Раді Вас бачити!

Коли з'являюся на порозі своєї кімнати в гуртожитку, сусідка з

цікавістю дивиться на мене. Роздягаюся, й повісивши куртку,

проходжу до свого ліжка, щоб переодягнутися у халат.

— Анжело, що сталося? Ви посварилися? — с підозрою випитує.

— Ні, з чого ти взяла? Ми не сварилися.

— Просто в тебе обличчя якесь дивне.

— Тобі здалося.

— Ну, я ж бачу, ти не така, як завжди. Гаразд, розповідай, що сталося?

— Він мене сьогодні поцілував, — опустивши очі, повільно

червонію.

— Ти йому дозволила? Де це було?

— Дозволила. У парку. Він мені в коханні освідчився, так

раптово! Я думала, він ніколи не наважиться.

— І, як тобі… його поцілунок?

— Не знаю, я нічого особливого не відчула.

— Ти обідати будеш? Я тут приготувала, поки ти гуляла, —

пропонує, наливаючи суп у тарілку.

— Буду, здається, я зголодніла. Що мені тепер робити?

— У сенсі? — не розуміє.

— Як далі поводитися з ним? — підходжу до столу.

— А, що він на чомусь наполягає?

— Ні, що ти! Він смирний, як ягня. Ти ж знаєш, він уміє тримати себе в руках.

— Ну, тоді будь із ним, ніби нічого не сталося. Як раніше. І більше довіряй своєму серцю. Не розрахунку, а серцю. Але при цьому

все-таки голову не втрачай — попереду іспити. А то в тебе, як

кохання, ти на навчання забиваєш одразу! — з іронією вимовляє вона, ми сміємося і сідаємо до столу.

*****************

Аудиторія заповнюється студентами, одночасно із дзвінком

входить і викладач. Тримаю в руках маленьке, кишенькове

дзеркальце, коли підходить приятелька і сідає поруч:

— Ми вже в дзеркальце дивимося? Який прогрес!

— Просто в око щось потрапило.

— Це Серьога на тебе так вплинув, що ти вже стала своїм

зовнішнім виглядом цікавитися?

— До чого тут він, правда, в око щось потрапило, — намагаюся

виправдатися.

Лектор стає у вичікувальну позу, відвертається до вікна і

барабанить пальцями по столу, закликаючи народ до порядку.

Останні шерехи та клацання замками розчиняються в тиші, що

наростає. Студенти завмирають в очікуванні першого

викладацького слова і він, ковзнувши поглядом по гальорці, починає читати лекцію. Задумливо розглядаю сокурсників, коли сусідка шепоче:

— Про що ви на великій перерві розмовляли? У тебе досі так

обличчя сяє!

— Він мене на побачення запросив.

— І ти підеш?

— Так, я погодилася!

— Ти будеш тепер із ним зустрічатися?

— Поки що ні. Я вирішила розвіятися, сходити погуляти кудись,

просто провести весело час. Набридло мені вже киснути, — з

оптимізмом вимовляю.

— Анжело, а коли побачення, сьогодні ввечері?

— Ні, ми домовилися на неділю, — відмахуюся від неї, не

встигаючи записувати в конспект.

Говорить викладач дуже швидко, не зупиняючись, і не

помічаючи реакцію слухачів. У такому темпі він за півтори

години наговорив стільки, що в мене все це ледве вмістилося на п'яти аркушах зошита. Коли дзвенить дзвінок, і ми виходимо з

кабінету, запитую в неї:

— Ти сьогодні поїдеш додому?

— Ні, я залишаюся в гуртожитку. До мене Лукін має прийти,

допомогти з кресленням.

— Нічого собі, ти в мене нареченого відбиваєш? — сміюся.

— Іди ти до біса, тобі, що Барикіна мало?! Сама ж казала, що

Макс тобі не потрібен! — ображається, знаю, що він їй

подобається.

— Досить дутися, я пожартувала. Якщо ти на нього запала,

можеш із ним замутити. Я не заперечую! Ну, а я — додому, а в неділю приїду і піду на побачення!

— Тоді будемо прощатися, я зараз у бібліотеку. Удачі тобі там із

твоїм кавалером!

— Тобі теж, — підморгую їй і біжу в гуртожиток.

Швидко зібравшись, їду. За вихідні треба багато чого встигнути. Я, справді, вирішила почати нове життя, і для цього потрібно за два дні привести себе до ладу. Виправити все те, що місяцями

запускала.

Насамперед я забрала з гуртожитку весь свій старий одяг, який мав жахливий вигляд. Вдома дістала з шифоньєра те, що

купував Андрій, речі, які ще зовсім недавно не хотіла бачити й

дбайливо їх сховала там. Тепер знову носитиму тільки гарне

вбрання і більше не ховатимуся в цих ганебних зношених речах. Наступного дня зайнялася своєю зовнішністю. Зробила в салоні

манікюр і педикюр, а потім у перукарні пофарбувала волосся,

яке вже встигло відрости. Тепер я знову блондинка.

У неділю одягаю гарну сукню під коротенький шкіряний плащ, чорні колготки та чорні туфлі на підборах. Роблю

професійний макіяж на обличчі й розпускаю своє довге шикарне волосся, воно спадає на мої плечі грайливими локонами.

Востаннє глянувши на себе в дзеркало, беру сумки з модним,

дорогим одягом, який тепер носитиму, і йду на зупинку.

Неяскраве, весняне сонце світить ніжно й лагідно, а легкий і

теплий вітерець приносить спокій і умиротворення. Поки ще по-весняному, смарагдова трава на землі, без належного нальоту

міського пилу, радує око. Почуття гармонії зі світом зростає і

прогресує, що незмінно позначається на моєму добродушному

настрої та романтичних позивах.

З вікна бачу, як мій шанувальник підходить до гуртожитку і спускаюся до нього. Він кидає мигцем на мене погляд, і знову

піднявши голову, дивиться на мої вікна.

— Привіт, Сергію, — розумію, що він не впізнає мене і сама

підходжу до нього.

Повернувши голову в мій бік, він витріщається здивованими

очима і застигає на місці. Дивиться, мовчки, хвилин п'ять і

нічого не може відповісти. Перед ним знову стоїть та, Барбі, яку він колись уперше побачив у «Джазі» і закохався.

— Ну, що ж ти мовчиш? Ти не радий мене бачити? — продовжую, вдаючи, що не здогадуюся, що з ним відбувається.

— Привіт! Радий, звісно, я просто не очікував… Ти така гарна, я не можу від тебе очей відірвати, — вимовляє, коли до нього знову

повертається дар мови.

— Я задоволена, що тобі сподобалося! Ну, що ми сьогодні підемо кудись чи так і будемо тут стояти?

— Вибач, задивився. Я можу так дивитися на тебе цілу вічність… Звичайно, підемо. Запрошую тебе прогулятися, а потім у кафе.

Беру його під руку і йдемо гуляти вечірнім містом, а потім заходимо в «Лелеку».

****************

Сергій.

У кафе сидимо поруч, спершись на спинку дивана. Поводжуся,

як старий збоченець: крадькома нюхаю її волосся, дивлюся на

ноги, постійно тисну в собі бажання поцілувати її в шию. Мене

просто розпирає від того, що відстань між нами менш як п'ять

сантиметрів і, незважаючи на одяг, кожною частинкою шкіри

відчуваю тепло, яке відходить від неї. Осмілів тільки до того,

щоб покласти долоню на її тоненьке зап'ястя, а вона не

заперечує, що ще більше розпалює мене, а потім лякає. Так, що традиційних погладжувань собі не дозволяю. «Барикін, що з

тобою відбувається? Звідки береться ця ніжність? Тобі б із нею

жадібно цілуватися, а ти доторкнутися боїшся. Слава богу, квітів не додумався купити, а то б вона точно вирішила, що ти

божевільний старомодний маніяк. А може, не вирішила б?» —

розмірковую, милуючись нею.

Виходимо з кафе, тримаючись за руки, потім проходимося бульваром і я проводжаю її до гуртожитку. Тримаюся скромно —цілуватися не лізу, обіймаю обережно, за руку тримаю так, наче

це екзотичний метелик, який може померти від сильного

стискання. Попрощавшись із нею, задоволений іду додому,

думаючи про те, що таку приголомшливу дівчину упускати не

можна. Її потрібно просто кохати, дихати нею, писати для неї

вірші.