Спочатку:
На сторінку книги
*Новий світ. День 2. Опівдні*
— Вітаю!
У трактир увійшла Лайла та привіталася з усіма. Кілька мандрівників, що сиділи у дальньому кінці будівлі навіть не звернули увагу на дівчину. А от місцеві — усі підняли на неї очі. Дід Ларс припинив натирати кухоль і, піднявши в лікті руки, охоче привітався з дівчиною. Баба Астрід, що стояла поруч, також щиро привітала дівчину. Яшма, яка носила гостям їжу, також зупинилась. Окрім порожньої дерев'яної таці в неї більше нічого не було, гості більше нічого не замовили, тож можна було і почекати трохи.
І тільки Айвін, який намагався не розлізтися на сотні дрібних клаптиків, сидів у куточку й підшивав чергове простирадло. Йому було не важко, навіть не так — він радів, що робив це! Монотонна й рутинна робота заспокоювала розум хлопця. Очі не бігали, тіло не рухалось. Нічого не провокувало його шлунок! Після страви Яшми, хлопця нудило. Ні, продукти були якісними, страва смачною. Але вона, разом зі "сніданком" Тіріона, набила його настільки сильно, що якби Айвіна зараз хтось вдарив — той би луснув наче повітряна кулька. Причому луснув би так, що забруднило б і діда Ларса, і Яшму з Лайлою, і відвідувачів, що сиділи на іншому кінці будівлі, так — що весь трактир би ще тиждень відмивати довелося.
— Привіт, — промовила Яшма. — Як поживаєш?
— Нормально, — посміхалася дівчина. Лайла була сяючою, наче сонце. Її руді коси, що ледь стирчали з-під капелюшка, світилися полум'ям. Яшма, стоячи поруч, бачила її радість, втім, вона вже знала, що цей її настрій — дуже скоро дасть тріщину.
— Як там Хельга, як Калеб? — промовила дівчина, показуючи дружелюбність та увагу. Вона, звичайно, знала, що усе добре. Але вона хотіла, щоб Лайла трохи відволіклась. Чим більше вона послабить концентрацію та рішучість дівчини — тим легше Айвіну буде відмовитись від тієї пропозиції, з якою прийшла Лайла.
— Так, усе добре...
— Як вам яблука? Сподіваюся, хоча б не кислі були? — миттєво перебила Яшма, не даючи дівчині навіть закінчити свою відповідь.
— А, що... Яблука? — не могла пригадати Лайла, тримаючи у голові ще минулу відповідь. — Ні, усе чудово! Я чого прийшла! — наголосила вона, не бажаючи знову залишитись перебитою. — Яшмо, Айвіне, ходімо до нас на обід! Я такий пиріг смачний приготувала з ваших яблук! Солоденький, м-м-м!
У Айвіна, від згадки про солодощі, миттєво потемніло в очах, а до горла підступив ком. Хлопець приклав долоню до губ, щоб його раптом не знудило. Яшма, що краєм ока помітила його реакцію, в душі вже святкувала свою перемогу. Втім, ззовні, вона демонструвала абсолютний спокій та навіть бажання погодитись.
— Айвіне, — обережно запитала дівчина, озираючись на парубка. — Сходимо? Зрештою, Лайла, напевно, дуже старалася!
"Так, я впевнена, що ти старалася. Втім, я також не сиділа без діла!", — подумала Яшма, подумки озираючись на подругу.
— Ні, дякую! — попросив хлопець так, наче дівчина запропонувала йому з сільського туалету з'їсти трохи. — Я вже наївся!
— Але ж... — розгубилася Лайла, що не чекала на відмову. І тим паче дівчина не чекала на те, що її пропозиція буде зустрінута з такою огидою.
"Вибачай вже, подруго!", — подумки знизала плечима Яшма.
— Ну... — промовила вона, сподіваючись, що хлопець зараз передумає, різко підніметься зі свого місця і вони разом підуть їсти. — Але ж пиріг...
— Прошу, — сказав хлопець. — Не треба зараз про пироги... Чесно... — юнак ледь стримувався, щоб не "відпустити" ранкові млинці від Яшми "на волю".
Ця реакція остаточно розбила Лайлу. Руде сонце, яким вона зайшла у трактир, швидко згасло, заховалося за хмару. Опустивши голову, дівчина засмутилася. Від настрою, який в неї був ще нещодавно, зараз не залишилося і сліду. Біль і розчарування від відмови хлопця — розбивали її дівоче серце. Вона згадувала усі ті хвилювання і спроби продумати усе найліпшим чином — усе це пішло прахом... Слова матері, яка запевняла її у тому, що вона також може бути гарною та бажаною, як виявилося, були просто словами. Жорстока реальність, наче скеля, розбила хвилю її почуттів, залишивши на березі лише бридку морську піну. Єдине, що Лайла могла зараз зробити зараз — не розридатися прямо перед усіма. Та з кожною хвилиною це було все складніше і складніше зробити.
— Ну, — знизала плечима Яшма. — Сама бачиш...
— Добре, — промовила Лайла, ледь втримуючи голос. Горло тремтіло, а слова так і норовили підвести. — Я тоді піду...
— Так, — кивнула подруга, дивлячись на стан дівчини.
Лайла мовчки розвернулася і, не підіймаючи голови, вийшла з трактиру. Яшма, що стояла позаду, тільки важко зітхнула. Зрештою, дівчина була її подругою і все ж таки, вона сподівалась на якусь взаємність з боку хлопця. Втім, якби усе можна було б повторити, Яшма розуміла, що вчинила б так само, як вона вчинила. Вона дійсно знала те, що Лайла собі ще когось знайде, а от їй потрібно було квапитись! Поклавши порожню тацю, дівчина сіла поруч з Айвіном. Поставивши йому на плече два свої тендітні пальчики, вона зробила ними так, ніби по плечу хлопця, прямісінько до шиї, йде маленький чоловічок.
— Слухай, — примовлял вона при цьому. — Пам'ятаєш, що ми вчора говорили про озеро? Сьогодні в мене настрій є!
*В цей же час*
Двері в хату Калеба і Хельги відчинилися тихо, майже без звуку. На порозі з'явилася Лайла. Сама. Хельга, навіть не дивлячись на обличчя доньки, миттєво зрозуміла, що в неї нічого не вийшло. Та коли вона все ж таки поглянула на дівчину, то зрозуміла, що там не просто "не вийшло". Там — цілковита поразка! Лайла була розбита, очі були вже вологі, горло ледь помітно тремтіло, а уся вона "трималася" так, наче от ще кілька кроків — і вона заридає на весь голос.
Калеб, як чоловік, не одразу збагнув стан доньки. Він думав, що гості зараз прийдуть — то просто Лайла їх випередила. Але коли дівчина мовчки пройшла до сходів і піднялася на другий поверх — навіть він зрозумів, що сталося щось погане. Хельга мовчки встала і пішла слідом за Лайлою, як раптом, її руку ніжно вхопив велетень. Чоловік подивився у очі дружини й помітив у них невимовний сум та розчарування. Хоч Лайла і не була їм рідною донькою, але Хельга, наче рідна мати, хвилювалася за дівчину і відчувала її настрої.
— Любий, пробач, — промовила жінка, поклавши свою руку на руку Калеба. — Їж сам, я потім приєднаюсь.
— Щось сталося? — запитав чоловік.
— Так, але... — відповіла Хельга, але не наважувалась сказати, що саме. — Дай нам трохи часу, там... дівоче... Якщо буде щось важливе, я тобі розповім обов'язково! — погладжувала вона руку чоловіку. — Тут нам, дівчатам, потрібно "посекретничати" про наше, про дівоче!
Калеб, довірившись дружині, лише кивнув.
Розуміючи, що попереду її чекає лише неприємна розмова, Хельга підіймалася по сходах невпевнено. Жінка розуміла, що Айвін не прийняв запрошення її доньки, хоча Лайла вклала у цей обід неймовірну кількість сил. І тепер їй, скоріш за все, доведеться слухати плач дівчини, а також шукати слова, які допоможуть їй пережити це.
"М-да, її перше кохання і перша відмова... — подумала Хельга. — І що їй сказати? Мій перший та єдиний чоловік — це Калеб, і в нас з ним усе дуже добре вийшло з самого початку!"
Втім, коли вона піднялася на другий поверх, то зрозуміла, що усе буде навіть гірше, ніж вона думала. На ліжку лежала, зарившись обличчям у подушку Лайла. Поруч, біля меблів, лежали її чоботи. Такі маленькі і охайні, що Хельга мимоволі і забула, що її "донька" — вже не мала, а досить доросла дівчина. Спина Лайли інколи тремтіла, хоча звуків, як таких і не було чутно. Навіть зараз, коли дівчина вже доволі багато часу провела у їхній родині саме як їхня з Калебом "донька", а не просто дівчинка, якій вони дали дах над головою, — Лайла все ще ставилася до них з повагою. А тому свої емоції та сльози вона намагалася якомога сильніше "придушити", зробити їх тихішими, щоб інші не чули її відчаю. Щоб Хельга і Калеб могли спокійно пообідати і піти далі займатися своїми справами.
"Бідолашне дитя, — подумала про себе Хельга. — Навіть зараз вона тримає усе у собі і не дає волю почуттям!"
Підійшовши до дівчинки, жінка сіла поруч. Відчувши, що на ліжку вона не одна, Лайла сіпнулась, але голови не підняла! Втім, її спина перестала тремтіти, а сльози литися. Розуміючи те, що донька намагається стриматись перед матір'ю, Хельга й сама розчулилась. Їй було важко дивитися на страждання дитини, що тримає величезний сум так, наче це був віз, який тягнуло одразу четверо коней!
Поклавши долоню на спину дівчини, Хельга майже відчула настрій Лайли. Здавалося, що варто їй було трохи зачепити, і шар відчаю, який був зараз над дівчиною, припідніметься як задня частина металевого обладунку. Прикусивши нижню губу, Хельга повільно провела по спині доньки, намагаючись хоч трохи її заспокоїти. Відчувши тепло жінки, Лайла затремтіла так сильно, наче під нею ціла дюжина солдатів хитали ліжко.
— Донечку, — промовила Хельга і з-під подушки, в яку Лайла встромила обличчя, долунав приглушений плач.
"Мамо!", — тихе, ледь помітне, ледь чутне, але все ж таки Хельга "вхопила" цей крик про допомогу, що йшов з-під подушки!
