Раді Вас бачити!

Дівчата йдуть на вулицю, а я залишаюся стояти в коридорі біля аудиторії й чекати дзвінка. На останній парі знову згадую минуле, перебираючи в голові все, що сталося за ці кілька місяців, і не помічаю, як заснула. Мабуть, дається взнаки безсоння, яке останнім часом постійно мене мучить.

— Анжело, досить спати, лекція закінчилася! — хтось наполегливо намагається мене розбуркати.

Підіймаю голову, справді, в кабінеті вже майже нікого немає. Біля мене стоять однокурсниці й чекають, коли ж я зволю прокинутися. Згрібаю зошит, який навіть не відкрила, і ручку, якою не написала жодного рядка, закидаю все в сумку і встаю з-за столу.

— Ми збираємося взяти книжки для реферату, підеш із нами? — запитує моя сусідка по гуртожитку.

— Так, — з байдужістю відгукуюся.

У бібліотеці вибираємо потрібні підручники, сідаємо за стіл, і я знову занурююся у свої нерадісні думки. Зі стану замисленості мене виводять смішки від компанії студенток навпроти. Невдоволено зиркаю на них, з'являється стійке відчуття, що обговорюють мене. Одна з них висока білявка з ногами від вух у короткому сексуальному пальті поглядає на мене і посміхається, та так, що одразу зрозуміло — йдеться про мене. Впізнаю її, бачила раніше кілька разів у «Джазі».

— Проблеми? — холодно цікавлюся.

— У мене? Це в тебе, здається, проблеми, — єхидно відповідає.

Хихикають уже всі з цієї зграї. Це мерзенне дівоче хихикання треба заборонити законом! Жах якийсь! От, як із такими можна спілкуватися?

— І які це в мене проблеми?

Усі присутні в цьому книгосховищі підозріло затихають. Але мене це не хвилює, нарешті знаходжу, на кого можна виплеснути весь свій негатив. Набридли ці постійні косі погляди в коридорах, якщо знадобиться, засуну якомога далі свою природну шляхетність і виховання, які зазвичай не давали мені змоги ображати людей. Я злюся. Ця злість затьмарює голос розуму, залишається тільки уїдливість, яка розбурхуючи, підіймає адреналін. Я хочу цієї сварки!

— Вибач, але це не я вже два тижні вдаю з себе незадоволеного дракона! — знизує плечима постійна «тусовниця» клубу.

І знову це огидне хихикання з боку групи підтримки!

— Ну, звісно, куди мені до такого фахівця із задоволення жіночих потреб, як ти!

— Думай, що говориш! Це ти в нас стелишся під багатеньких хлопчиків. А зараз ти бліда міль і викликаєш тільки жалість!

— Я, хоча б, не побувала у кожного в ліжку, як ти!

— Принаймні, мене не кинули! Що розчарувала ти свого спонсора? Ти являєш собою жалюгідне видовище кинутої дурепи, — презирливо скривившись, випалює блондинка.

Прикро… але показувати цього не можна — проковтне і не поморщиться. Тим паче, що народу побільшало і всі в повній тиші слухають цю сварку. Навіть не сумніваюся, що присутні на цій виставі уважно ловлять кожне наше слово.

— А з чого ти взяла, що він мені потрібен? Може, це я його кинула?

— Такого хлопця? Не сміши мене!

— По-моєму це, взагалі, не твоя справа! — серджуся, і закинувши конспект у сумку, вискакую з бібліотеки.

Настрій безнадійно зіпсовано, прийшовши у свою кімнату в гуртожитку, готую чай із бутербродом і сідаю дописувати реферат.

          Я постійно перебуваю в стані депресії і глибокого невдоволення життям. І, як підсумок — злюся. Насамперед на себе, а вже в другу — на весь світ. На себе за те, що, незважаючи на свою ненависть до Андрія, розумію, що він мені небайдужий. А на весь світ злюся, бо дуже самотньо. Коли він поїхав, я божеволіла від горя, ревнощів і образи. Він такий турботливий, ніжний, люблячий, як він просто міг це зробити? 

          Спочатку не розуміла, що сталося, розуміння прийшло пізніше, тижнів за два. Він убив наше кохання, його більше немає в моєму житті. Біль поступово змінився почуттям втрати. Я перебирала всі фотографії, де ми разом, довго крутила їх у руках, згадуючи обставини, за яких вони зроблені. Ридаючи над цими знімками, викурювала сигарету за сигаретою. Не хотілося ні з ким спілкуватися, крім своєї сусідки по кімнаті. Усі розмови з нею зводилися лише до моїх переживань. Ні, я не потребувала її співчуття, розради та обнадійливих слів, що час лікує і все мине. Усе, що мені було потрібно, — це згадка його імені, нехай говорить усе, що завгодно, аби тільки про нього…

          Потім втрата почала відчуватися фізично — постійно сльозяться очі, головні болі, які чергуються з безсонням. Я розучилася спати одна. Будь-які, навіть найвульгарніші пісні, в яких згадувалося розставання, змушували мене плакати. З опухлими від сліз очима, знову і знову прокручувала в голові всю історію нашого кохання. Намагалася приміряти на себе почуття провини, пояснюючи його вчинки й роздратування власною нездатністю до компромісів, твердолобістю в спробі нав'язати йому свою модель наших подальших стосунків. «Дурна ідіотка, якби ти тоді була хоч трішки розумнішою, зараз усе було б інакше. Якби тоді поводилася так, сказала б те, зробила б це…» — нездатність щось змінити ввергала мене в хронічну депресію.

          Після цього повільно занурилася в апатію і більше не плакала, бо просто вже не могла. Кожен новий день був схожий на попередній: навчання, гуртожиток, навчання. Я не ходила на вечірки, не зустрічалася з приятелями, не їздила до батьків, тому що не хотіла почути будь-яку згадку про нього, його ім'я викликало в мене тугу. Перестала дивитися фільми, які нам двом так подобалися, перемикала радіо на іншу хвилю, коли звучав його улюблений трек. Намагалася ходити маршрутами, що пролягають якомога далі від тих звичних місць, де ми часто разом бували. Мені стало вже все байдуже. Усе, що вчора здавалося таким значущим, сьогодні вже не має жодного сенсу.

          Поступово вчуся забувати та в якийсь момент, дійсно, відчуваю провал у пам'яті. У мене й справді нічого не залишилося — ні любові, ні болю, ні туги, ні надії, ні майбутнього. Життя більше не викликає жодних емоцій, просто я знаю, що треба якось далі жити. Без нього.