Спочатку:
На сторінку книги
*Новий світ. День 3. Ранок*
Сніданок уже закінчився і Хельга з Калебом пішли працювати. Лайла, натомість, залишилася в хаті тримати крамничку. Дівчина вже не раз так залишалася, для неї це не було проблемою. Сьогоднішній день не був чимось особливим, лише те, що дівчина чекала на Айвіна, що мав принести тарілку. Вона вже підготувала у голові кілька запитань, які вона б поставила хлопцю, тож зараз вона просто протирала полиці від пилу, а також товари, що стояли на них.
Усі в селі знали якими дням працювала ця крамничка — це було усього двічі на тиждень. Звичайно, що якщо справа якась надзвичайна — Калеб, Хельга чи Лайла могли б відпустити товар і в інші дні. Але то було скоріше виняток з правил, подібне тут відбувалось не часто. Аж раптом почувся обережний стукіт у двері. Лайла сіпнулась від несподіванки і озирнулася. Вона і гадки не мала, хто це міг би стукати в їхні двері. Перша ж думка, що спала на думку дівчині — чужинець. Мандрівник чи мандрівний крамар — бо селяни знають, що в "крамничні дні" можна заходити й без стукоту.
— Заходьте! — обережно промовила Лайла, притискаючи до себе ганчірочку, якою вона протирала пил.
Її бурхлива дівоча уява вже намалювала велетня, чи кремезного найманця, що зайде з мечем на поясі, буде зневажливо до неї ставитися, ще викраде щось або почне ображати її. Лайла вміла торгуватися і відстоювати своє, коли це потрібно. Але фізично захистити себе у неї не вийде, тож єдине, що вона могла б зробити — це усіма силами намагатися не допустити конфлікту. Але замість найманця чи головоріза — на порозі з'явився Айвін. Простий худорлявий хлопець, що тримав у руках миску, що належала їм. З серця дівчини наче скелю скинули — вона ще ніколи не раділа так хлопцю.
"Айвін!", — подумки прокричала вона.
— Вітаю, — промовив хлопець і, зайшовши всередину, одразу протягнув миску дівчині. — Твоя мама учора ввечері пригостила мене смачним пирогом, ось, приніс посуд, в якій вона його дала мені! — повідомив він. — Я усе помив та протер, тож не хвилюйся! — поспішив пояснити юнак.
— Сподобався пиріг? — запитала Лайла.
— Так, неймовірно смачний! Я ніколи таких не їв, твоя мама точно майстриня! — активно закивав він.
— Це я приготувала! — повідомила Лайла. Хлопець здивувався, але у його очах читалась повага і вдячність.
— Було неймовірно смачно! — повторив хлопець. — Ти вже пробач, що вчора не зміг прийти на обід! Тут усі такі добрі і ласкаві, а я був необачним — загодували так, що поворухнутися не міг! — пожартував хлопець і засміявся, почухуючи потилицю. Дівчина, розділяючи жарт, також посміялася. Побачивши парубка і почувши його комплімент — її голову якось різко покинули усі ті питання, які вона для нього готувала.
— Так... — усе, що могла промовити вона.
Відсміявшись, між ними повисла довга тиша. Айвін не знав, що сказати аби підтримати попередню репліку, а Лайла не знала, яке питання задати, аби втримати його. Так вони і стояли, поки дівчина раптом не видала наступне:
— А ти сьогодні знов до трактиру працювати йдеш?
"Дурепа, ще запитай, чи їв він твій пиріг! Звичайно, що йому ще робити — він тут тільки третій день!", — миттєво подумала вона про себе.
— А, ну взагалі-то так, але я хотів би спершу відпроситися поговорити з вашим старостою. Тіріон сказав, що він — перший, з ким я маю говорити, якщо хочу залишитися тут.
— Так ти вирішив залишитися з нами?! — не повірила у почуте дівчина. Минуле питання їй вже не здавалося таким дурним.
— Ну так... — знизав плечима той. — А що ще мені робити? Йти мені, якщо чесно, нікуди... — опустив хлопець погляд. — А тут такі чудові люди, та й... не знаю... Спокійно тут! Знаєш, — замислився юнак. — Я відчуваю тут певний спокій. Наче ти йшов кудись під сильним дощем і нарешті дійшов — ось таке відчуття.
— Ну це... — промовила Лайла, не знаючи, що відповісти. — Розумію... Напевно...
— Ай, не бери до серця, я просто трохи хвилююся, бо не знаю... Якоб це ж наче батько того Еміля, а ми з ним якось не дуже почали спілкування, тому...
— За це не хвилюйся! — раптом промовила вона. — Якщо ти нормально йому усе поясниш — то усе буде добре. Якоб відповідальний, коли справа стосується добробуту села та його мешканців.
— Ну, я тоді піду... — сказав хлопець, не знаючи, що ще додати. Йому наче і хотілося поговорити з Лайлою, та він і не знав, про що їм говорити.
— Ну тоді... Добре, — плеснула себе по стегнах дівчина, роздивляючись підлогу. — Якщо що — наша крамничка працює майже до вечора...
— О, то сьогодні тут крамниця?! — раптом зупинився хлопець. Трактирник понадавав тому достатньо монет, тож Айвін хотів хоча б подивитися на те, що тут можна придбати.
— Так! — кивнула Лайла. — Дивись, — промовила вона, вказуючи руками на численні шафи й полиці. — Якщо щось сподобається — кажи!
І юнак дійсно зупинився на мить. Він ходив і роздивлявся усе, що було у крамниці. А тут було багато чого: побутові речі, тканина, цвяхи, деякий металевий інструмент на кшталт молотків чи колунів. Були також мотузки, кошики різних розмірів, різний глиняний посуд. Дерев'яні ложки, гребні, кришки для діжок, миски! Біля стіни, у кутку, хлопець навіть два колеса до воза побачив. Подивившись на дівчину, та кивнула, натякаючи, що колеса також продаються.
— Незважаючи на те, — промовила дівчина. — Що наше село доволі велике — майстрів тут не багато. В нашому селі є ті, хто роблять тканину, але ковалів та гончарів в нас немає! Тому батько інколи їздить до сусідніх сіл й скуповує подібне. А дерев'яні речі він і сам виготовляє!
— Калеб тесляр? — здивувався Айвін.
— Ну... Не зовсім, — трохи розгубилася вона. — Але в нього є інструменти і руки золоті! Він завжди може полагодити будь-що у хаті: лави, табуретки, стіл, шафи — батько на все здатний! — посміхнулася Лайла, згадуючи досягнення батька. — Він і зробив ці колеса, а коваль просто оббив їх залізом!
Айвін ледь не присвиснув від подиву. Втім, відвернувшись до товарів, він ще раз прокрутив почуте у голові. Зрештою, Калеб дійсно виглядав як людина сильна й вправна. Якщо так подумати, то усе, що було у домівці, виглядало так, наче його збирали власноруч. Та це аж ніяк не впливало на зовнішній вигляд чи міцність. Але, біля дальньої стіни, хлопець помітив сумку, що висіла на цвяху. Річ була виконана з міцної шкіри і більше нагадувала якусь річ для мандрів, аніж побутовий предмет. Айвін швидко прикинув, що б міг зробити з такою сумкою у "старому" світі. Там, така сумка була б йому надзвичайно корисна!
*Рідний світ. День -2. Ранок.*
Хлопець доїв рибу, з'їв заготовлені сухарі та випив води. Вогонь вже догорав, тож накип'ятити собі води про запас, який в нього і без цього був, юнак вже не міг. Та й не хотів він зараз витрачати дорогоцінний день на такі рутинні справи. Воду цілком можна й накип'ятити вночі, а от продати рибу бабі Маді — ось ця вже після обіду може і не відчинити дверей.
Риба, яка була охайно загорнута у газету, вже трохи відтанула і тепер її можна було нести продавати. Це також була важлива частина "ритуалу", бо баба Мадя гроші рахувати вміла. Навіть дуже гарно вміла! Вона завжди дивилася на те, в якому стані риба і що на ній "зверху". Будь-яка пляма — мінус від ціни. Будь-яка рана чи зайва подряпина — мінус від ціни. Шмат криги, що налип до луски? Якщо віддирається — відірвати. Якщо ні — мінус від ціни! І чхати стара хотіла на добробут чи на справедливість.
Її цікавило тільки дві речі: скільки вона заплатить і що вона за це отримає — ось і усе. Айвін гадав, що якби він чи хто-небудь ще вмирав би від спраги чи голоду — бабця б не дала провіанту, поки не побачила б гроші. Жахи їй не сняться, бо її совість вже давно десь удавилася, розуміючи, що перемогти жадібність старої жінки — без шансів! Помивши та заховавши речі у схованку, Айвін піднявся на ноги. Він поїв та відігрівся, тож тепер він міг зі спокійною душею йти до баби Маді. Підхопивши дві рибини, хлопець пішов до виходу з хліва. Барон, що до цього мирно сидів неподалік від залишків багаття, також піднявся і поплівся за парубком. Собака також мав свої собачі справи, які він мусив зробити за день. Айвін випустив звіра з будівлі і зачинив її.
— Ну все, — кивнув він псу, — до вечора! Не запізнюйся!
Барон нічого не відповів. Він лише подивився якийсь час на парубка, а потім, розвернувшись, пішов кудись селом. Вочевидь, пес хотів перевірити кілька смітників, що були біля кожної хати. Порожня консервна банка, в якій ще залишилось трохи жиру чи навіть м'яса. Залишки корму для худоби, обрізки чи об'їдки — усе це було сміттям для людей. Та для Барона це було шведським столом. Пес знав, що якщо гарно пошукати, то він тут знайде і перше, і друге, і "десерт".
Айвін, натомість, взявши рибу зручніше, перевірив замок хліва і пішов у бік хати баби Маді. Стара жінка жила у Неназваному наче королева — її хату було видно ще здалеку: пофарбовані стіни, завжди вогонь з димаря, великий сарай, що був поруч. Але найголовніше — паркан! Саме він відрізняв жінку від решти.
У багатьох, хто тут живе, паркан — це просто дошки, що чергуються так, що віддалено нагадують якийсь гребінь. Так, ці паркани слугували простими границями, що показували те, де закінчується земля. У баби Маді паркан — це статус. Це повага і це пошана! Кілька років тому, коли врожай видався непоганим, стара наготувала купу горілки. І влітку вона усю цю горілку і виміняла на робітників — пияки та пиячки, що були готові хоч віддатися у рабство за чарку, нарубали у лісі купу дерев й наробили дошок. Потім вже, більш тверезі чоловіки, за гроші та продукти, побудували бабці міцний і щільний паркан, що не тільки показував межу та рівень заможності — він ще й непогано захищав від диких звірів. Так, ведмедя чи лося, звичайно, той не втримає. Та від нічних вовків чи лисиць — захистить спокійно!
