Раді Вас бачити!

Нобль завмирає. Рука Іман лежить на чорному передпліччі тварюки. Час ніби сповільнюється.

що ти таке? здивування… злість…

Отже, Іман Бланко, що ти таке? Ти дівчина, у суті якої є частинка нобля. Ти розумієш його. Як дізнатися, чи розуміє він тебе?

я вмію говорити/спілкуватися/розмовляти/балакати… ти чуєш мене?

Нобль сіпає головою, монструозні м’язи здуваються на руці, просто під пальцями Іман.

злість… злість… ти неможливе! ви не люди/рівні/розумні/ноблі

Вони не вважають нас розумними! Іман розуміє смисл у всьому його різноманітті. Ми для них не люди, ми для них… хто?

хто ми?

Нобль повертає голову до неї, вона бачить палаючі очі в прорізах шолома.

паразит/шкідник/гниль/виразка/хвороба/руйнування

Ну припустімо. А ви цілителі, які прагнуть нас знищити?

яка ваша мета/ціль/прагнення?

Відповідь така сильна, що відчувається як поштовх:

закрити/запечатати/полагодити/відновити

ЩО?

ви хочете закрити розлом/дірку/прохід/отвір/канал?

Відповідь знову дуже сильна:

згода/підтвердження

— Він мене розуміє. Він відповідає на мої запитання, — сказала Іман вголос. — Вони не вважають нас людьми, вони вважають, що ми шкідники, паразити. Вони хочуть закрити розлом! ЗАКРИТИ РОЗЛОМ!

Усі, хто почув її слова, видали якийсь звук, або просто видихнули, або відсахнулися. Усі як один!

Іман:

як закрити/запечатати/полагодити?

Нобль:

магія/чари/технологія/знання/навичка/чаклунство

— Вони знають, як це зробити.

ми теж/разом/однаково хочемо закрити/запечатати/полагодити

Нобль знову сіпається.

злість… злість… ви зламали/зруйнували/зіпсували… злість…

Іман стискає пальці:

як закрити/запечатати/полагодити?

Нобль:

…злість… відпусти/звільни… наказ…

— Він не відповідає, як це зробити, вимагає, щоб його відпустили.

І раптом вона чує голос Рися:

— Він головний? Начальник? Яке його місце в ієрархії?

Іман:

ти влада/начальник/керівник/хазяїн/головний/великий?

Нобль:

відмова/заперечення… гнів…

— Ні!

— Попроси покликати головного.

Іман:

нехай прийде влада/начальник/керівник/хазяїн/головний/великий… наказ…

Нобль:

гнів… злість… відпусти/звільни… наказ…

Іман:

треба закрити/запечатати/полагодити теж/разом/однаково… нехай прийде влада/начальник/керівник/хазяїн/головний/великий… наказ… нехай прийде сюди/тут/близько/поруч… скажеш/передаси/покличеш?

Нобль:

гнів… злість… відпусти/звільни… наказ…

Іман:

договір/угода/торгівля/обмін

Нобль:

повернуся/піду/тоді передам/скажу/покличу… відпусти/звільни…

— Він покличе головного, але йому треба піти, — сказала Іман, прибираючи руку від нобля.

— Що для цього потрібно? — сказав Рись, решта мовчали.

— Його треба звільнити. І він піде й покличе головного.

Рись думає, дві секунди дивиться повз неї, повз нобля, кудись усередину своєї голови, повертається до Дієго, каже неголосно:

— Ми повинні відпустити його, чіф.

— Ми повинні відпустити його, — голосно проголосив Дієго. — Геррерос, відпустіть сітки!

Заминка на секунду, геррерос здивовані й обурені цим наказом, адже вони стільки зусиль доклали, щоб його впіймати! Нарешті один відпускає, слідом за ним другий і ще один, сітки більше ніхто не тримає.

Нобль підводиться. Іман автоматично думає: «підводиться/здіймається/випрямляється/підіймається». Робить крок у бік свого меча, але натикається на стіну щитів і клинків. Крутить головою, кличе бестій. Їх залишилося небагато, і ноблів небагато, лише двоє. Бестії кидаються до колишнього полоненого, скалять пащі, зараз нападуть на групу захоплення!

СИДІТИ!

Іман сама не зрозуміла, що зробила, не зрозуміла, як це сталося. Вони просто зупинилися. Усі бестії в зоні видимості зупинилися. Нобль сіпнув головою, змахнув руками, так дивно змахнув, не схоже ні на який людський жест. Ну звісно, Шпилько, він же не людина!

А потім він зник, як зникають трупи тварюк, — ніби хтось смикнув його за ноги, затягнув у небуття. Бестії заворушилися, закрутилися на місці, як це зазвичай буває з бестіями, коли вбивають нобля. Геррерос негайно вилили на них невдоволення за відпущеного полоненого. Іман просто стояла там, намагаючись умістити те, що сталося, у своїй голові. Поруч із нею стояли Шторм і Рись, закриваючи її щитами, виставивши клинки, пильно дивлячись навсібіч. Бій закінчувався, Агат і Чайка завалили останнього нобля, геррерос діловито вирізали розгублених бестій.

— Ходімо до коней, — сказав Сліпий. — Іман, ходімо до коней!

— Так, — сказала Шпилька. згода/підтвердження…

***

Треба встати й піти до Сліпого. Вона сказала, що вмиється, перевдягнеться і прийде. Їм треба обговорити дуже багато, адже вона говорила з ноблем і дізналася неймовірні речі. Але сил на це в неї не було. Вона лежала на своєму ліжку в дев’ятому наметі, у темряві й тиші, та думала про ноблів.

Якщо уявити всю історію Катастрофи з їх точки зору, то який вона має вигляд? Якісь паразити роздовбали стіну твого світу, засунули туди екстрактор і крали твою магію! А потім ще й зламали свій прилад, водночас розширивши діру між світами, і тепер вона розповзається й розповзається. Як дбайливі господарі, вони пішли все лагодити, так?

І тут їм зустрілися ті самі паразити, полчища агресивних шкідників, так? Як мурахи… або навіть краще! Як шершні! І що ж роблять ноблі? Ну звісно, вони хочуть перебити нападників-шершнів, знайти діру і усе полагодити! А шершні твердо впевнені, що жахливі демони з іншого світу хочуть знищити все живе! І, звісно ж, героїчно б’ються. А шершні, між іншим, смертельно небезпечні, особливо коли їх багато.

І ось посилають тебе, мейстре Шпилько, лагодити паркан, а на тебе вилітає такий собі рій. І ти, звісно, починаєш цих паразитів мочити з усіх своїх силоньок, так? І раптом підлітає до тебе така здорова агресивна штука, сідає на руку й каже людським голосом: «привітання/звернення/побажання». Тьху, тобто каже: «Привіт, Шпилько! Ти навіщо сюди прийшла? Поклич своє начальство, швидко!» Що б ти зробила? Ну, мабуть, спочатку вирішила б, що в тебе галюцинації, бо це все одно що з тобою заговорив стілець, так? Маячня! А потім? А потім ти однаково пішла б до свого начальства, так? От і він піде. Іман хотіла вірити, що піде. І з наступного розлому вийде делегація високопоставлених ноблів, га? Припустімо. І що ти їм скажеш, Шпилько? привітання/звернення/побажання!

— Іман, ти тут? — Сліпий увійшов до намету, підійшов до неї. — Ми чекаємо на тебе, щоб усе обговорити.

— Я втомилася, Сліпий, — сказала Іман таким безбарвним голосом. — Я дуже втомилася.

— Спілкування з істотою з іншого світу якимось чином забрало твої сили, бо зараз твоя суть бліда, як у тяжко хворої людини, — сказав Сліпий, прикривши на секунду очі. — Тобі треба відпочити. Ми з Рисем і Штормом почекаємо, поки ти відновишся, Іман, — він усміхнувся і пішов до виходу, але раптом зупинився, обернувся. — Слухай, може, покликати… його?

— Кого? — запитала Іман все тим самим втомленим голосом.

— Кого з них ти захочеш, того й покличу.

— Ні, — сказала Іман і відвернулася обличчям до стіни.

***

Хлопчисько на побігеньках вручив їй записку й утік. Іман сиділа на колоді на своєму улюбленому місці біля центрального майданчика і спостерігала ранкове життя табору. Хтось ішов діловито й швидко, хтось ледве переставляв ноги, хтось розмовляв про серйозне, хтось реготав. А он Естебан Сірник, одягнений у форму! Яке рідкісне видовище, га? У нього, мабуть, відпустка, і він їде до Базового. Ну та бог із ним, поглянь-но на записку, Іман!

«Приходь до мене, будь ласка. Шторм».

Так. Треба піти до свого мужчини, так, Іман? Піти до найкращого чоловіка на світі. Так? Чого ж ти сидиш, не йдеш? До Рися вже бігла б, ні? Заткнися! Іман вибрала Дієго!

Вона встала і рішуче пішла до афсарських наметів. Найперший у ряду, зі значком чіфа на вимпелі, намет Дієго Шторма, місце, де їй раді і де їй добре.

— Чіф, ти там? Це Іман.

— Заходь!

І щойно вона увійшла, як негайно опинилася в обіймах Дієго Шторма:

— Іман, люба, — прошепотів він і поцілував її. Іман обійняла його у відповідь, притулилася до грудей і зітхнула. Ось же він, той, про кого ти так мріяла, мейстре Шпилько!

— Як ти почуваєшся? Сліпий сказав, що ти вчора заснула. І це не дивно! Жах, що тобі довелося пережити! І те, що вдалося дізнатися! Я думав про це майже всю ніч. Це докорінно змінює наше уявлення про світ, Іман! Усю систему координат!

— Дієго, — сказала Шпилька, — про це ми можемо поговорити будь-якої миті в присутності інших людей. А от залишитися удвох у твоєму наметі ми можемо не так уже й часто.

Він усміхнувся такою красивою і теплою усмішкою та поцілував її. Цього разу він був ніжний і неквапливий, можливо, беріг її після пережитого вчора. Він вкривав її тіло поцілунками, і це було солодко й повільно, і вона насолоджувалася кожним його рухом. І коли він узяв її, це теж було повільно і ніжно, повільно, а потім швидше, і швидше, і сильніше, і вона вже не думала, що він якийсь особливо ніжний, вона думала про те, як їй, господи, як їй добре! Як вона… ще трішечки, Дієго! Ще крапельку… І… Ох, так! Так! М-м-м…

— Іман, — прошепотів Шторм, намотуючи на палець пасмо її волосся, — давай підемо на побачення? Поїдеш зі мною до Базового? На очах у всього штандарту, м? Я так хочу нарешті отримати можливість спати з тобою в одному ліжку і цілуватися щоразу, як захочеться! Минуло вже більше місяця відтоді, як ви розійшлися, усе матиме пристойний вигляд.

Усе матиме пристойний вигляд, це правда. От тільки Рись не та людина, яка повірить своїм очам і тому, наскільки пристойно це виглядає. Іман упевнена, що Рись здогадався про Шторма. І все ніяк не перестане чекати чогось, якогось вчинку, чогось недоброго. Скандалу? Дуелі? Хоча ж вона прекрасно знає, що Рись так не зробить. Рись не зробить так через неї. Навіть якби хотів, то не зробить цього, щоб не нашкодити їй, щоб навіть не порушити її спокій і сране щастя, так, Шпилько? Бо Рись тебе кохає.

— Іман? Усе гаразд? У тебе таке обличчя… Це через нобля?

— Ні, просто… Поцілуй мене, Дієго, — і притягує його до себе, закриває йому рота поцілунком. Не будемо про це говорити, Шторме. Краще займатимемося коханням. Коханням, так? Сволота ти, Шпилько!

***

— Давайте підсумуємо, — сказав Рись. Голос його був такий втомлений, і обличчя нездорове. — Ми та шестеро герреро, які чули, що сказала Іман. Десятеро людей у світі знають цю інформацію. І нам треба ухвалити рішення. Або ми самі розбираємося далі й удаємо із себе рятівників світу, або їдемо до начальства і розповідаємо їм цю абсурдну історію.

— Я можу поїхати до короля, — сказав Шторм, — він мене вислухає.

— І здасть цілителям, — похитав головою Сліпий, — нам треба написати Конвенту, нам потрібен Бродяга і решта вцілілих, нам треба не просто говорити з ноблями, нам треба співпрацювати з ними і закрити діру.

— Старий магістр, який володіє забороненою магією, дівчина, стрілець металом, із підозрілою здатністю говорити з ноблями, смазливий герой і нічого не значущий афсар учетверо врятують світ?

Ого! Іман уперше почула від Енріке такі слова, та ще й сказані таким тоном.

— Ти не віриш у нас, Енріке?

— Вірити нерозумно і небезпечно. Треба точно знати, Шторме.

І тоді Шпилька зробила дещо дуже погане. Жахливо погане.

— Енріке, — сказала Іман, дочекалася, поки він подивиться на неї, і продовжила, — зроби так, щоб ми врятували світ.

Кілька секунд усі мовчки дивилися на Іман, потім Рись опустив погляд і відповів:

— Добре.