Раді Вас бачити!

Тальянська нава, кругленька, як бочечка, завдовжки лише двадцять п’ять ярдів, однак із височенною кормовою надбудовою та просторим трюмом, із двома щоглами, на яких туго натягнуті латинські трикутні вітрила, і називається «Габ’яно», що, як виявилося, по-тальянськи означає «чайка». Шпильчина сукня, яку так і не судилося вдягнути, Лаурі не дістанеться, тож нехай хоч корабель-тезка послужить Чайчиним друзям.

Вони пливуть уже четвертий день, і Шпильку від цього нудить. Не в тому сенсі, що морська хвороба, хоча першу добу всі помучилися, хіба що Рись зберігав невозмутимість і не бігав до борту кожні пів години. Але це минуло доволі швидко, організм звик, і почало нудити від зовсім інших речей. За всієї оманливої романтичності і очікуваних красот багатоденне плавання на кораблі — це нестерпно нудно.

Півтора десятка матросів або виконують якісь моряцькі дії, або валяються на палубі в затінку вітрил, або дрихнуть у трюмі, або п’ють ром. Капітан Лоренцо п’є ром практично безперервно і палко бажає долучити до цього заняття Шторма, Сліпого та Рися. Іман старанно намагається не бути дівчиною, об яку всі спотикаються, випиває з афсарами, балакає з геррерос, ставить матросам дурні запитання і носить винятково формену туніку, щоб не виглядати просто коханкою Шторма. Але попри це абсолютно всі на кораблі саме так її і сприймають. Виняток хіба що Сліпий і, можливо, Рись. Але він так непроникно байдужий, що нічого не зрозуміло.

Ця маска байдужості, абсолютна ввічливість і погляд повз неї, ох… Так, усе зрозуміло. Усе зрозуміло, Рись, ти правий, ти у своєму праві. І все ж її це зачіпає, тому що вона звикла до іншого. Звикла, що він дивиться на неї, такими очима дивиться, що… І що він розмовляє з нею, сміється з нею і радиться. Тепер він вітається, дивлячись кудись поверх її голови, і йде у своїх справах. Тепер вона лише необхідний ключик до порятунку світу, хоча цілком можливо, що й того від неї не знадобиться і що свою роль вона вже зіграла, поговоривши з ноблями. Тепер вона всього лише коханка Шторма. І її це дратує, чорт забирай! Ну а чого ти хотіла, Шпилько? Ти сама хотіла бути його коханкою, от і будь.

Сьогодні натягло хмар, і здійнявся свіжий вітер, усе населення корабля вибралося на палубу. Іман сиділа на бухті каната, притулившись спиною до фальшборту, і грала зі Сліпим у бридж. Матроси щось обговорювали, потім співали, і доволі добре, а потім причепилися до Дієго, який просто лежав на якійсь палубній штуці, схожій на здоровенний ящик, і дивився на обрій.

— Сеньйоре Дієго! Ми з хлопцями дуже просимо нас вибачити, — звернувся до Шторма найжвавіший із матросів. — Однак вітер попутний, і від неробства вирішили ми тебе трохи потурбувати. Ти, сеньйоре Дієго, знаменитий чіф Шторм, герой Лінії, а ще ти уславлений мечник. А ми люди прості, однак кожен із нас хоч раз стикався в цьому житті з недобрими людьми.

— Давай коротше, хлопче, — протягнув Дієго. — Чого вам треба?

— Хочемо поглянути, як ти б’єшся, сеньйоре Дієго! Серед нас найкращий мечник Вінченцо, от було б чудово, якби ти з ним побився!

— Ну давайте, — ліниво сказав Шторм, підвівся, потягнувся, повернувся ліворуч-праворуч, розминаючи затерплі м’язи. — Щит у тебе є, Вінченцо?

— Ні, сеньйоре Дієго, тут у нас зі щитом не розвернешся, ми б’ємося мечами й кинджалами.

— Гаразд, піди до каюти, принеси мою портупею з мечем, — і позіхнув. — Розімнемося, сеньйори дикуни?

Геррерос схвально зашуміли. Вінченцо приніс, що наказано. Шторм надягнув портупею, затягнув ремінь, лінивим рухом витягнув меч із піхов:

— Граємо так, Вінченцо: сів на дупу — вважай, що помер, зрозумів?

Зареготали матроси, і геррерос теж зареготали, і навіть Сліпий усміхнувся.

І потім Шпилька не встигла навіть зітхнути, як Вінченцо опинився сидячи на дупі, а його меч, задзвенівши, відлетів до корми.

Матроси захоплено заплескали й засвистіли:

— Сеньйоре Шторм, ми дуже перепрошуємо, ми думали, що наш Вінченцо хоча б знає, за який кінець тримати меч, — зареготав жвавий матрос.

— Ви, хлопці, вмієте свою справу, а я свою, — усміхнувся Шторм.

— Скажи, сеньйоре Шторм, а у твоєму штандарті є хоч одна людина, яка може проти тебе вистояти довше, ніж Вінченцо?

— Є, звісно, — і Дієго широким жестом указав на Рися, — приміром, мій найкращий друг і надійний напарник, неперевершений сеньйор Рись!

— Сеньйоре Рись, принести тобі твою портупею? — запобігливо запитав Вінченцо.

— Неси, — усміхнувся Рись і зліз із планширя, на якому сидів, спираючись на ванти.

Ще за хвилину вони стали один навпроти одного. Нестерпно гарний Дієго Шторм і оманливо звичайний Енріке Рись. Шторм трохи вищий і здається ширшим у плечах, а може, це туніка така. Рись стрункіший і, звісно, обличчям зі Штормом не зрівняється. Тільки волосся в нього краще, але він зібрав його у вузол, як і Дієго своє.

З тихим шелестом мечі покинули піхви, і бій почався. На відміну від Вінченцо, Енріке явно знав, із якого боку тримати меч. Кілька блискавичних ударів, так само блискавично відбитих, дзенькіт металу, Рись несподівано злітає, відштовхується ногою від фальшборту, прокручується й рубає Шторма в голову, а потім одразу в ноги. Той миттєво ухиляється і підстрибує над клинком, повертається в повітрі й рубає Рися по спині, але не влучає, тому що Рись уже зовсім в іншому місці.

— Ах ти драний кіт! — вигукнув Дієго, широко усміхаючись. — Кинджали?

— Як скажеш, легкий вітерець, — відповів Рись у тому самому тоні, і тієї ж секунди в його лівій руці виник кинджал.

Вони знову зійшлися, дуже швидко й дуже різко, задзвенів метал, Шпилька не встигала стежити за ними. Вона бачила, як вони тренуються, важкі, закуті в сталь, зі щитами й мечами, готуються рубатися з ноблями. Але ось так, без нічого, вона бачила їх уперше. Чорт, уся ця подорож — це суцільне дивовижне відкриття людей, яких, здавалося, вона чудово знала вже рік. І з якими спала, так, Шпилько? Дивися, які вони гарні! Як вони рухаються! Як вони вміють битися і трахатися, га? Хто кращий? Гей, заткнися! Ніхто не кращий, ти дівчина Дієго Шторма, от і все, Іман!

Тим часом у граді ударів, парирувань, відскоків і поворотів раптом наче утворилася тріщина, і Енріке відлетів на пару ярдів назад, його кинджал задзвенів по палубі.

— Ще хвилинку, дон Енріке, — крикнув Шторм. — Я неодмінно посаджу тебе на дупу!

— За собою дивися, дон Дієго! — і кинувся на Шторма, і знову завертілося, закрутилося, задзвеніло, а потім незрозуміло як виявилося, що Енріке сидить на дупі, а його меч тримає Шторм.

— От якось так, друзі мої, — сказав Шторм і театрально вклонився під захоплені вигуки й оплески матросів. А потім подав руку Рисю, той підвівся, і вони обійнялися, регочучи.

— Сеньйоре Рись, а ти коли-небудь перемагав сеньйора Шторма?

— Бувало, — усміхнувся Рись, — але переважно в шахи, — і всі знову зареготали, з’явився ром, і чоловіки взялися вихвалятися й пити, чим, власне, і займалися все плавання, чорт візьми!

***

— Ще далеко?

— Миль дев’яносто, сеньйоро Іман. Завтра надвечір будемо в порту.

— Добре. Хочеться вже зійти на тверду землю, капітане.

— Тверда земля переоцінена, як на мій смак, — ухмильнувся капітан Лоренцо.

Рись підійшов звідкись іззаду, сперся на планшир, дивлячись на зорі:

— Знаєш, коли я ось так дивлюся на нічне небо над морем, я тебе, мабуть, розумію.

— Гарно, так. Хочеш рому, сеньйоре Енріке?

— Ні, дякую.

— Тоді ходімо, зіграємо в алькерк?

— Не знаю такої гри.

— Я навчу. Якщо ти такий вправний у шахах, як казав сеньйор Дієго, ти розберешся.

Усі троє підійшли до матросів, які сиділи на палубі, під ліхтарі.

— Луїджі, принеси-но мій алькерк!

— Так, капітане! — юний Луїджі побіг до капітанської каюти, решта матросів зашепотілися.

— А з ким ти гратимеш, капітане? — запитав один із них.

— А ось із сеньйором Рисем, — охоче відповів Лоренцо, підсуваючи невелику бочку до ящика. — Чи не бажаєш зробити ставку, Енріке?

— На гру, в яку не вмію грати? — Рись підняв брову. — Ну що ж, може, дукат?

Матроси знову зашепотілися, ставка була величезна. Капітан ухмильнувся:

— Не жадібна ти людина, сеньйоре Енріке! Що ж, із задоволенням підтримаю твою ставку, — узяв у Луїджі мішечок із грою і почав розповідати.

Правила були нескладні. Є поле, розкреслене лініями, на перетинах ліній вирізані кружечки, п’ять на п’ять кружечків, усього двадцять п’ять, тобто. І є по дванадцять камінців у кожного гравця, білі й чорні. Капітан розставив камінці через один, так що посередині залишився один порожній кружечок.

— І завдання твоє, сеньйоре Енріке, усі мої біленькі камінці забрати, а для того, щоб забрати, треба тобі через камінець перестрибнути своїм чорним камінцем, ось так, дивися! — і переніс свій білий камінець на порожній кружечок, перестрибнувши через чорний камінець Рися. — А щоб не було надто просто, то ось яке ще є правило: якщо ти перестрибнув раз, то тим самим камінцем можеш перестрибнути ще раз, і ще раз, поки матимеш таку можливість. Зрозуміло тобі?

— Зрозуміло, — кивнув Рись, усміхаючись. — Не шахи, звісно, але думаю, що впораюся.

— Радію це чути, — сказав капітан, хитро примружився і перестрибнув камінець Рися, тут же підставивши свій камінець під Рисів чорний. Рись секунду подивився і пересунув свій камінець убік, не взявши білого капітанського.

Матроси перезирнулися, капітан підняв брову:

— А ось так? — і знову взяв камінець Рися, підставивши власний під удар.

Рись мовчки пересунув свій камінець з одного кружечка на інший, знову проігнорувавши можливість.

Матроси здивовано перезиралися. Капітан хмикнув.

— Обережний ти, сеньйоре Рись! Ну дивися, — і взяв одразу три чорні камінці.

Рись кивнув, зберігаючи рівний вираз обличчя, і пересунув свій камінець, не торкнувшись білих, матроси совалися від нетерпіння.

— Може, ти правил не зрозумів, сеньйоре Енріке? — тихенько сказав Вінченцо. — Ти ж втрачаєш свої камені!

— Саме так, Вінченцо! — сказав капітан переможно й узяв ще два чорні.

Рись підняв очі від поля на капітана:

— Скільки твоїх каменів мені потрібно взяти, щоб виграти?

— Усі!

— Добре, — він кивнув і взяв чорний камінець. — Рахуй.

І матроси хором сказали: «Один», потім: «Два», і зрештою дорахували до десяти!

— Твій хід, сеньйоре Лоренцо, — сказав Рись і всміхнувся буквально самим краєчком губ.

Капітан витріщив на Рися круглі очі:

— Ти обдурив мене, Енріке! Ти чудово граєш в алькерк!

— Ні, Лоренцо, він ніколи раніше в нього не грав, — сказав Дієго, який доти, здається, дрімав, витягнувшись на палубі і поклавши голову Іман на коліна. — Я даю тобі слово Дієго Шторма і можу поручитися за це чим завгодно. Роби свій хід, капітане.

Капітан замислився і дивився на поле цілу хвилину. Два білі камінці — не надто багатий набір ходів. Утім, у Рися залишилося всього чотири, небагато. І все ж аж удвічі більше, ніж у капітана!

— Прошу! — сказав Лоренцо і пересунув свій камінь.

Рись мовчки посунув свій.

— Ах ти д-р-р-раний… — прошипів капітан і перестрибнув камінь Рися. — На!

— Одинадцять, — сказав Рись, перестрибуючи білий камінь, — дванадцять. Здається, я виграв, — і всміхнувся своєю самою рисевою усмішкою.

Матроси вибухнули здивованими й захопленими вигуками.

— І справді, — печально зітхнув Лоренцо. — Що ж, піду по дукат.

Програш був відчутним, за всіх пасажирів Енріке заплатив капітанові десять дукатів, тож тому належало повернути цілу десятину.

— Продай мені на цю суму свого найкращого рому, — сказав Рись. — Вип’ємо за мою удачу в цій грі, так, хлопці?

Матроси й геррерос радісно заволали.

Чорт забирай, Шпилько! Що сховано в нього в голові? Іман і так знала, що Енріке розумний, але він був якось надміру розумний, або навіть не розумний, а прорахований, наче бачив гру на десять ходів уперед, наче бачив свого супротивника наскрізь.

— Сеньйоре Дієго, — сказав Луїджі, — ти коли-небудь вигравав у сеньйора Рися?

— Бувало, — усміхнувся Шторм, — тільки в квача!

І під загальний регіт чоловіки взялися пити й вихвалятися, що за тиждень плавання набридло Іман уже просто до печінок. Вона підвелася, відійшла подалі, на саму корму, милуючись зоряним небом і вдихаючи солоний морський вітер. Як гадаєш, Шпилько, це тому він такий вправний у ліжку, га? Тому що передбачає, що ти відчуєш і чого захочеш, перш ніж це станеться? І ось що незрозуміло в такому разі: як так вийшло, що він проґавив, коли Іман закрутила з Дієго? Як так вийшло, що він дізнався лише після того, як вона йому сказала? І чи не здається тобі, Шпилько, що він і до того знав? Знав і мовчав? І якщо так, то чому? І як так вийшло, що з Дієго вони досі друзі, наче немає жодних ревнощів? І що взагалі в нього в голові, диявол його забирай? І як вона не замислювалася про це раніше, а тільки тим і цікавилася, як би кінчити з ним зайвий разочок. Атож, тебе-то розумницею не назвеш, Іман Бланко!