Раді Вас бачити!

Настала зима — біле небо, біла земля, білий сніг. Я вже досить довго займаюся за столом у своїй кімнаті й щоб трохи відірватися, визираю у вікно. В очі б'є сліпуче сонце, від снігу теж відбивається яскраве світло, створюючи в мозку дзеркально сонячні відблиски. Наближення зимової залікової сесії різко повернуло мене на грішну землю, а білі аркуши зошитів без належної кількості конспектів, гарантія того, що заліковий період завалю з приголомшливим тріском, і, як наслідок, полетить у додаткову сесію й екзаменаційна частина. Тому весь вільний час тільки й роблю, що вчуся. Мені так легше, ніколи занурюватися у свої похмурі думки.

— Знову над підручниками киснеш? — з'являється у дверях Оля.

— Взагалі-то, зараз сесія, якщо що! — відгукуюся.

— Анжело, ти так сильно розумною станеш.

— Просто хочу нормально скласти іспити, а тебе, дивлюся, це не хвилює.

— Усе не перевчиш, як буде, так і буде. Везе ж тим, у кого гроші є, заплатив і жодних проблем!

— Колись і в мене теж із цим проблем не було, а тепер, як бачиш, доводиться гризти граніт науки.

— Ти раніше, взагалі, не обтяжувала себе відвідуванням інституту.

— Ну, так, перші пари, як зазвичай, я прокидала, а з останніх — збігала.

— Не життя, а казка! Я теж не відмовилася б від багатого спонсора.

— Казка з поганим кінцем! Не раджу, тепер ти знаєш, чим може обернутися таке красиве життя!

— Ну, ти хоча б спробувала, а тут навіть не світить! — каже з тугою в голосі.

— Не варто засмучуватися з цього приводу, адже за все завжди потрібно платити, а розплата буває гіркою.

— Гаразд, давай не будемо про сумне. На вулиці погода класна, перший сніг, не хочеш відірватися від занять?

— А, що є якісь пропозиції?

— Я тут у Маринки з Наталкою в кімнаті сиділа… Коротше, вони запропонували вийти на подвір'я і покидатися снігом. Ти, як на це дивишся?

— Гарна ідея, чому б і ні? — відкладаю вбік зошити.

Ми бігаємо по снігу, заливаємося реготом, ловимо одне одного в заметах, граємо в сніжки. Мені якось щиро легко і приємно на душі, щоки зарум'янилися від морозу, а всередині стає тепло.

          Дні пролітають, а за ними тижні. За півтора тижня до Нового року і за тиждень до початку залікової сесії стою біля аудиторії та гарячково перечитую пояснювальну записку до свого курсового проєкту з креслення. Один хлопець із гуртожитку все-таки зробив мені креслення і за два дні до здачі вручив його разом зі шпаргалками. Я чесно намагалася вивчити й навіть дещо запам'ятала, але розібратися де, що на кресленні все одно не змогла. Коридор набитий студентами. Усі сім груп двох потоків призначено на один день. Що наводить на думку — не всі здадуть.

— Ну, і коли ти заходиш? — цікавиться коліжанка, що стоїть поруч, дивлячись поверх голів у кінець черги.

— Не знаю, остання, — бурчу.

— Чому? Чим швидше з цим покінчимо, тим краще!

— Тому що я нічого тут не розумію! — для переконливості трясу перед її обличчям папірець із підказками.

— Не переживай, гаразд? Усе в тебе вийде, — намагається підбадьорити, а потім губиться в натовпі.

Ех… мені б її впевненість. Я з якимось несамовитим завзяттям продовжую заучувати страшні слова і визначення. Відвертає мене від цього марного заняття чиясь лайка біля дверей до кабінету. Важко зітхнувши й засунувши аркуші в сумку, протискаюся вперед. На проході стоїть Максим, який допоміг мені з кресленням і весело мені посміхається:

— Заходь.

— Куди? — лепечу.

— Як куди? На здачу, — ще раз усміхається.

— Не хочу! — у страху відходжу.

Він, схоже, в кінець, розвеселяється, і схопивши мене за руку, затягує в аудиторію. За інерцією влетівши до кабінету, задкує назад, але натикаюся спиною на двері, що зачинилися. Близько двадцяти тих, хто здає, сидять за партами з однаково блідими, приреченими обличчями й пихкають над додатковими запитаннями. Викладач із суворим виглядом стежить, щоб ніхто не списував.

— Проходьте, будь ласка, сюди та кладіть заліковку, — побачивши мене, професор жестом запрошує до столу.

— Завдання… брати? — на ватних ногах підходжу ближче і тремтячими руками дістаю заліковку.

— Не треба, Лукін, ви вільні? — звертається він до хлопця, який мене завів.

— Ну, так, — поспішно промовляє той.

— Чудово, приймайте студентку!

Стою і тільки рот відкриваю, не розуміючи, що тут відбувається.

— Ну, йдіть, — махає викладач рукою в бік вікна.

Ще раз обводжу поглядом аудиторію, тільки зараз розумію, що старшокурсники приймають курсові проєкти в учнів із молодших курсів. «Круто викрутився професор, нічого не скажеш?!» — думаю і плюхаюся біля Максима.

— Завдання, — суворо вимагає він.

— А ти, що на нього ще не надивився? — хіхікаю.

— Давай, хоч видимість створимо? Хоча я в принципі й так можу оцінити твої знання.

— Наскільки? — жваво цікавлюся цим питанням.

— Якщо підсумувати все, що ти знаєш з кожного з п'яти запитань, які я маю поставити, то вийде якраз п'ять, — розтягує губи в посмішці.

— Чудово, став, — грайливо кажу. — Міг би й сказати, що приймаєте ви. Я за три години думала з глузду з'їду.

— Анжел, та там усі вже знають.

— Я не прислухалася, я вчити намагалася.

— Ти креслення покажеш?

— А навіщо тобі на нього дивитися, коли ти сам його креслив?

— Гаразд, учениця, тримай — п'ять! — суне мені в руку заліковку.

— Дякую, — забираю її та підходжу до викладача.

— П'ять? — дивує він і якось швидко втрачає до мене інтерес.

Тихенько вислизнувши за межі кабінету і не помічаючи запитань, що посипалися звідусіль, швидко прошмигую повз тих, хто здає.

          Час минає непомітно і всі заліки успішно складено. А потім настає Новий рік з його мандаринами, ялинками, червоними коробками в смішному подарунковому папері, салютами, феєрверками та чотириденним загулом на дачі у родичів. Усі учні дуже не люблять січень з найбанальнішої причини — сесія. У мене ж двояке ставлення до нього. З одного боку, я завжди боялася іспитів, а з іншого, не треба вставати вранці та тягнутися на заняття, а сам місяць проходить дуже швидко. Ось і цей січень не зраджує своєму, а точніше моєму ставленню до перевіркової частини навчання. Чотири дні на те, щоб переписати всі лекції й хоч щось вивчити, потім екзаменаційний кошмар, а далі за накатаною схемою. При такій божевільній гонитві я само собою була зайнята по самі звивини, які довелося напружувати за весь той час, що байдикувала під час півріччя.

          У найулюбленіший студентами день, а якщо точніше — двадцять п'ятого січня, наша група йде святкувати закінчення сесії в невеликий бар. П'ю пиво і слухаю історії, хто, як здавав і які курйозні випадки сталися за час іспитів, а сама весь час поглядаю на вхідні двері. Мені незатишно перебувати у великій компанії й хочеться швидше піти.

— Я, напевно, додому поїду, — кажу Ользі, поставивши келих на стіл.

— Точно? Може, ще побудеш серед людей? А то зачинилася у своїй раковині від усього білого світу! — пропонує.

— Ні, я вже вирішила, — піднявшись, закидаю на плече сумку і намагаюся якомога непомітніше покинути бар.

          Потім починається навчання, яке приносить свої клопоти, і вони трохи виводять мене з понуро-скорбутного стану. Так, що друга половина лютого пролітає більш-менш оперативно і непомітно. У житті в мене нічого не відбувається, все монотонно й одноманітно.