Раді Вас бачити!

Анжела.

Наступного дня йду на заняття вже у своєму новому вигляді. Під плащем коротка мініспідниця, яка вигідно демонструє стрункі ноги, а туфлі на високих підборах ще більше подовжують їх. На обличчі легкий макіяж підкреслює губи та прекрасні, виразні очі з довгими, вигнутими віями, які роблять їх ще більш глибокими й

загадковими. Своє волосся вирішила не збирати, як зазвичай у хвіст або гульку, а залишила його розпущеним. Воно

розсипалося красивими локонами по спині та плечах. Коли

входжу в аудиторію, вся група завмирає на якусь мить і

витріщається на мене. Коліжанки теж німіють від несподіванки.

— Привіт, дівчата, — гордо вітаюся.

— Привіт. Ну, і для кого це ти так причепурилася? — оговтується Поліна.

— Для себе коханої, — відповідаю, сідаючи поруч з Олею.

— Бачу, побачення вдалося, — підколює вона.

— Так, ми вчора чудово провели час!

— Що з тобою такого Серьога зробив, що ти так змінилася?

— Він мені просто товариш, ти ж знаєш.

— Та годі!

— Я не стану ставити під загрозу нашу дружбу заради

заздалегідь провальної спроби.

— Даремно, Анжело, тобі пора вже хлопця завести, щоб гормони заспокоїти.

— Навіщо, щоб потім брехати? Я не хочу нікого образити, тим

більше його.

— Боїшся зізнатися собі, що закохалася?!

— Ні в кого я поки що не закохалася, просто вирішила стати

колишньою. Такою, якою була раніше, досить гробити себе. Геть депресію і нудьгу, тепер я відкрита для нового, і сподіваюся

щасливого життя! — впевнено заявляю.

*****************

Роман.

На великій перерві стою на ґанку в компанії своїх однокурсників, коли підходить Барикін і з усіма вітається.

— Привіт. Знову до свого опудала прийшов? Не набридло тобі ще за нею тягатися? — посміююся над ним.

— Привіт, Романе. Так, і я не дарма за нею тягався, як ти кажеш. Вона вчора ввечері пішла зі мною на побачення, — задоволено

вимовляє.

— Знайшов, чим пишатися! Мовчи й нікому не розповідай. Не

ганьбися! Я завжди підозрював, що в тебе збочений смак.

— Зі смаком у мене все гаразд. Ти даремно недооцінюєш цю

малу, красу нічим не зіпсуєш. До того ж нашій дівчинці, мабуть, уже набридло грати в потвору. Коли вчора я з нею зустрівся, не міг повірити власним очам, що переді мною, справді, вона, її очі, обличчя, волосся… вона така сама, як раніше, — розповідає, але я його вже не чую.

У розкритих дверях з'являється вона з приятельками й одразу

впізнаю ту, колишню Барбі, за якою так полюбляв непомітно

спостерігати, коли вона перебувала в оточенні свого хлопця та

друзів мажорів. Судомно ковтаю, не маючи сили відвести

погляд. Як же мені подобалося милуватися нею, вона завжди

була неприступною фортецею. Я знав, що така ніколи не захоче

бути зі мною, тож залишалося лише мріяти й у своїх солодких

мареннях уявляти, як володію цією гордовитою дівчиною. А тут

вона зовсім поруч і без товариства мажорів уже не здається

такою недоступною. З голови миттєво зникають усі думки,

дихання частішає, серце б'ється швидше, і відчуваю, як мене

знову невблаганно тягне до неї. Накриває хвиля нестримного,

відчайдушного неконтрольованого бажання отримати цю елітну

утриманку будь-якими шляхами.

Коли дівчата підходять до нас, ледве справляюся з

хвилюванням, що охопило. Усі заворожено дивляться на

Анжелу, а мій приятель із гордістю її обіймає. Йому приносить

задоволення демонструвати всім напоказ, що вона з ним. Не

зводжу з неї захопленого погляду і до непристойності відверто розглядаю з голови до ніг. Моя брюнетка помічає це. Нервує і

постійно смикає мене за руку, намагаючись привернути до себе

увагу. А я, лише на мить повертаюся до неї, а потім знову

переводжу свій погляд на красуню. Їй, мабуть, стає незручно від такого відвертого роздивляння і вона вирішує відійти від усіх

кудись убік.

— Може, підемо на лавочку присядемо? — звертається вона до

мого товариша.

— Так, звісно. Я теж хотів тобі це запропонувати, — радіє він,

помітно, що йому дуже хочеться залишитися зараз з нею

наодинці.

****************

Анжела.

Коли усамітнюємося, Сергій бере мене за руку і ніжно цілує в

долоньку.

— Ти така гарна, я від ревнощів божеволію! На тебе всі

дивляться, просто пожирають очима… — його голос видає

хвилювання.

— Як у казці — жаба перетворилася на прекрасну царівну.

— Такі перевтілення викликають шок. І, як я помітив, не тільки в мене.

— Мені знову перетворитися на жабу? — сміюся.

— Ні вже, нехай краще залишається прекрасна царівна. Тільки,

що мені тепер робити з твоєю красою? Усі з тебе очей не

зводять. Мені тебе доведеться кудись ховати від усього світу. — Ну, я ж не твоя власність?! І, взагалі, до чого всі ці ревнощі? — А кому приємно, коли на його дівчину постійно витріщаються, наче роздягають очима, — каже таким тоном, наче вже має на

мене права.

— Ти вважаєш, що я твоя дівчина?

— А хіба ні? Ти ж учора ходила зі мною на побачення!

— І, що? — дивуюся.

— Вибач, але я думав, що після вчорашнього ми тепер пара.

— А коли я давала свою згоду? І ми з тобою на цю тему ще не розмовляли, а ти мені нічого не пропонував.

— Так давай поговорімо про це. Я хочу, щоб ми були разом. Ти

згодна зі мною зустрічатися?

— Не знаю, це якось несподівано. Мені потрібно подумати.

— Несподівано? Та я вже цілий місяць до тебе залицяюся.

Скажи, у мене хоча б є шанс? — раптом він усвідомлює, яким

хитким є його щастя.

— Ти дуже хороший, правда. І якщо я знову наважуся на

стосунки, то це будеш неодмінно ти. Обіцяю!

У цей момент повз нас проходить група старшокурсників. Серед них бачу знайоме обличчя й одразу ж згадую про свій курсовий проєкт.

— Лукін! — голосно кличу.

Він зупиняється, і обернувшись, помічає на лавочці парочку.

Довго вдивляється в особу, яка привіталася з ним, і не може

зрозуміти, хто перед ним.

— Анжело, це ти? Я тебе ледве впізнав. Ти так змінилася… —

підходить до нас.

— Багатою буду, — усміхаюся.

— Маєш приголомшливий вигляд, — робить комплімент, досі

перебуваючи в стані крайнього здивування.

— Дякую! Мені потрібна твоя допомога, у мене з курсовим

проблеми.

— Від чого ж не допомогти такій красуні! Ти тільки скажи, коли і я готовий.

— Сьогодні після занять зможеш?

— Після занять я буду зайнятий, але ввечері можу зайти до тебе в кімнату, якщо ти будеш у гуртожитку, — пропонує.

— Добре, тоді давай увечері.

— Домовилися, я зайду, — обіцяє і біжить наздоганяти своїх

друзів, які віддаляються.

****************

Сергій.

— Я думав, ми ввечері сходимо кудись, — засмучуюся.

— Вибач, Барикін, сьогодні не вийде. Ти ж чув, мені потрібно

займатися, — виправдовується вона.

— А можна я теж до тебе ввечері прийду? Почекаю поки ви

закінчите, а потім підемо, погуляємо?

— Ні, ти будеш нас відривати, та й надовго це все затягнеться.

Давай наступного разу зустрінемося? — відмовляє, встаючи з

лавочки.

Дзвенить дзвінок і вона заходить в будівлю інституту, а я,

посидівши ще трохи, йду. З важким серцем іду додому і мучуся.

Коли уявляю її наодинці з цим хлопцем, уява вже малює

картини, як цей студент сидітиме близько-близько біля неї,

торкатиметься її руки. Вже бачу, як він схиляється до неї і їхні

губи зливаються в поцілунку. Від цих думок ще сильніше

стискається серце. «Та що ж це таке! Через її красу я все життя

маю трястися, що її заберуть. Як шкода, що я не всемогутній

султан, замкнув би її в золотому палаці й нікому не показував. Та я всього лише звичайнісінький хлопець, не найрозумніший і, на

жаль, не найкрасивіший. Треба швидше домогтися її кохання», — розмірковую дорогою додому. Мою душу спалюють нещадні

ревнощі.