Раді Вас бачити!

Минуло ще три тижні, перш ніж вони рушили в дорогу. За цей час на ділянці відкрилися вісім звичайнісіньких розломів, з яких вийшли звичайнісінькі ноблі зі своїми звичайнісінькими бестіями, нічого не змінилося від того, що Іман поговорила з ноблем-магом. Тож стало абсолютно зрозуміло, що, поки вони не витягнуть екстрактор, нічого не зміниться, хоч скільки говори/віщай/донось/спілкуйся/комунікуй.

Вони їхали вдесятьох, чудовий загін для далекої дороги. На чолі, зрозуміло, їхали Шторм і Рись, потім Іман зі Сліпим, потім шестеро довірених геррерос. Від кам’янистого плато через невисокі гори Серранія-де-Куенка, через соснові ліси, ущелини й серпантини. Ночували в маленькому заїжджому дворі на перевалі, наїлися смачнючого місцевого сиру й напробувалися дивних гірських настоянок.

На другий день гори почали змінюватися, стало тепліше й сухіше, з’явилися оливкові гаї, сади й виноградники, однак і ліси своїх позицій не здавали. Рись запропонував з’їхати з великої дороги, щоб зрізати, і вони покинули тракт, заглибилися в прохолоду лісів. Бадьорим темпом вони рухалися до моря, і все було цілком штатно, поки дорогу їм не перегородила здоровенна смерека.

— Клянуся богом, це ж розбійники, сеньйори! — голосно й весело вигукнув Шторм, угледівши смереку. Праворуч над ними височіла прямовисна скеля, ліворуч густий підлісок міг сховати що завгодно, позаду дорога завертала за скелю, і опинилися вони таким чином в акуратній невеликій пастці.

— Щось ти аж надто цьому радий, — пробурчав Рись, зіскакуючи з коня.

— Сеньйори дикуни! — звично заревів Дієго. — Розімнемося?

Але замість бестій до них виїхала на гарному тонконогому коні цілком собі людина, років сорока п’яти, дорого вдягнена, із золотою сережкою у вусі, з пером на капелюсі й виглядом стомленого аристократа.

— Добридень, сеньйори подорожні! — сказав вершник. — Радий вітати вас у наших краях!

— Гей, ти ж розбійник, сеньйоре? — весело запитав Дієго. — Ну, збираєшся нас грабувати?

— Не став би вживати таких висловів, сеньйоре, але так, невеликий податок доведеться сплатити.

— Ти розумієш, що ми стражі Лінії? Ти розумієш, з якими проблемами зв’язався, сеньйоре розбійнику? — поцікавився Рись, знімаючи щит із кріплення біля сідла.

— За всієї моєї поваги, сеньйоре страж, вас десятеро, а нас набагато, набагато більше.

— Ну й де ж твої люди? Давай поглянемо, наскільки вас більше. — вишкірився Дієго і теж зняв щит із сідла.

— Було б необачно кидатися в бій із стражами Лінії, ви маєте рацію, сеньйори, — усміхнувся розбійник, — тому мої люди навколо, вони, знаєте, непогано вправляються з арбалетами.

— Просто щоб попередити, — сказав Сліпий і теж зліз із коня. — Я мейстер-щит. Своїми арбалетами ви можете підтертися, — і розгорнув свій захист над загоном.

— Ну що ж, тоді, вочевидь, доведеться все-таки показати вам моїх друзів. — І ватажок молодецьки свиснув.

Розбійники мали дуже різний вигляд. Переважно вони могли похвалитися розрізненими частинами обладунків, щитами, мечами й списами. Їх було багато, справді багато, десятків шість чи сім. Іман за секунду опинилася на землі, вихопила кристал, викликала метал і завмерла. Стріляти в людей було… страшно? Дивно? Неможливо було!

Зате Дієго був настільки задоволений, наче виграв у кості. Він вихопив меч і просто-таки кинувся на натовп озброєних людей без жодних обладунків, просто в лляному дорожньому одязі. І раптом виявилося, що він сам здатний переполовинити цей натовп, тому що трощив їх із такою швидкістю й люттю, яку звик проявляти на полі бою з бестіями й ноблями. Розбійники порівняно з тварюками були не більш ніж трава порівняно з сосною.

Іман завмерла, спостерігаючи, як Шторм знищує нападників. Вона бачила його в бою, але там він був у небезпеці, був на рівних із тварюками, а тут він просто й страшно вбивав, здається, взагалі не напружуючись. Кров у розбійників була червона, і це лякало. Усіх, крім Шторма. Він, здається, чудово розважався.

Шестеро геррерос вишикувалися перед мейстрами рівною шеренгою, зімкнули щити, наїжачилися мечами, але до них нападники просто не доходили. Навіть якщо хтось зміг обійти Дієго збоку, їх зустрічав зосереджений і ощадливий у рухах Рись, і тіла падали до його ніг, зрошуючи світлий дорожній одяг кривавими бризками. І все це було так швидко, око просто не встигало стежити! Шторм рухався серед них, просто в гущі, рухався як смерч, як… шторм! І буквально за хвилину із семи десятків розбійників залишилося п’ять, а то навіть і чотири з половиною десятки. І ці-то п’ять десятків розбійників раптом організовано розвернулися і кинулися назад до лісу. Дієго встиг убити ще парочку, а потім йому стало ліньки ломитися в кущі. Розбійницький ватажок пришпорив коня і помчав дорогою. Стало навіть тихо, тільки пара поранених розбійників, які не зуміли піти з іншими, стогнали й лаялися. Дієго повернувся, усміхаючись:

— Ви уявляєте! Справжні розбійники з великої дороги!

— Іди сюди, умийся, і поїдемо, — сказав Рись цілком спокійно. — Хосе, Антоніо, розберіться зі смерекою. Треба б перевдягнутися, Дієго. Особливо тобі.

— Так, ти маєш рацію, — кивнув Дієго і пішов до свого коня, поліз у сумки в пошуках змінного одягу. Іман продовжувала здивовано стояти поруч із магістром. Сліпий продовжував тримати над загоном щит.

— Хуане, — тихо сказала Іман, — ти бачив?

— Що? — не зрозумів Сліпий.

— Це. Як він убивав людей!

— Він убивав розбійників, Іман. Або він їх, або вони нас. Тобі так дивно тому, що ти ніколи не бачила його в бою не з тварюками. А він насправді чудовий мечник, думаю, найкращий не лише у Сфараді, а й у всій Івропі. У нього така швидкість бою, що це просто неймовірно, так?

Шпилько, ти трахаєшся з убивцею! Блискучим, треба визнати, убивцею. Ну, припини, ти ж не дівчинка, світ повний поганих людей, і хороші люди змушені себе захищати. І тебе. Однак Дієго Карранса відкрився їй із нового, раніше не баченого боку.

***

Ночували на хуторі, спали на сіннику, було задушливо і пахло запаморочливо. Чутно було, як господиня хутора лаялася, відпираючи кров із лляної туніки Шторма. Іман вляглася в його обіймах і тихенько запитала:

— Дієго, ти не… ну, як це, коли вбиваєш не тварюк, а людей?

— Надто просто, — сказав Дієго і поцілував її в маківку. — Я вбивав людей, Іман. Багато разів, але з однієї й тієї самої причини. Або вони мене, або я їх. Тебе це турбує?

— Трохи, — зізналася Шпилька. — Я викликала метал, Дієго, але вистрілити не змогла. У людей не змогла, розумієш?

— Це тому, що тобі нічого не загрожувало. Не дай боже опинилася б сама, то поклала б їх за три постріли всіх до одного й стріляла б влучно в око, як білці на полюванні. Люди не такі вже й хороші, не набагато кращі за бестій, повір мені. Ти просто виросла в Колегіумі й одразу ж потрапила на Лінію, тож порівняно з іншими геррерос ти ніжна квітка, — він розсміявся і поцілував її.

Що ж, десь він має рацію, звісно, ніжна квітко Шпилько. Ти й справді не бачила стільки поганого, скільки інші геррерос. Ну, то надивишся за цю дорогу. Великим трактом уздовж Лінії зі Сліпим і Штормом вона проїхала без жодних складнощів. Але вони більше не їдуть уздовж Лінії, і доведеться їй бути насторожі. А Дієго… Він усе той самий Дієго, нехай навіть і вміє вбивати. Зрештою, Рись убивав так само холоднокровно. І вона щільніше притиснулася до Шторма, заплющила очі.

***

— Море! — вигукнув Шторм. Із висоти пагорба воно виникло несподівано різко, закривши собою весь обрій, синє-синє, аж до болю в очах.

— Валентія, — сказав Рись. Справді, перед морською синявою виднілося велике місто, що розтягнулося вздовж берега.

Їм треба було продати коней, найняти корабель до Спіції, перепливти море, знову купити коней, перетнути Тальянський чобіт, знову сісти на корабель і перепливти ще одне море, щоб опинитися в Тергесті. І звідти вже їхати й їхати до самого Бодапеша. І займе ця подорож тижнів п’ять-шість, тож усе лише починається.

***

Валентія зустріла їх нестримними веселощами — щорічний великий Валентійський ярмарок був у самому розпалі. Під це діло коней можна було продати вигідніше, а ось із кораблем будуть труднощі, гарантовано, надто великий попит. Готелі, природно, були забиті вщерть, але афсар Рись не був би собою, якби не передбачив цей момент, тож вони спокійно заселилися, повечеряли з видом на море і вирушили на бокову. Заснути Шпилька довго не могла, на вулицях ніхто не спав, шумів карнавал, вибухали хлопавки й горлали п’яні валентійці та гості міста. Шторм зате заснув майже миттєво, звично поклавши поперек Шпильки важку смагляву руку. І вона знову лежала в темряві, витріщалася в стелю і перебирала думки. Наче Шторм віддав їй своє безсоння в обмін на задоволення бути дівчиною знаменитого чіфа Шторма. Ну ось, Шпилько, ти отримала, що хотіла. Ти його дівчина. Ви спите в одному ліжку вже майже три місяці. І що? Де воно, те щастя, якого ти так очікувала? Ще тоді, в Кадіші, після першого разу з ним. Він хороший, справді хороший. Навіть якщо ніколи з тобою не одружиться, ну що ж, будеш із ним так, поки він не одружиться з доньєю з триповерховим прізвищем. А потім? А потім побачимо. Житимемо сьогоднішнім днем, сеньйоро Шпилько!

***

Продавати коней вони вирушили ближче до полудня, коли Валентія проспалася після вчорашнього й знову взялася торгувати, пити, красти і жебракувати. Рись хотів взяти із собою лише Сліпого і пару геррерос, але зрештою вони вирушили всі разом.

Кінний ринок Валентії і без того був великий, а у зв’язку з ярмарком розширився на сусідні вулички. Типовий кінний ринок: коні, коні, крики закликальників, запах сіна й гною, перекупники, дворяни, військові, монастирські закупники, моряки, які шукали в’ючних тварин, і натовп, нескінченний натовп народу. Рись залишив їх на найближчій вулиці і швидко пішов. Повернувся за пів години, і виявилося, що в них є своє торгове місце, невеликий загін, куди вони й поставили всіх п’ятнадцятьох своїх коней. І біля воріт загону став Енріке Рись, одягнений дуже просто, так, що нічим не виказував свого становища.

Покупці не встигли з’явитися, а ось троє озброєних мордоворотів з’явилися майже миттєво.

— Гей, господарю! — гукнув Рися найменший із них. — Дон Карло передає тобі привіт.

— І йому привіт, — відповів Рись, — і моє шанування.

— Бачу, що конячок своїх ти ще не продав, га? То ти май на увазі, що дон Карло бере відсоток з усієї торгівлі у Валентії, розумієш?

— Здається мені, що дон Карло трохи переоцінює свої можливості, — вишкірився Рись. — Тому що привіт ви можете йому передати від дона Педро, який, якщо мені не зраджує пам’ять, ділить із доном Карло і доном Паоло богоспасаєму Валентію на три нерівні частини.

Менший із молодиків подивився на Рися з-під брів, пожував губами й сказав:

— Тут земля дона Карло.

— Тут кінний ринок, люб’язний, він належить місту. Якщо дон Карло має мені щось сказати, нехай підходить, обговоримо відсотки.

— А якби ми тобі вибили зараз твої гарні зуби і конячок твоїх реквізували на користь бідних, що буде?

— Я засмучуся, — сказав Шторм, який доти мовчав.

— Охоронець твій? — вишкірився громило. — Чи коханець?

— Можна й так сказати, — у відповідь вишкірився Рись, — тільки ті, хто так каже, потім дуже про це шкодують. Збери-но дупу в кулачок, люб’язний, іди й скажи дону Карло, що більше ніколи не збиратимеш данину на кінному ринку, тому що тобі заборонив це робити Енріке Рись.

Обличчя в усіх трьох витягнулися, очі округлилися, а їхній бригадир ковтнув і пробелькотів:

— Прошу вибачення, дон Енріке, я не знав вас в лице. Бажаєте продати коней за якоюсь визначеною ціною?

— Саме так. Я думаю, дон Карло запропонує чудову ціну, вірно?

— Звісно, дон Енріке! Усього вам доброго! — і вклонився, їй-богу вклонився, низенько так, хоч і без витонченості.

Ого! Хто ж ти такий, Енріке Рись? Не встигла Шпилька оговтатися від того факту, що Шторм — веселий убивця, як з’ясовується, що Рись — людина, відома у вузьких колах валентійських бандитів. Іман би запитала його, але розмовляти з Рисем їй усе ще було складно й соромно, тож вона пошепки запитала Шторма:

— Хто він?

— Рись? Він тут уже років сім провертає деякі оборудки. Якщо ти думаєш, що Енріке Рись живе на платню, ти помилилася. Як ти розумієш, у нього тут багато ниточок натягнуто.

— Я, чорт забирай, думала, що знаю вас! А виявляється, що ти багатий і знатний дон, а він тримає на повідку не лише стражів Лінії, а й бандитів Валентії. Хто ви й куди ви поділи Дієго та Енріке?

— Ніжна квітка, — усміхнувся Дієго. — Безперечно, — і поцілував її.