Раді Вас бачити!

Павло

Нарешті я почав вибиратися в люди.

П’ять років за містом зробили своє: кожне щасливе обличчя здавалося або фальшивкою, або загрозою. Терапія допомогла. Паніка відступила, але місто досі стискало груди. Тому я залишився в своєму будинку серед дерев. Там тиша належала тільки мені.

Я припаркувався на Черемушках біля маленької кав'ярні. Вісім ранку, субота. Вулиці порожні — ідеальний час.

Дзвіночок над дверима пролунав різко, ніби скаржився на мене.

В середині дівчина протирала столики. Вона підняла на мене погляд, і я мимоволі затримав подих. У її очах не було "клієнтської радості". Там змішалося здивування, роздратування і якась дивна настороженість, наче я нагадав їй когось.

— Доброго ранку. Ми тільки відкрилися, кавомашина ще нагрівається. Потрібно чекати хвилин двадцять, а то й тридцять, — сказала вона, навіть не намагаючись зобразити ввічливість.

Я зрозумів: вона бреше. Професійна кавомашина виходить на робочий режим за десять хвилин. Вона просто хотіла, щоб я забрався. Інший на моєму місці розвернувся б і пішов шукати місце з кращим сервісом. Але не я. 

Її нахабство було не фальшивим. За останні п’ять років я втомився від людей, які намагалися мені догодити або жаліти. А ця дівчина дивилася на мене з чистою, неприхованою досадою. Це було так чесно, що я вирішив залишитися. Спеціально. На зло їй.

— Я зачекаю, — відповів я.

Вона ледь помітно стиснула щелепу. На секунду мені здалося, що зараз полетить ганчірка в мій бік. 

— Як хочете, — відповіла вона, відвернулася і продовжила працювати.

Високий хвіст, пасма, що постійно падали на обличчя... Вона злостиво здувала їх, випинаючи нижню губу, і в цьому жесті було стільки неприхованої, живої досади. Я розумів, що дивлюся надто довго. Але не міг відвести погляд — це було як дивитися на вогонь.

Через десять хвилин вона все ж стала за стійку.

— Що будете?— запитала сухо.

— Ви казали — двадцять, тридцять хвилин.

— Я помилилась, буває — сказала вона рівно.

Вона навіть не спробувала виправдатися. Просто кинула цей факт мені в обличчя, перевіряючи, чи вистачить у мене нахабства сперечатися.

— Здивуй мене, крихітко, — видав я.

Я чув себе з боку і розумів, що звучав так само фальшиво, як ті люди, від яких я втік. Я хотів бути легким, хотів пожартувати, але здається, я передивився старих бойовиків, поки сидів у лісі.

Її погляд став крижаним. Вона подалася вперед, скорочуючи дистанцію так, що я відчув запах якихось легких квітів.

— Послухайте, — прошипіла вона. — Я не чарівниця. І точно не "крихітка". Якщо вам так кортить мене дістати — дочекайтеся кінця моєї зміни. Я вас дуже здивую. А зараз зробіть нормальне замовлення.

Я ледь не розсміявся. Боже, ще та штучка. Непідробна, жива лють, без домішок.

— Подвійне еспресо, Віро, — я прочитав ім’я на бейджі.

Коли вона подавала чашку, я бачив, як тремтять її пальці — чи то від гніву, чи то від утоми.

— Смачного, — кинула вона, як виклик.

— У тебе дуже гострий язик, — зауважив я, забираючи каву. — Може, варто його іноді прикушувати?

— Ви навіть не уявляєте, який він...

Я відчув, як азарт прокидається десь глибоко в грудях. Оооо, вона прийняла правила гри.

— Я почекаю кінця зміни, і ти покажеш? — я підморгнув. Моя уява вже почала малювати картинки, які явно не пасували до ранкової кави.

— Можна не чекати, я зараз покажу...

І тут вона зробила те, чого я ніяк не очікував. Вона просто висунула мені язика. Як мале, ображене дівчисько. Абсолютно не в тонусі тієї люті, яку щойно виливала.

Це було настільки безглуздо і не за сценарієм, що я вперше за п'ять років відчув себе просто чоловіком. Я хотів відповісти, але слова застрягли в горлі — вона виявилася непередбачуваною системою. Двері дзеленькнули, впускаючи галасливу компанію, і магія нашої сварки розвіялася.

Я забрав каву і відійшов до столика. Тепер вона була іншою — щебетала з клієнтами, професійно посміхалася. Але я знав: та посмішка — лише маска. Справжньою вона була хвилину тому зі мною. І це сильно чіпляло. Вона була професіоналом для всіх, а злість зарезервувала лише для мене.

Я не знав, навіщо мені це, все. Але не міг просто взяти й поїхати. Скориставшись моментом, коли біля стійки зібралося декілька людей, я підійшов ближче і запитав: 

— Віро, до котрої години ви працюєте?

— До четвертої, — випалила вона на автоматі, а потім, усвідомивши, свою помилку, закотила очі так, наче я був найбільшим прокляттям у її житті.

— Чудово. Я приїду.

Я не став чекати її відповіді, розвернувшись і йдучи до виходу спиною відчував її погляд — гарячий, колючий, сповнений злості від усвідомлення власної помилки. Вона не могла нічого вигукнути вслід, не могла сваритися — її ув'язнював простір роботи та присутність інших відвідувачів.

Сідаючи в машину, я відчув, як серце б’ється швидше. 

"Сьогоднішній день перестав бути звичайним".

Можливо, вона чесна. А можливо, ненавидить мене без причини. І саме це я збираюся з'ясувати.

Натиснув на педаль газу, відчуваючи, як протез слухняно передає зусилля. Механізм працював ідеально, чого не можна було сказати про мої думки.

❤ Мої любі читачі, дякую що читаєте мої книги. Це друга книга з циклу: "Не випадкова зустріч"

Для більшого розуміння історії, рекомендую ознайомитися з першою книгою "Як пізнати кохання"

Підписуйтесь на мене, щоб не пропустити нові розділи ❤❤❤