Раді Вас бачити!

— Дієго! Дієго, ти чуєш мене? Шторме, чорт забирай!

Дієго Карранса насилу розплющує важкі повіки, щоб побачити Енріке Вальєнте, свого друга, свого головного соратника, свого творця й керманича, людину, у якої Дієго відбив дівчину, людину, яка виявилася настільки кращою, що дівчина повернулася до неї, начхавши на героя Лінії Дієго Шторма.

— Що тобі потрібно? — сказав Шторм глухо й хрипко.

— Я хотів би поговорити з Дієго Каррансою, якщо він усе ще там, поклич його.

— Ти ж не думаєш, що я засміюся?

— Ні, я цілком серйозний. Досить пити.

— Пішов до біса, Вальєнте.

— Досить пити, ми їдемо рятувати світ, Дієго.

— Уже? Ти так швидко дізнався, як його врятувати?

— Минуло чотири тижні, Шторме. Ти просто не звернув на них уваги.

— Я чудово проводив чортів час! — у Шторма нарешті прорізався голос, на диво істеричний для такого героїчного герреро.

— Можеш мені відповісти, Дієго?

— Що?!

— Через що ти, власне, пив?

— Ти не розумієш?! Не розумієш, так?

— Я був у твоїй шкурі, — сказав Рись, і навіть його голос змінився, наче спогади відбилися на ньому. — Я був там, Дієго, на самому дні. Треба відштовхнутися, щоб виплисти.

— Вона з тобою! З тобою, Вальєнте! Тобі легко розмірковувати і давати непрохані поради, сраний ти…

— Відповідай мені, Карранса, — знову запитав Рись, — ти п’єш тому, що кохаєш її, чи тому, що вона тебе кинула?

— Пішов ноблю в дупу! — Дієго схопився, похитнувся від різкого руху, зробив крок, ловлячи рівновагу, стиснув кулаки.

— Відповідай собі, я зачекаю.

— Я тебе розмажу, чортів розумнику!

— Звісно. Герой у нас ти, а я чортів розумник, ти маєш рацію. Ти трусишся над своїм геройством, над гарненькою пикою, званням чіфа і гучним ім’ям, Дієго Шторм. Ти не можеш пробачити собі, що програв. Її там немає, у всій цій історії. Тільки ти.

— І ти, — глухо сказав Дієго.

— І я, звісно. Знаєш, чому саме ти герой, а я стою в тіні?

— Ні. Я ніколи не міг цього зрозуміти.

— Тому що я недостатньо хороший для цього, зрозумів? Я завжди вважав, що недостатньо хороший. Так само, як і ти думав про себе.

— Не може бути.

— Повір, — Рись усміхнувся, — я й зараз так думаю, зрозумів? Тому ти мені потрібен, Шторме. Вставай, приведи себе до ладу і тягни свою дупу вниз. Ти мені потрібен, ти маєш врятувати цей клятий світ, зрозумів?

Дієго різко ступив до Енріке, згріб у кулак туніку в нього на грудях, вишкірився:

— Я тобі всі кістки переламаю!

— Звісно. Давай тільки після того, як закриємо розлом, гаразд?

Шторм відкинув Рися, штовхнув у груди так сильно, що той зробив пару кроків назад.

— Хоча б скажи, що тобі шкода, Рись…

— Ні, мені не шкода. І я ні в чому перед тобою не винен. За годину в кімнаті Сліпого, — і вийшов, акуратно причинивши за собою двері.

Дієго Карранса щосили копнув важке різьблене крісло, воно з гуркотом перекинулося.

***

Усі четверо сидять біля каміна в кімнаті магістра і п’ють післяобідню каву.

Найкраще почувається Сліпий. Він сидить у зручному кріслі, у руках у нього філіжанка кави, спина в нього не болить, коліна не ниють, він ситий і в теплі. І до чортового коня ще щонайменше ніч, тож Хуану Альвієро цілком собі добре.

Дієго Шторм виглядає як повсталий труп. Він блідий, під очима в нього кола, і кави він не п’є, тому що, якщо візьме чашку, то всі побачать, як у нього тремтять руки. Він ненавидить увесь світ, особливо Енріке Рися. І себе.

Енріке Рись, навпаки, виглядає як кіт, що нализався сметани. Він би навіть усміхався, але не настільки ж він сволота, щоб знущатися зі Шторма. Він сидить на стільці з дуже прямою спиною і п’є каву дрібними ковтками, але, дивлячись на нього, чомусь здається, що він розвалився на кушетці догори пухнастим черевом і мружиться від ситості.

Іман Шпилька дивиться в чашку. Там кава, чорна, як її думки. Скільки часу вона не могла дивитися в очі Рисю? І скільки тепер часу не зможе дивитися на Шторма? Краще б він поїхав! Але Енріке сказав, що Шторм потрібен, і Шпилька не сперечалася. Надто багато дурниць і гидот зробила вона цим двом.

— Отже, — сказав Рись і поставив порожню чашку на столик, — Оршоля відкрила діру. Іштван привласнив собі частину суті ноблів. Габор обдурив і поневолив найсильніших магів континенту. І все було готове до того, щоб запустити екстрактор. Залишалося тільки просунути його в діру. І Іштван це зробив. Тепер ми знаємо де, знаємо що і знаємо як. Ми знаємо де, знаємо що і знаємо як. Ми їдемо на Тихань, до Вовчої вежі.

— Це і є твій план? Поїхати туди вчотирьох і витягти екстрактор із діри? Серйозно?

— Я тобі більше скажу, Хуане, ми поїдемо вчотирьох, а робитиму все я сама, — сказала Шпилька, — тому що це я напівнобль, і лише я можу одночасно тягнути й штовхати цей чортів екстрактор.

— І Рись тобі дозволить? — запитав Хуан.

— Рись мною не командує, — сказала Іман і сама здивувалася тому, що це була правда.

— А ми тоді навіщо? — глухо запитав Шторм.

— Як і завжди, — відповів Рись, — контролюватимемо, страхуватимемо, допомагатимемо і так далі. Як із самого початку, з першого дотику до бестії.

— Розумно, — кивнув Сліпий. — Ми повернемо зошит Холло? Дамо ключ до шифру? Пояснимо наш план?

— Звісно, ні, — Енріке холодно посміхнувся, — усі ці реверанси тільки після справи.

— Тоді чого ми чекаємо? — запитав Шторм.

— Ранку, — сказав Рись і підвівся, — їдемо завтра на світанку.

***

Іман сиділа біля дзеркала і розчісувала волосся. Довге чорне волосся, шкіра такої золотистої смаглявості, виразні темні очі, ніжні губи. Ти гарненька, Іман Шпилько, га? І щось у тобі є таке, особливе… Наприклад, ти можеш говорити з ноблями, люба Іман, а те, що в тебе між ногами, воно звичайнісіньке, зрозуміла? Що, якщо нічого не вийде? Що, якщо ти не зможеш? Або, гірше того, що, якщо ти здохнеш там, намагаючись витягти предмет, збудований триста років тому найсильнішими магами світу? Що, якщо це небезпечно? Що, якщо навіть ти зможеш, але все одно помреш? Або залишишся там, у дірі між світами? Або… Припини, Шпилько!

Вона повернулася, подивилася на Енріке. Він затягував шнурівку на рукавах туніки, і обличчя в нього було зосереджене й стривожене. Навряд чи він переживає через шнурівку, так? Кого б він із себе не вдавав перед іншими, а вона бачить його сумніви.

Енріке залишив шнурівку і подивився на неї:

— Іман, я прошу тебе передумати. Світ не рухне за пару тижнів, поки Шторм привезе нам Хосе Серрано, такого самого мейстра й напівнобля, хоча таке формулювання неправильне. Нехай це зробить він.

— Із того, що ти так трусишся над Шпильчиною дупою, нічого доброго не вийде, Рись, — сказала Іман і поклала гребінь на столик перед дзеркалом. — Я знаю про це більше за всіх інших «насінин Ектора», я стала причиною всього, що сталося, я вічно кудись лізу, тому що я Шпилька. І ти це чудово знаєш.

— Я боюся за тебе.

— І я боюся, то що ж тепер, нічого не робити? Рись, якщо ти не віриш в успіх, то як ми врятуємо цей клятий світ? Ти пам’ятаєш, що ти мені обіцяв? Зробити так, щоб ми врятували світ. Ми, а не Хосе Серрано. Зроби так!

— Добре, — сказав Рись якимось приреченим голосом. — Добре, Іман. Ти готова?

— Так, — кивнула Шпилька.

Вони йдуть гуляти. Прогулятися Бодапешем востаннє, подивитися на гарні будівлі й фортецю на пагорбі, на грандіозний міст і грізну Діуну. За чотири тижні тут Шпилька все це бачила багато разів, а Рись, здається, лише одного разу, у найперший день, коли вони шпигували за шпигуном онгрійських магів. А потім він, крім чортового зошита, нічого не бачив! Що ж, погуляємо, чому б не погуляти?

Іман вдягнула найтепліший плащ і хутряну жилетку. Холодно в цій проклятій Онгрії, просто жах! Так хочеться додому, у Сфарад, у тепло! Вони вийшли з готелю, служка спіймав їм візника, і вони поїхали до мосту, і потім мостом через річку, і вийшли на тому боці, на широкій набережній, заставленій шинками й крамничками, будками й наметами, наповненій гулящою публікою, квіткарками й торговцями смаженими каштанами, повіями й кишеньковими злодіями, шляхетними дворянами й звичайнісінькими дівчатами, ось як ти, Шпилько.

Іман тримала Енріке під руку і милувалася Діуною, величезною річкою, свинцево-сірою, швидкою й сильною. Західне сонце намагалося зробити її золотою й багряною, але виходило слабко. З річки дув холодний вітер, і Шпилька куталася в плащ, але все-таки було добре. Який великий світ! Скільки різного в ньому є! А ти, Шпилько, ніхєра не бачила, крім Колегіуму, Лінії та тварюк. Що, якщо у вас вийде? І не треба більше буде стріляти? І можна буде поїхати ще кудись далеко? Поплисти через море? От було б чудово!

— Енріке, а ти був іще в якихось країнах?

— Я багато де був. Ротація вздовж Лінії, торгівля знов-таки, доводиться набивати мозолі на дупі.

— Я б хотіла багато де побувати! За морем, і на півночі, і далеко-далеко, де в людей жовті обличчя.

— Поїдемо, якщо ти захочеш. Зробимо, як ти захочеш, Іман.

— Після того, як врятуємо світ, — вона усміхнулася, і Рись усміхнувся теж.

— Іди-но сюди, — сказав Енріке, ведучи її до огорожі набережної.

Вони підійшли зовсім близько до річки, вона була там, унизу, під їхніми ногами, билася грудьми об кам’яні береги.

— Іман, — сказав Рись, і щось таке було в його голосі, що Шпилька стривожилася, повернулася до нього, подивилася в очі. Що? Що сталося?

— Хочу тобі дещо сказати. — Він відвів очі. — Дай руку. — Узяв її холодні пальці, трохи стиснув. Така тепла в нього долоня, тепла й велика, сильна й ніжна, найкраща!

— Іман, я другий син паршивого дона, ти це знаєш. Але бог дав мені трохи мізків, тому мої сини ні в чому не матимуть потреби, це ти теж знаєш, — він вийняв руку з кишені, щось блиснуло, і потім на пальці в Іман опинилася каблучка. — Ми обвінчаємося після того, як врятуємо світ, гаразд? А поки просто носи каблучку, Іман.

Що?

Що? Зачекай, Шпилько, дивися уважно! Це каблучка! Золотий обідок і овальний блакитнуватий камінь у чіпких золотих кігтиках… Це обручка! Він одружиться з тобою, Шпилько! Дон Енріке Алонсо Дель Вальєнте хоче одружитися з тобою! З дівчинкою без роду й племені, донькою рибалки, мейстром стрільцем металом, насінинкою Ектора, напівноблем, вертихвісткою, яка розбила цілих два серця, дурною, впертою, колючою, розпусною Шпилькою, з тобою, Іман Бланко! Він хоче, щоб ти була його дружиною, ти розумієш? Поки ти брехала собі, йому й Дієго, поки ти копирсалася у своїх таємницях, поки байдикувала, дозволяючи йому по-справжньому працювати над порятунком світу, весь цей час він кохав тебе, Шпилько. Він хоче одружитися з тобою і бути з тобою завжди, поки смерть не розлучить вас! Ти можеш у це повірити?!

— А ти хіба не хочеш запитати моєї згоди? — спитала Іман, дивлячись на обручку.

— А ти хіба не згодна? — відповів він питанням на питання.

— Я ніколи не думала, якою буде моя обручка, — тихо сказала Шпилька. — Ніколи її собі не уявляла. Я й тебе собі уявити не могла, Енріке Рись, — і нарешті подивилася йому в обличчя. Він усміхався, самісіньким краєчком усмішки. І його очі, неймовірні його очі, у яких увесь світ, уся його мудрість і хитрість, і її відображення в темних зіницях під довгими віями.

— Мені не дісталося фамільних коштовностей, у Вальєнте їх надто мало, тому я купив її в Матриді, у квітні.

— У квітні? Але ж це було всього пару місяців, як…

— Я купив її, тому що хотів одружитися з тобою із самого першого дня, Іман. Із самого першого разу, із самого першого нашого поцілунку. І поки ми тут, я… Це найбільша річка, яку я тільки бачив у житті. І я хотів вдягнути її тобі біля річки. Ти вийдеш за мене, Іман Бланко?

— Взагалі-то це запитують перед тим, як надіти каблучку.

— Не думаю, що це важливо, — він притягнув її до себе, а вона поклала долоні йому на груди.

Каблучка, Шпилько! Справжня обручка!

— Я кохаю тебе, — сказала Іман. — І хочу бути з тобою. Що для цього треба зробити? Я зроблю.

Енріке широко усміхнувся і поцілував її.