Раді Вас бачити!

Обводжу поглядом хол і спостерігаю приголомшливу картину: увесь простір перед величезними дзеркалами, що розташовуються на трьох стінах холу, забитий студентками. Кожна з них зараз підправляє макіяж, зачіску. У принципі, в цій картині немає нічого незвичайного. Так у нас в інституті починається кожен ранок і триває на всіх перервах. Тільки мене одну не хвилює, як я виглядаю. Мені на це, дійсно, наплювати.

          Я зовсім себе запустила і перестала за собою стежити. Із красивої дівчини модельної зовнішності перетворилася на справжню «синю панчоху». Мій зовнішній вигляд тепер більше відштовхує, ніж приваблює. Через тривалі переживання і депресію я сильно схудла, обличчя стало блідим, змарнілим із запалими щоками та синявою під очима після безсонних ночей. А ще повна відсутність макіяжу. За волоссям своїм теж не доглядаю, часто забуваючи його вчасно помити, тому воно видається якогось сіро-брудного кольору і весь час зібране в тугий пучок. Загалом, сіра миша, тільки окулярів не вистачає. І одягаюся тепер відповідно до своєї зовнішності, постійно ходжу в одному й тому самому старому, розтягнутому светрі болотного кольору, який висить на мені мішком, і пошарпаних джинсах. Дорогі й модні речі, які подарував Андрій, носити не можу — надто болючі ще спогади.

          Поліни сьогодні немає на заняттях і моя сусідка по гуртожитку цілий день приділяє увагу тільки мені. Це не дуже тішить, бо потрібно на перервах виходити на ґанок або стояти у фойє, а я тепер не люблю великого скупчення людей. Мені звичніше сидіти на перервах за столом у кабінеті та удавати, що щось вивчаю, або самотньо стояти в коридорі біля вікна навпроти аудиторії, якщо вона зачинена. А приятелька постійно норовить потягнути мене туди, де збирається натовп. На великій перерві після перекуру стоїмо у фойє біля вікна. Навколо багато студентів, вона вишукує очима когось у нескінченному потоці, а я байдуже дивлюся у вікно.

— Олю, привіт! Ти без Поліни? А, що за опудало поруч із тобою, нова подружка? — зупиняється біля нас Роман.

— Зовсім не нова, просто раніше з нами не тусила, — відгукується моя супутниця.

— Вона повний відстій, не псуй свою репутацію, — чую невтішні зауваження на свою адресу.

Ми вчимося на різних факультетах і майже не перетинаємося. Раніше, коли я ще не прагнула сховатися від усього світу, інколи зустрічала його: у коридорах, буфеті, бібліотеці й навіть на ґанку біля входу, де він стояв зі своїми товаришами. Частенько чула хвалебні відгуки про його персону, але ніколи не звертала на нього увагу. Ось і зараз найменше хочеться бачити саме його.

Повертаюся в повній рішучості сказати йому у відповідь якусь гидоту. Наші погляди зустрічаються і він завмирає від несподіванки. Його очі виражають шок від побаченого. Поки збираюся з думками, що йому відповісти, він починає першим.

— Барбі, невже ти?! Що ти з собою зробила? Навіщо так себе споганила? — вимовляє, ледь стримуючи емоції від здивування.

— Це, щоб такі бабії, як ти, не липли, — незворушно заявляю.

— Від колишньої тебе не залишилося нічого, одні очі. Я тільки за ними й упізнав: такі величезні й глибокі, що можна потонути. У них затягує, як у вир, але погляд якийсь потухлий…

— Не подобається, не дивись! — ображаюся і знову відвертаюся до вікна.

— Ольго, так, де Поліна? — знову звертається він до неї.

— А ти не знаєш? Її сьогодні, взагалі, на заняттях немає.

— Вона не прийшла в інститут? Гаразд, я їй тоді зателефоную, — залишає нас, наздоганяючи симпатичних дівчат, які проходили повз.

*****************

Після занять приходимо з Олею в гуртожиток, переодягаємося і ставимо чайник. У двері хтось стукає. Так до нас стукає тільки Лукін. Він завжди, немов, заздалегідь вибачається, що потурбував.

— Анжело, знову твій припхався, — повідомляє вона.

— А чого відразу мій?

— Ну, він же сюди до тебе бігає, я це вже давно зрозуміла!

— А може, до тебе? — роблю припущення.

— Ось тільки, чомусь він весь час біля тебе крутиться.

Стукіт знову повторюється і йому відчиняють двері.

— Привіт, дівчатка! До вас можна? — проситься він.

— Ну, заходь, якщо прийшов, — відповідає йому коліжанка.

Сиджу за столом, обклавшись підручниками та зошитами.

— Гей, зубрила! Чудово виглядаєш сьогодні, — підходить до мене і робить комплімент.

— Тільки сьогодні? — сміюся.

— Ну, чому ти завжди гарна.

— Ти мені лестиш.

— Це правда, останнім часом ти якась замучена, але все одно красу нічим не зіпсуєш. Вона або є, або її немає!

— Макс, ти чай із нами будеш пити? — пропонує моя сусідка, розливаючи заварку по чашках із маленького пузатого чайника, схожого на іграшкового слоника.

— Не відмовлюся, — погоджується і сідає до столу.

П'ємо міцний гарячий чай із вишневим варенням і ведемо невимушену бесіду. Йому важко говорити зі мною, бо я спокійно дивлюся прямо в очі. Розмова у нас виходить якоюсь переплутаною: з балаканиною, веселими історіями, жартами й анекдотами. Я ніби вийшла з його фантазій і здаюся йому ангелом, витканим із повітря і сонячного світла, до якого гріх торкатися руками. І він ніяк не наважиться зробити те, навіщо приходить сюди останні кілька днів.

— Лукін, ти на мені дірку проглянеш, — усміхаюся.

— Може, сходимо сьогодні ввечері кудись, у кафе, наприклад? — нарешті наважується.

— Ні. Ти ж чув, що я розлучилася з хлопцем? Я тільки нещодавно почала оговтуватися після цього болісного розриву.

— Але ти ж знаєш, що для мене значиш?..

— Ти хороший, але я ще не готова до нових стосунків. Не ображайся!

— Я все чудово пам'ятаю і розумію. Не треба повторювати! — розчаровано вимовляє і знову ні з чим іде.