Раді Вас бачити!

Жахливо складно зняти чоботи у воді… Одяг липне до тіла, а знятий намагається поплисти… Добре, що він такий сильний і може викинути мокру туніку так далеко на берег… Він тримає її в руках, і вона висить у воді, прив’язана до реальності лише його руками і найкращим членом у її житті… І кінчає в невагомості…

— Енріке… Ох… Боже мі-і-ій…

— Так… Так, кохана…

***

— Енріке, — прошепотіла Іман йому в шию, — треба йти до табору.

Тепла вода обіймала її, але найкраще було те, що її обіймав Рись.

— Так, треба.

— Що ж буде…

— Нічого не буде. Я все зроблю, поговорю з ним.

— Ні, не ти. Я в усьому винна, я й поговорю.

— Так. А потім я поговорю. Все буде нормально.

— Весь мій одяг мокрий. Допоможи мені віджати з нього воду, щоб я могла надягнути.

— Надягни мою туніку, вона суха й чиста.

— Всі дізнаються, всі побачать, всі зрозуміють і… Ким вони мене вважатимуть?

— Я зроблю так, що ніхто нічого не скаже, навіть скоса не подивиться.

— Як? Як ти це зробиш?

— Як і все інше. Візьми рушник, одягайся, змерзнеш.

— Енріке…

— Що?

— Дякую!

— За що?

— За те, що ти — це ти. Поцілуй мене…

***

Біля багаття сидять лише Шторм і Сліпий. Першим із темряви з’являється Енріке Рись, на ньому вдягнені лише бриджі, у лівій руці він несе щось темне, о так, це чоботи і якісь ганчірки. У правій руці він тримає руку Іман Шпильки, на ній одягнена туніка Рися і його ж чоботи.

Дієго Шторм дивиться на них своїми неможливо гарними чорними очима і підводиться.

Хуан Сліпий теж підводиться і швидко йде до намету, не сказавши ні слова. Тридцять секунд, поки він це робить, усі інші просто мовчки стоять.

Іман відпускає руку Рися, робить пару кроків уперед і піднімає погляд на Шторма, дивиться в його очі, гарні і сповнені болю.

— Пробач, — каже Іман, — пробач мені, Дієго. Я справді думала, що… А потім зрозуміла, що ні. Пробач мені.

— Іди до намету, Іман, — каже Енріке в неї за спиною.

— Так, — каже Дієго, — іди до намету.

— Якщо ви… Ви не… Дієго, я… Енріке!

— Ніхто нікого не вб’є, — каже Енріке, — іди до намету. До мого намету.

Іман шморгає носом, стирає сльозу кулаком і йде до намету, незграбно переступаючи в завеликих чоботях.

Шторм дивиться на Рися. Рись дивиться на Шторма.

— Давно?

— Щойно.

— Чому? Чому, Рись? Вона ж вибрала мене!

— Я нічого не робив. Це просто сталося.

— Несолодко бути у твоїй шкурі, — Дієго криво усміхнувся, — зовсім несолодко.

— Я не планував, щоб ти в ній побував. Я просто її кохаю. Із самого початку і попри все. Якщо ти… Якщо що, ти знаєш, де мої найважливіші папери. Там заповіт на неї, простеж, щоб її ніде не ошукали.

— Мій заповіт на сестру, — каже Дієго, дивлячись в обличчя найкращого друга, — на мою сестру Констансу Марію.

— Я не проситиму пробачення, і вона не буде.

— Мені не потрібні твої прохання. Я не знаю, що мені потрібно, але точно не твої прохання.

— Єдине, чого мені тоді хотілося, — це прокинутися.

— Так, мабуть. Мабуть.

Вони замовкають і ще хвилину стоять, дивлячись один на одного.

— Як у приказці, чорт візьми, — каже Дієго, — про чуже нещастя, на якому своє щастя не збудуєш.

— Ти поїдеш?

— Ні. Я рятую світ, ти забув? Я герой. Чортів герой, завжди лише герой, гарний герой. Для всіх.

— Допоможи мені врятувати цей клятий світ, добре?

— Добре.

***

Світає. Янеж-перекладач і шестеро геррерос, сонні й здивовані, підходять до багаття. Останнім іде Хуан Сліпий. Біля багаття стоїть Енріке Рись, одягнений лише в бриджі, і дивиться у вогонь.

— Сеньйори дикуни, — глухо каже Рись, — сьогодні вночі сталися деякі події, внаслідок яких мейстер Іман Бланко більше не є дівчиною чіфа Карранси. Більше того, тепер вона зі мною.

Геррерос перезираються, але мовчать.

— Якщо хтось із вас скаже з цього приводу хоч одне слово, видасть хоч один звук, якщо мені не сподобається хоч один погляд, хоч один рух брови будь-кого з вас, сеньйори дикуни, я його вб’ю. Сподіваюся, ніхто не сумнівається в моїх словах. А тепер ідіть до своїх наметів і лежіть тихо. День почнеться, коли прокинеться мейстер Бланко, і це буде звичайнісінький день. Ви мене зрозуміли?

— Так, афсаре, — так само тихо відповідає Хосе.

— Ідіть, — і знову опускає погляд у вогонь.

Геррерос ідуть. Хуан Сліпий стоїть, схрестивши руки на грудях.

— Хуане, — починає Рись, але Сліпий його перебиває:

— Я дуже радий, Енріке. Насправді радий. Усе буде добре! Хочеш поговорити?

— Ні. Мені треба піти до намету, щоб бути там, коли вона прокинеться. Дякую, Хуане.

Сліпий усміхається й іде до свого намету, а Рись — до свого. Багаття продовжує горіти, пара продовжує здійматися над водою, Дієго Шторм продовжує дивитися в стелю намету і крутити в пальцях значок Червоного Едуардо.

***

Іман прокинулася в обіймах, як безліч днів до цього. Але цього разу вона прокинулася в інших обіймах. І ще не розплющивши очей, вона відчула це, відчула водночас сором, гіркоту і те саме безумовне всепереможне щастя, але, здається, саме воно й гірчить. Учора вона плакала і чекала, поки прийде Рись, поривалася піти до них і знову плакала, поки не заснула. І прокинулася в його обіймах.

Іман розплющила очі і побачила, як дивиться на неї Енріке Рись. Господи, Шпилько! Ти розбила цілих два серця! Чи зможеш склеїти хоч одне?

— Енріке, — прошепотіла Іман.

— Добрий ранок, — сказав Рись і поцілував її.

— Що було? Про що ви говорили? Що тепер буде?

— Буде звичайний день. Ми приїдемо до Бодапеша, оселимося десь і відпочинемо, а завтра підемо шукати Конвент Онгрії.

— А Дієго?

— І Дієго теж.

— Як же я дивитимуся йому в очі?

— Можеш не дивитися.

— Мені треба поговорити з ним.

— Ти вже поговорила.

— Ні, поговорити нормально, пояснити…

— Як хочеш, — сказав Енріке і поцілував її знову, перевернув на спину, навис над нею, чорні кучері приховали їхні обличчя, наче завіса. — Увесь світ робитиме так, як ти хочеш, Іман. Як ти хочеш? Хочеш кінчити, перш ніж усі прокинуться? Хочеш піти до озера? Хочеш, я зроблю, як ти любиш? Усе, що ти хочеш, Іман, зрозуміла?

— Я хочу з тобою, — прошепотіла Іман, — що завгодно, але з тобою…

Господи, Шпилько, ну що ти за людина? Тільки про це й думаєш, га? Тільки й думаєш, як би знову опинитися верхи на його члені, так? Так! Ну й так, і що? Якщо з ним добре, якщо кохаєш його, якщо нарешті прозріла, то що? Вдавати, що не хочеш? Робити ще болючіше? Відчувай, Іман! Це його руки, від яких ти божеволієш, його язик, здатний витягти з тебе душу, його член, найкращий у твоєму жалюгідному житті! Тепер усе нарешті буде добре, зрозуміла?

Так? Прямо добре? І як довго буде добре? Доти, доки дон Енріке Алонсо Дель Вальєнте не вирішить нарешті одружитися з гідною його сеньйорою? Багатою і знатною білявою вдовою?

Заткнися!

— Енріке…

— Так?..

— Скажи, що кохаєш мене, Енріке…

— Я кохаю тебе, Іман… Я так тебе кохаю…

— М-м-м… Так, господи… Так!

***

Іман натягнула туніку Рися, ту, що вчора. Отже, її сумки в наметі Дієго, і їй треба туди піти, щоб їх забрати. Жахливо це все, чорт забирай, просто жахливо! Про Рися хоча б ніхто не знав, а зараз вона просто як на пательні смажиться від сорому і перед Дієго, і перед іншими. Скільки бід ти накоїла, Шпилько, і все через те, що переконала себе, ніби запала на героя! А тепер іди до цього героя, давай, попроси його віддати твої сумки, подивися йому в очі, чорт забирай! Ну й на краще, все одно треба з ним поговорити. Треба, щоб він зрозумів. Не пробачив, він не пробачить, але зрозумів.

— Д-ді… Дієго…

Із намету не долинає ні звуку. Геррерос сидять біля багаття з перебільшено нормальним виглядом, Сліпий вовтузиться біля свого коня, Рись збирає речі у своєму наметі, а мейстер Іман Бланко в його туніці на голе тіло стоїть перед наметом чіфа Шторма і хоче провалитися крізь землю.

— Дієго! Можна з тобою поговорити?

Ну давай, інакше вона просто вибухне від емоцій! Давай, Шторме!

— Ось твої сумки, — сказав Дієго Шторм і виліз із намету, підвівся, тримаючи їх у руці, дивиться на неї, наче свердлить поглядом.

— Дієго, можемо ми відійти он туди і поговорити?

— Про що?

— Про все, що сталося. Будь ласка.

— Ти можеш хоча б одягнутися? — сказав він таким… таким тоном, водночас злим і гірким, таким осудливим тоном. Ну звісно, чого б йому тебе не осуджувати? А ти припхалася в цій проклятій туніці і стоїш, світиш голими ногами, розпущеним волоссям трясеш, чортова Шпилько!

— Так, звісно…

Що «звісно»? Ти ще вибачся за свій зовнішній вигляд!

Він поклав сумки на землю і відвернувся, пішов до багаття, побажав доброго ранку геррерос. Шпилька схопила свої речі й метнулася до намету Рися.

— Що? Він щось тобі сказав? — якимось грізним голосом запитав Рись, глянувши на її повні сліз очі. — Він тебе образив?

— Ні, Енріке, — сказала Іман із такою майже істерикою в голосі, — це я його образила! Я!

— Переживе, — сухо сказав Рись.

Ну звісно, ти ж пережив! Вона натягнула штани, запасні чоботи, теплу туніку. Тепер волосся… Гребінь! Мать його, гребінь, по який вона ходила до озера! Чортів гребінь! Шпилька щосили вдарила кулаком у ковдру.

— Що? — знову рикнув Рись.

— Я залишила гребінь на озері. Я по нього й прийшла, коли побачила тебе. І…

— Я принесу. Візьми мій.

Гребінь заплутався, Шпилька смикнула щосили, сльози бризнули, потекли по щоках. Хоч усі коси повисмикуй, не допоможе!

— Не плач через нього, Іман. Не плач, чуєш?

— Я плачу не через нього, Енріке. Я плачу через себе!

Він залишив свої сумки, притягнув її до себе, так обійняв, наче дитину, притулив до грудей:

— Всі помиляються, Іман. І він помилявся, і я, і навіть король Сфарада. Все мине.

Шпилька схлипнула, сльози текли, не зупиняючись. Скільки ще води утече в тебе по щоках, Іман, перш ніж усе мине?

***

— Поїдемо, панове?

— Поїдемо, — сказав Рись, застрибуючи в сідло. Геррерос уже гарцювали навколо, Сліпий уже кривився, потираючи поперек, і навіть Іман уже сиділа верхи, дивлячись на Янежа червоними від сліз очима.

— А пан Дієго?..

— Поїдемо, — сказав Шторм. Де він був і звідки з’явився, ніхто не помітив.

І вони поїхали. Попереду їхали Шторм і Янеж, за ними Рись і Шпилька, потім Сліпий та геррерос. Рись їхав мовчки і лише час від часу кидав на Іман короткі погляди. І коли йому здавалося, що вона ось-ось знову розреветься, він простягав руку і торкався її, руки, коліна, плеча або стегна, таким легким дотиком, нічого, крім розради.

Татабанья, місто води, млинів, каналів і річечок. Вони зупинилися пообідати у великій таверні, поїли обпікаючої місцевої юшки зі свининою та квасолею, випили по скляночці місцевої настоянки з дивною назвою палінка. За столом сиділи не як зазвичай. Шторм сидів на протилежному кінці й спілкувався з геррерос, точніше, кивав і односкладово відповідав на їхні запитання. Рись їв мовчки, Шпилька майже нічого не їла, тільки Сліпий щосили намагався зробити веселе обличчя і навіть казав якісь кумедні речі, але бесіду з ним підтримував лише Янеж. Шпилька стежила за Штормом з-під опущених вій і дочекалася, коли він підвівся, кинув монету на стіл і пішов до виходу.

— Енріке, я поговорю з ним, добре?

Рись знизав плечима і нічого не сказав. Шпилька вийшла на ґанок слідом за Штормом.

— Дієго!

Він обернувся, знову подивився на неї гарними чорними очима, тільки від учора їхня краса наче зблякла, наче пилом припала, наче розкололася кривою гострою тріщиною.

— Послухай мене, Дієго. Просто послухай. Я розумію, що ти мене не пробачиш, я не прошу про це, просто послухай. Я, слово честі, була в тебе закохана, Дієго! Мені здавалося, що саме це мені й потрібно, розумієш? Саме ти й потрібен. Я справді так вважала, клянуся! Але… Я помилялася, Дієго! Я брехала собі, я лише хотіла бути закоханою, лише хотіла бути щасливою, лише хотіла бути твоєю дівчиною, дівчиною найгарнішого і найвідважнішого чоловіка у світі! Насправді я… З незрозумілої мені причини… Відмовилася від того, що мені насправді було необхідно. І це було помилкою. Усе було помилкою із самого початку. Ми з тобою, наші стосунки були помилкою. І припустилася її саме я. Я розумію, що від цього нікому не легше. Розумію, що ти ніколи мене не пробачиш. Але я хочу, щоб ти знав. Все, що сталося, це тому, що я клята дурепа. Тільки тому. А ти чудовий, і якби не… Чорт… Мені дуже шкода, Дієго. Дуже, дуже шкода…

Вона відвернулася і повільно пішла назад до таверни, залишивши Шторма стояти біля конов’язі й дивитися кудись уздовж вулички, розглядати красиві хмари в холодному синьому небі й стискати в кулаці афсарський значок.