, але дід з розмовами не квапився. Не відпускаючи той кухоль, він, дивлячись на двері кімнати Яшми, міркував про щось своє, розсудливе.
— Цей, — із огидою промовив дід. — Давно вже моїй онучці не дає проходу! Його батько, Якоб, сам по собі, непоганий чоловік. Староста він відповідальний, турботливий... Та хай його — навіть дбайливий! — почав розповідь дід, коли у хлопця тарілка була вже напівпорожня. — Але його син — це справжнісіньке лихо! Усюди ходить, важливий як той півень! І він чомусь вирішив, що Яшма — має бути його! От тепер він і "переслідує" її усюди.
— Він казав про те, що вона нікому тут не потрібна, окрім нього, — повідомив Айвін. — Саме після цього вона і почала плакати. Чому?
Дід перестав натирати кухоль і подивився на хлопця. У його погляді була важкість та деяка нерішучість. Здавалося, ніби той був не здивований, а більше розчарований.
— Знає ж, свинота, як вколоти її в найуразливіше місце... — знов відвернувся до дверей Ларс. — Ось, що я тобі скажу, юначе... Не питай про це ні в кого! Народ, знаєш, полюбляє чутки й плітки. Якщо забажаєш почути правду, то про це тобі розповість або пані Лів, або сама Яшма, інші — тільки наговорять дурниць!
На цьому дід і закінчив. Кивнувши, він залишив хлопця, повернувшись до свого звичного місця — за прилавком. Поки хлопець їв, у трактир зайшло ще кілька людей. Усі вони виглядали так, наче прийшли з довгої дороги. В кожного була або сумка, або мішок — видно було, що це не місцеві. Дід Ларс усіх вітав і обслуговував. Зрештою, відвідувачів все ще було недостатньо, щоб старому подружжю знадобилася допомога Яшми чи Айвіна.
Коли юнак покінчив з їжею, то передав свій посуд бабці Астрід. Хлопець бажав не напружувати зайвий раз людей, що безкоштовно нагодували та дали йому роботу. Проте стару жінку було не переконати: "Ти, юначе, гість, тому віддай свій посуд, я сама усе зроблю!". І жодні прохання не змінили її думки. Коли хлопець підійшов до дверей, що вели до кімнати Яшми, то почув тихий приглушений плач. Вочевидь, дівчині все ще було неприємно і вона не збиралася нікуди йти. Втім, щоб не потрапити у халепу, юнак все ж таки хотів переконатися. Обережно зробивши два тихі удари, Айвін лише почув з кімнати ображене "Що?".
— Яшмо, просто хотів дізнатись, як ти, — почав "здалеку" юнак.
"Нормально!", — почулося з іншого боку дверей. Говорила дівчина так, що було очевидно, що з нею усе "ненормально".
— Якщо хочеш, то... — промовив Айвін, але його одразу перебили.
"Нічого не хочу! І на озеро не підемо. Немає жодного бажання!", — сказала дівчина так, наче злилася вона саме на хлопця.
Айвін ще постояв біля дверей, не знаючи, що і сказати. Розуміючи, що розмова зайшла у глухий кут, хлопець відійшов. Вийшовши з трактиру, юнак одразу подивився у бік хати Тіріона. Про те, де вона знаходиться, Айвін дізнався від діда Ларса. Старий трактирник спершу дивувався, не розуміючи, чому хлопець вирішив піти саме до місцевого мисливця, а не залишитись у них. Втім, хлопець зміг-таки запевнити дідуся у тому, що він ні на кого не ображається, а просто не хоче сильно "сідати їм на шию".
Довелося дуже довго пояснювати усю вдячність, яку Айвін відчував щодо цих людей: за їжу, за роботу, за добро, за щиру пропозицію притулку — за усе, що зробили для нього, по суті незнайомця, добрі жителі цього квітучого села. Тож, коли нога хлопця переступила поріг, вечір вже підходив до свого завершення, залишаючи місце для ночі. Ніч підсвічувала яскраву стежку на тлі темної зеленої трави. Айвін наче йшов по якійсь дорозі зі світла — настільки сильно її було видно. Єдине, про що хвилювався юнак — це про те, чи спить вже Тіріон. В голові той пережовував тривоги!
З одного боку — йому не хотілося приносити в життя незнайомої людини зайві незручності. Розбудити чоловіка посеред ночі — одна з таких незручностей.
З іншого боку — чоловік, можливо, буде спати настільки міцно, що й не почує стукоту в двері. Тоді — доведеться повертатися у трактир і приймати пропозицію діда Ларса.
Йдучи, юнак замислився, пригадуючи свій рідний дім.
*Рідний світ. День -2. Ранок*
Хлопець підняв старий казанок, в якому залишилось тільки вугілля. Дрова вже давно згоріли, а гарячий метал розтопив кригу під собою настільки, що вода залилась через дірку всередину. Виплеснувши усе сміття у відкриту ополонку, юнак знайшов тонку, але міцну палицю, на яку, через очі, настромив свою здобич. Дві щуки і три карасі — чудовий улов. Айвіну ця риба була потрібна. Втім, він також розумів, що подібне він зміг зробити виключно з допомогою рибалки, що віддав йому свої канапки. Не так вже багато людей у цьому селі робили йому щось корисне чи добре. Парубок не хотів, щоб цей жест залишався без винагороди. Так, суто формально він нічого не був винен цьому рибалці. Та ця людина допомогла йому і, якби не це, він би зараз, скоріш за все, не тримав би у руках усю цю рибу.
— Вітаю, — промовив юнак, одразу кинувши погляд на відра, що стояли біля чоловіків. Вони були геть порожні!
— Це знов ти? — розлючено промовив чоловік у синій куртці. Неприємне рипіння куртки і він знову дивиться на нього. — Ти ба, юначе, — вже зовсім не злим голосом промовив той. Тепер чоловік, побачивши те, скільки риби було у руках Айвіна, говорив із подивом та навіть ввічливістю. — Де ти стільки риби зловив?!
— Та тут же, де ж ще, — посміхнувся хлопець.
"Заздри мовчки, скнара!", — пролетіло в голові юнака.
— Я чого прийшов, — промовив хлопець, відвернувшись до іншого чоловіка, — якби не ваші канапки, я б усе це не зловив! Бачу, що ваше відро порожнє... Прийміть це, як подяку! — із цими словами, Айвін зняв товсту щуку, яку він витягнув останньою, та передав її чоловіку.
Той, скоріше несвідомо, протягнув руки. І тільки коли риба лягла у його долоні приємною вагою, чоловік нарешті зрозумів, що відбувається.
— Слухай, юначе... — розгублено сказав він. — Тебе Айвіном, здається, звуть?
— Так, усе правильно!
— Ну ти, цей... — рибалка не знав, що говорити від подиву. — Ти ж вважай, родину мою врятував! Сьогодні б голодні сиділи, якби не ця щука! Дякую...
— Вам дякую! — посміхнувся хлопець. — Якби не ваш хліб, я б це не спіймав би!
— Ось, в мене також є хліб! — промовив рибалка у темно-синій куртці і, пошукавши кілька секунд щось у кишенях, протягнув Айвіну кілька скибочок звичайного чорного хліба. — Можеш і мені зловити риби?!
— Перепрошую, — промовив хлопець, приклавши долоню до грудей. — Але я вже промерз до кісток. Захворіти тут, самі розумієте, така собі розвага! Я піду додому...
"Дорога ложка до обіду!", — хмикнув про себе Айвін, повертаючись до хліва.
Хлопця не дивувала подібна поведінка. Влітку, коли він збирав гриби, деякі грибники також намагалися бути ласкавими та приємними. Вони підлещувалися до хлопця, бажаючи дізнатись, де той назбирав стільки грибів. Втім, Айвін завжди уникав відповіді або казав, що вже не пам'ятає як туди пройти. Бо ці місця йому показав лісник, дід Хорунд. Він, разом з юнаком, у цих місцях і збирав ці гриби. Та якщо старий лісник завжди був ласкавим до хлопця, завжди допомагав йому, завжди ставився до нього, як до власного онука — то ці грибники не бачили в Айвіні людину, і можна було б із впевненістю сказати, що якби хлопець їм повідомив про "секретні місця", вони, одразу після цього, і забули б, що він також людина. Хлопця вже складно було здивувати поганим ставленням або негідною поведінкою людей!
