Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
— Доньє Вальєнте…
— М-м-м…
— Що тут у тебе, Іман? Ось тут? М-м-м?
— Рись… Я сплю…
— Ні, не спиш… Ну, не вся спиш… Так?
— Та-а-ак… Енріке…
— Повернися…
— Ох… Чорт, Рись…
— Давай, кінчи для мене, Іман…
— М-м-м… Так, ось так… ще так зроби…
— Іма-а-а-ан… С-с-сс…
Шпилька дивиться вгору, на парчевий балдахін їхнього ліжка, і намагається вгамувати дихання. Ти досі це обожнюєш, навіть тепер, через стільки років, так, доньє Вальєнте? Але розслабитися зовсім не вийде, дзуськи! У двері стукають, голосно, дрібно, маленьким кулачком:
— Дон Дієго! Припини! Батьки сплять! — голосно сичить нянька, — Дон Дієго!
Іман швидко натягує сорочку, Енріке усміхається, зав’язує панталони, нарешті голосно проголошує:
— Заходь!
Двері розчиняються, дон Дієго Дель Вальєнте влітає до спальні і спритно застрибує на високе ліжко:
— Мамо! — і завмирає в обіймах Іман, дозволяє їй вкрити поцілунками кругле личко і заритися обличчям у чорні кучері.
— Батьку! — і обхоплює Енріке за шию, морщить ніс, подряпавшись об батькову щетину на підборідді.
— Хорхе сказав, приїхав балаган, батьку! Ми підемо? Підемо?!
— Підемо, — усміхається Енріке, — підемо, після того як зробимо всі ранкові справи, Дієго. Що треба зробити?
— Умитися, одягнутися та з’їсти сніданок! — рапортує дуже діловий дон Дієго цілих п’яти років від роду, улюбленець родини, слуг і сусідів.
— І ще?
— Прочитати сторінку! — радісно додає він і зісковзує з батьківського ліжка, — мамо, знаєш, що ми читаємо з батьком?
— Марнославну мишку?
— Що ти, доньє мамо, це ми давно прочитали, — Енріке гладить сина по голові, — ми взялися до «Хуана, який нічого не боявся».
— Там про дона Хуана Сліпого? — підморгує Іман.
— Ні! Що ти, мамо! Ти хіба не знаєш цієї казки? Ходімо, я прочитаю для тебе!
— Звісно, але спочатку вмиватися, Дієго, — Іман підводиться, накидає шаль, киває няні. Та приобіймає малюка за плечі:
— Ходімо вмиватися, дон Дієго!
Двері зачиняються, Енріке притягує дружину до себе і цілує в маківку:
— Балаган, Шпилько, нічого не вдієш!
***
Сонце заливає вулиці Валентії, море спалахує синім у просвітах між будинками, оглушливо пахне гліцинія, що розвісила бузкові китиці над парканами. Іман спирається на руку Енріке і неквапливо йде слідом за Дієго, який підстрибом біжить попереду, голосно розмірковуючи про побачену виставу.
— І потім він як дихне вогнем! Це був справжній маг, так? Справжній? Як ти, мамо?
— Навряд чи, синку, — відповідає Іман, — справжні маги займаються справами серйознішими.
— Як дон Сліпий? Так?
— Так, — усміхається Енріке, — як Сліпий.
Вони перетинають центральну площу, щоб купити в пасажі цукрових яблучок для Дієго і, можливо, великого ошатного Стража Лінії, того, якого Енріке пригледів іще минулого разу. Статуя в центрі площі відкидає на бруківку синю тінь. Мармурові постаті красиво стоять назустріч сонцю.
— Ря-тів-ни-кам сві-ту від на-ро-ду Сфа-ра-да! — Дієго Вальєнте читає напис на бронзовій табличці.
Іман ковзає поглядом по чоботях Сліпого, мечу Рися, власній портупеї, потім піднімає руку і торкається кінчиками пальців мармурових пальців Дієго Шторма Карранси.
*
*
*
*
*
*
*
*
Post scriptum
Спочатку здригнулися пальці. Потім рука поповзла ліворуч, посунулася праворуч, намагаючись знайти меч. Але меча не було, лише чорна земля під свинцевим небом і біль.
Далі буде...
