Спочатку:
На сторінку книги
*Рідний світ. День -2. Ранок*
Смачна щука вже почала шипіти на пательні. Спів смаженої риби завжди пестив хлопцю вуха. Єдиною його "розкішшю" була сіль — ані перцю, ані прянощів, ані іншої спеції у Айвіна не було. Та, власне, йому на це було байдуже. Хлопець був голодним наче вовк, тож він був готовий з'їсти цю рибу і сирою. Барон вже впорався зі своєю рибою, тож тепер він сидів поруч і, дивлячись на пательню зі смаженою стравою, вдавав з себе саму цнотливість. Звичайно, з нотками провокацій та жебрацтва.
Та Айвін, як би сильно не любив пса, більше не міг йому нічого дати. Хлопець знав, що пес ще пройдеться вдень по смітниках і назбирає собі "чогось на тацю", а от у плани хлопця обід не входив — занадто велика розкіш. Так, у нього були ще припаси — мінімум тиждень він міг дозволити собі їсти тричі і навіть не дуже сильно заощаджувати на раціоні. Втім, юнак знав, що таке "легкий голод" і що таке "нестерпний голод". Якщо з першим ще можна миритися чи ігнорувати його — він просто відволікає думки, та аж ніяк не заважає справам. То от ігнорувати нестерпний голод неможливо, а з ним вже про жодні справи можна навіть і не мріяти.
А якщо юнака знов викинуть на вулицю чи йому випаде кілька нещасливих днів, коли він нічого не зможе знайти поїсти, ці самі ресурси йому і стануть у нагоді, ними він і прогодує себе до моменту, поки не знайде собі чогось їстівного.
— Ну, — промовив хлопець із посмішкою. — Смачного мені!
"У-у-у!", — від Барона. Єдине, що промовив собака. Чи то "Смачного тобі!", чи то "А як же я?" — Айвін не знав. Та він і забув про це, коли зуби впилися у смажену рибу.
Внутрішні соки щуки приємною хвилею потекли до горла, а зуби зустрілися з м'яким м'ясом. Сама по собі, риба була не дуже смачна, але через голод, втому та ранковий холод — Айвін відчував себе якимось важливим міністром, що приїхав у дорогий ресторан покуштувати рідкісної рибки! Посміхаючись, хлопець кивнув собаці, наче той був його інтелігентним співрозмовником. Шкода, що собака не могла говорити.
— Що, — запитав хлопець у пса. — Я знаю, що ти гарно вмієш виживати! Власне, як і я... — хлопець зробив паузу, відкушуючи шмат від риби. Один він вже з'їв, один тримав у руках. Ще два лежали на пательні. — Але виживати — це усе, що ти вмієш! Розуму в тебе, собако, як у соснової шишки!
"У-у-у!", — знов пролунало від Барона.
— Та знаю, я така сама соснова шишуля! — посміхнувся хлопець і кинув залишок собаці. — Нам з тобою до міністрів, як цій рибі до ведмедя! Я тільки і бачив тих міністрів, що по телевізору! Цікаво... А як вони живуть? Сто відсотків, що вони не ловлять рибу на погнутий цвях у люті морози! Єх, зараз би яблук... Та де ж їх знайти! — сумно видихнув парубок, беручи останній шмат риби.
*Новий світ. День 3. Ранок.*
Айвін прокинувся раніше півнів. Вчора він не дуже-то сильно і виснажувався фізично — робота була переважно сидяча, тому він і не втомився настільки, щоб спати довго. Порожня миска, що вчора була зі смачнючим пирогом, сьогодні була зрадливо порожньою. Лише крихтки, що залишилися від випічки, нагадували парубку про той неперевершений смак яблук!
Важко зітхнувши, хлопець піднявся на ліктях. Тіріон ще спав, а ранкове сяйво тільки-тільки починало заповзати на обрій. У цій, ще нічній тиші, Айвін раптом замислився про головне: "А що далі?". Усе життя він жив від обіду до обіду. Мабуть ті самі міністри, яких він гарно пам'ятав з екрану телевізора, так само жили від обіду до обіду. Та якщо вони жили так тому, що в них усе було. То ось юнак виживав так, бо нічого не мав. Складно думати про майбутнє, коли немає впевненості, що доживеш до наступного місяця. Проте зараз Айвін пригадував слова мисливця.
"Залишитися тут? Знайти собі дружину? — подумав юнак. — А чому б і ні? За два дні я отримав тут від людей більше тепла й любові, ніж за сімнадцять років життя... там... Чому б і не залишитися тут разом із... Яшмою?"
— Не спиш вже! — раптом почулося поруч. Від несподіванки, Айвін ледь не злетів з ліжка. Це був Тіріон. Чоловік вже прокинувся і також сидів поруч.
— Не сплю... — намагаючись вгамувати серце, що відтанцьовувало шалений ритм. — А як у вас тут... — почав було хлопець, не знаючи, що саме говорити. — Ну усі питали мене, чи хочу я тут залишитися... Але... Як це зробити? Що тут потрібно для цього?
— О! — зрадів мисливець. — То ти вже прийняв рішення!
— Ну щось на кшталт... — знизав плечима хлопець. — Тут гарне місце і, здається, непогані люди... Навіщо йти кудись далі?
— Оце ти правильно міркуєш! — промовив Тіріон. — Значить, дивись... В цілому, діло нехитре. Тобі потрібно буде підійти до Якоба, повідомити йому, що хочеш стати новим мешканцем села. Потім потрібно буде поїхати до маєтку знаті — зрештою, вони володарі цієї землі і вони виносять остаточне рішення. Я не знаю, що вони скажуть, але... Гадаю, що усе буде добре! А потім тобі потрібно буде повернутися до Якоба і повідомити йому, що тебе прийняли!
— Ого, усе так складно... А як Яшму чи Лайлу приймали? — запитав хлопець.
— Ну... Щодо Яшми, то сюди просто прийшла пані Лів і повідомила, що Яшма тепер буде жити тут. Вона швидко знайшла їй притулок у діда Ларса. А Лайла тут і народилася! Просто її батьки зарано померли... — знизав плечима мисливець. — Та ти не хвилюйся! Усе добре буде! Якоб — нормальний чоловік, а пан Хромар — ба більше! Якщо хочеш, я можу з тобою сходити! З Якобом допоможу, замовлю слівце! А от з паном Хромаром вже сам, та ти не хвилюйся, він гарний чоловік, розуміючий! Тільки не бреши йому, не знаю як, але він завжди розуміє, коли йому брешуть!
Айвін кивнув і замислився. Вочевидь, попереду на нього чекає доволі важкий день. Він ще не знав, коли він піде до сільського старости, коли піде до володаря земель. Але почуте вже змусило його трохи нервувати. Думка, якої ще вчора не було, раптом підступилася до нього впритул:
"А що, якщо мене не приймуть? Куди тоді йти?", — думав Айвін.
— Ну що, сніданок? — промовив Тіріон і раптом закричали півні.
*В цей же час*
Почувши крик півнів, Лайла миттєво розплющила очі. Сон був неймовірно солодким — але робота не могла бути відкладеною. Ледь не стрибнувши в свою улюблену сукню та черевички, дівчина побігла вниз, на перший поверх. Вчорашній сум зник так, наче його корова злизала — батько мав рацію, коли казав, що усе буде добре. Втім, готуючи батькам і собі сніданок, Лайла згадувала розмову, яку вона мала вчора, коли повернулася з прогулянки.
*Вчора*
— Як це... Айвін забрав... — розгубився Калеб.
— Ну отак, — знизала плечима Хельга, що вже допила свою воду. — Я прибирала тут усе, а потім, подивившись у вікно, помітила його. Покликала, взяла залишки пирога і винесла йому. Я подумала, що він мені вже не відмовить! А він ледь з рукою той пиріг не вкусив!
— Правда?! — не могла повірити Лайла. — Мамо, ти ж не кажеш це тільки тому, що я плакала через це?
— Звичайно, що ні! — обурилася жінка. — За кого ти мене тримаєш? Якщо не віриш, завтра побільше вдома будь, тримай крамничку — я попросила його повернути миску! Якщо він не прийде — сама зайди до нього. Зможеш і спитати, як йому був пиріг!
— Добре, так і зроблю! — кивнула донька.
— Ну все тоді, — закінчила жінка і піднялася з лави. — Якщо ми вже вирішили це питання — ходімо спати! Не хочу завтра працювати наче картопля розварена!
— Ось бачиш, — промовив Калеб. — Усе не так вже й погано!
— Ага, — погодилась з чоловіком жінка. — Я його розпитала, він сказав, що просто об'ївся! Тож він зовсім не хотів тебе ображати — йому просто було сильно зле!
Радощам Лайли не було меж. Якби завтра не був би день, коли мати з батьком відкривають крамничку, вона б наготувала ще таких пирогів! Новини про те, що хлопцю, який їй подобався, припали до смаку її страви — робили її тіло легким наче пір'їнка. Поцілувавши у щоку батька, а потім і матір, дівчина побігла спати. Вона чула, що батьки, внизу, ще про щось говорили, але розібрати слова вона не могла. Та й не сильно це її хвилювала. Вистрибнувши з одягу, Лайла ледь не втискала обличчя у подушку — аби тільки скоріше заснути й почати новий день.
Завтра Айвін мав принести посуд і вона сама могла б запитати його про його враження. А там, можливо, їй вдастся зав'язати якусь розмову. Прогулянка з батьком позитивно вплинула на неї — дівчина тепер знала, на що їй слід дивитися, при розмові з чоловіками. Чомусь у неї було відчуття, що Айвін — дуже гарний хлопець. Звичайно, якби її видавали б заміж, тільки Калеб — названий батько дівчини, її опікун, — міг би дізнатись про мотиви хлопця, перевірити його надійність.
Втім, Лайла не хотіла квапитися, вона бажала, щоб усе відбулося природньо. Історія сімейного життя її батьків — була для неї наче взірець. Чоловік, що старанно доводив свою надійність, одного дня прийшов та попросив руки жінки — чим не гарний приклад. Майже ідеал, казка! Дівчина розуміла, що її приклад міг би відрізнятись, але вона готова була потерпіти, аби зробити усе правильним, належним чином!
