Раді Вас бачити!

Треба зауважити, що ранок шляхетних і заможних донів дещо відрізняється від ранку стражів Лінії. Покоївка ввійшла безшумно, розсунула важкі штори на вікнах, поставила у вазу свіжі квіти, прибрала розкиданий одяг, поставила глечик води в умивальну миску й так само безшумно вийшла. Іман підвелася, накинула пеньюар. Цікаво, чий він? Сестри? Матері? Невістки?

— Куди це ти зібралася? — пробурчав Дієго, широко позіхнув і потягнувся до хрускоту в кістках.

— Кави хочу, може, вдасться знайти кухню і зварити.

— Шнурок смикни двічі, он той, із китицею, бачиш?

— Я знаю, що в багатих будинках так буває, але бачу вперше.

— Котра година? Ого, уже десята! Треба ворушитися й потрапити до сеньйора Павоні. О, Шпилько, це найкращий кравець у столиці, повір! Будеш карколомна!

***

Загалом більшу частину дня вони провели спочатку в сеньйора Павоні, де вона переміряла десятків зо два шикарних суконь, потім у крамницях, де Шторм купив туфлі, і найтонші білосніжні панчохи, і білизну на кшталт того мереживного божевілля з Кадіша, і стрічки, і пір’я, і ще якісь речі для волосся, Іман навіть не знала їхнього призначення.

А потім вони повернулися та обідали в невеликій вітальні з видом на сад, і знову пішли до купальні, де, звісно, не лише милися. А потім Шторм оголосив, що саме час збиратися, залишив Іман у спальні з усіма покупками та покоївкою Пілар, а сам кудись пішов.

І коли він повернувся, одягнений у неймовірну, пошиту на замовлення в найкращого кравця афсарську форму, з нагородами, що сяяли на грудях, і цілковито декоративним мечем при поясі, то очікував побачити її дивовижною красунею. Що ж, він навіть не уявляв, наскільки вона його здивує.

— Іман, ти готова? — Шторм увійшов, обома руками тримаючи велику скриньку з темного дерева.

— Готова, — сказала Шпилька.

Шторм здивовано підняв брови:

— Але… Іман, а… Я… не розумію!

— Це моя парадна форма, чіфе. Я мейстер Іман Бланко, стрілець металом, сто сімнадцятий штандарт. І мені за це не соромно, розумієш? Хто я в цій чортовій сукні? Коханка знаменитого Шторма? Ні, Дієго, я не хочу бути просто якоюсь… Я страж Лінії Розлому, тож піду до короля так, як належить за статутом.

Дієго поставив скриньку на столик і притягнув її до себе:

— Ну ти й колюча, Шпилько! А сукню куди подіти?

— Чайці відвези.

— На ній не зійдеться, — розсміявся Шторм, — вона геррера!

***

Що ж сказав славетний чіф Шторм його величності королю Сфарадському про ноблів і закриття розлому? Нічого! Він шикарно вклонився, привітався, відповів на запитання короля про свої справи й широко всміхнувся, коли король поплескав його по плечу. Шпилька в парадній формі не привертала королівської уваги, Людовіко Філіпп мазнув по ній байдужим поглядом і пішов собі далі, вітатися та усміхатися черговим придворним.

— Дієго, — тихенько сказала Іман, дивлячись у парчеву спину короля, — а хіба ми тут не для того, щоб… ну… отримати королівську підтримку нашої справи?

— Звісно, — кивнув Дієго. — Завтра до полудня ми отримаємо цілий стос гербових паперів з особистим підписом його величності.

— Але ж король…

— До чого тут король? Рись написав потрібним людям, я з ними зустрівся, завтра заїду до канцелярії й заберу все, що нам потрібно. Король — це просто виправдання для того, кому стало б цікаво, звідки всі ці папери. Усі бачили мене при дворі, король зволив відправити нас із Рисем в експедицію до Онгрії, історія правдоподібна, чи не так?

— Енріке все передбачив, так?

— Ну звісно. Хочеш вина? І закусок? Що при дворі добре, так це їжа, ходімо-но.

Ох, Шпилько! Оце їжа! І люди навколо в неймовірно розкішних убраннях! І позолочений з усіх боків палац, дзеркала й вікна в три ряди. Нехай король на неї навіть не глянув, але вражень їй вистачало. За рекомендацією Шторма вона з’їла крихітне хрустке невідомо що і ще одне в червоних завитках невідомо чого й сповна насолодилася вином. Тут-то до них і підійшла чергова донья, одна із сотні, не менше, тих, хто за минулі півтори години підходив до Дієго привітатися.

— Дон Дієго, — проворкувала вона, стрельнувши очима з-за позолоченого віяла. Сукня на ній була на кшталт тієї, що сиротливо лежала зараз десь у будинку родини Карранса. А ще на ній були коштовності! Великі сяючі камені в химерних сережках, персні, браслет наче з кривавих крапель, перли на шиї, найтонші вигадливі золоті ґудзики й підвіски, і аграф у складно укладеному волоссі. Іман вирішила, що за самі лише ці коштовності можна було б купити весь Ель Кампейо разом із замком.

— Добрий вечір, доньє Каталіно! — сказав Дієго і вклонився тим розкішним, витонченим, спеціальним придворним поклоном, що так вражав Іман, наче у звичному чіфі на секунду проявлявся казковий принц.

— Як я рада тебе бачити! Давно тебе не було при дворі. Ти надовго до столиці?

— На жаль, лише на пару днів, — і усміхнувся сліпуче.

— Ми могли б продовжити цей чудовий вечір, Дієго, — вона зробила крок, опинившись упритул до Шторма. — Цієї ночі ми могли б… Так?

— Пробач, Каталіно, — Дієго поцілував їй руку, — я не можу.

— Тільки не кажи мені, що це правда, — тон доньї Каталіни став неприємним, — те, що про тебе говорять.

— А що говорять?

— Що ти настільки вжився в роль солдафона, що навіть трахаєшся з геррерами!

— Тільки з однією геррерою, доньє Каталіно. Тому що я і є солдафон. Прошу мене вибачити, — уклін, розворот, і раптом бере Шпильку за руку, підносить пальці до губ.

Іман встигає побачити злобну гримасу на обличчі ясновельможної доньї Каталіни, а Дієго веде її вздовж столів із закусками крізь запаморочливі двері в дивовижний королівський сад.

— Це графиня Піментель Бенавенте, жахливо причеплива, — сказав Шторм. — Скоро феєрверк, і поїдемо додому, добре?

— Ого, королівський феєрверк! Це приголомшливо, Дієго!

— Так, це доволі кумедно…

***

Коли вони повернулися, годинник на ратуші саме пробив другу годину ночі.

— Як же я від цього втомлююся, — поскаржився Дієго, присів на ліжко і стягнув чоботи, — краще б нобля завалив самотужки!

— Дієго, — Іман зняла формену туніку й теж узялася до чобіт, — я за ці два дні зрозуміла, що… Ти і я наче з різних зірок, розумієш? Я ніколи в житті й подумати не могла, що побачу наживо королівський двір, самого короля і усіх цих казкових знатних донів! І, боже мій, таке багатство! На одній лише цій графині був одягнений щонайменше замок у Ла-Манчі. Добре, що я не надягла сукню, виглядала б безглуздо.

— Іман, — усміхнувся Шторм, підійшов до неї, — у мене були прабаби, знаєш. Матінка батька веде свій рід від самого Карла Великого. І як кожній дитині дому Вільяреаль-і-Карранса, мені належить частина фамільних коштовностей, мейстер Шпилько. Тож повір, ти виглядала б не гірше за неї! — і відкрив скриньку з темного дерева, яку приніс увечері.

Потім вони кохалися. На Іман не було нічого, крім десятка величезних важких сяючих прикрас. І коли вона всілась на Дієго верхи, низка великих перлів, що обвивала її шию, лягла йому на живіт. Що ж, Шпилько, тримай себе в руках, не звикай трахатися в діамантах!

***

Марія принесла ранкову каву. Крім неї, на таці лежав складений вдвоє аркуш паперу.

— Артуро… — протягнув Дієго і розгорнув аркуш. — Хочеш поснідати з моїм братом?

Іман витріщила очі і мало не вдавилася кавою. Ні, не може такого бути. Вона може бути його дівчиною в таборі дикого штандарта, може навіть сходити разом із ним до короля, але не може бути, щоб дон Дієго знайомив її з родиною. Вона думала стати його дружиною, це правда, але лише доти, доки не почула про Артуро Хосе Ігнасіо де Вільяреаль-і-Карранса. Ніколи їй із цим доном не породичатися!

— Ти ж не засмутишся, якщо я відмовлюся?

— Анітрохи. Артуро типовий перший син, характер у нього мерзотний і сварливий, ми з ним вчора перекинулися парою слів, і цього, я вважаю, для одного візиту достатньо. Давай поїмо, і я з’їжджу до канцелярії по папери.

— А я?

— А ти посидь у саду або сходи за покупками з Лукасом, або подрімай, або ще щось, чим ви, дами, зазвичай займаєтеся? — він хитро вишкірився.

— Стріляємо в ноблів! — відповіла Шпилька і показала йому язика.

За покупками їй зовсім не хотілося після вчорашнього, і в сад теж, зате її вельми зацікавили товсті старі книги, що стояли на полицях різьбленої заскленої шафи. Перебравши їх, Іман знайшла книгу про Онгрію і, природно, вляглася з цією книгою в ліжко. Було складно, але цікаво. Імена й назви чужою мовою, географія та легенди королівського роду, описи земель і угідь, річок і гір — було захопливо, наче сама там побувала.

І коли вона саме читала про велику річку Діуну, двері несподівано відчинилися і увійшов чоловік. Він не був таким гарним, як Дієго, однак вони безперечно були родичами. Дон Артуро подивився на неї, потім окинув поглядом порожню спальню й запитав:

— А де Дієго?

— Поїхав у справах, — чемно відповіла Іман.

— А ти нудьгуєш тут сама, так? — і усміхнувся, і Шпильці дуже не сподобалася ця усмішка. — Ти гарненька! Простенька, але гарненька й фігуриста, га? Умієш щось цікаве чи тільки ноги розсувати? Я заплачу, не хвилюйся. Добре заплачу, не як Дієго! — і фиркнув так зневажливо.

— А ти зовсім не такий гарний, як Дієго, щиро кажучи. Але я тобі по секрету скажу, що дещо цікавеньке я вмію. Наприклад, я можу шикарно вистрілити тобі в черево дванадцятьма шматками металу, дон Артуро. І тоді Дієго стане першим сином, як гадаєш? — і Шпилька з гучним стуком закрила книгу.

— Язиката маленька шльондра, — сказав Артуро навіть захоплено. — Ну що ж, Дієго завжди був не від світу цього. Зрештою, яка різниця, з ким він там трахається у своєму штандарті! Передай йому привіт!

— Неодмінно, — відповіла Шпилька і чарівно усміхнулася.

***

До ночі вони дісталися великого заїжджого двору й заснули майже миттєво, попри шум, що долинав із кантіни на першому поверсі. Увесь наступний день вони їхали дуже швидко, вичавлюючи з коней максимум, і все ж до сто сімнадцятого прибули лише ближче до півночі. Іман в’їхала у ворота першою і наказала вартовим заткнутися й не здіймати галасу. Вони спокійно спішилися, віддали коней і пішли в бік афсарських наметів, Дієго ніс на плечі їхні сумки і тримав Шпильку за руку. Ось він, твій теперішній намет, доньє Шпилько, королівська госте, язиката шльондро! Шторм увійшов, завозився, запалюючи свічку. Іман зупинилася на порозі, підняла обличчя до неба, щоб секунду помилуватися симфонією Чумацького Шляху над головою.

— Добрий вечір, Іман, — неголосно сказав за її спиною Рись, який підійшов, — з приїздом.

Вона повернулася. І негайно згадала обидва рази, обидва чортові повернення до Рися.

— Добрий вечір, — сказала вона і швидко ввійшла до намету.

— Підемо до лазні?

— Підемо, тільки я спершу зайду до Рися, гаразд?

— Тоді я сама піду, а ти наздоганяй, — сказала Шпилька, швидко роздягаючись.

— Добре, — і вийшов назовні. Іман почула, як він голосно сказав:

— Енріке, це Шторм, можна до тебе?

Вона загорнулася в шаль, узяла свіжу сорочку й привезене зі столиці дороге лавандове мило, пішла до лазні. Лазник дрихнув, чергова бочка з теплою водою була не такою вже й теплою, але Іман надто хотілося помитися після двох днів у сідлі. Вона ввійшла в абсолютно порожню лазню, освітлену єдиним олійним ліхтарем. Того разу вона ввійшла й зробила лише один крок. І він… їй було так невимовно добре! А потім він сказав, що кохає її. Соромно тобі має бути, Шпилько. Ти використала його і викинула, а тепер милуєшся зі Штормом просто в нього на очах. Так, чорт забирай. Він не Шторм. Він не знаменитий герой і не красень, але він кохає тебе, не вдавай, ніби не розумієш цього. І, господи, як же він трахається!

Шпилька підняла вологу завіску, зазирнула в афсарську кабінку, ту саму, де кінчила з ним востаннє. Подивилася на лаву і наче побачила їх, наче збоку побачила їх, сплетених у вузол, зв’язаних пристрастю.

Вона різко відвернулася, відпустивши завіску, пішла до жіночого відділення. Ти вибрала Шторма, Іман Шпилько. Тому що кохаєш його, так? Кохаєш Дієго Шторма. І забудь уже нарешті про Енріке Рися!