Раді Вас бачити!

До Бодапеша залишилося шість днів шляху. Люблянський замок залишився позаду, а попереду простягалася неймовірно гарна Крайна. Погода була непогана, сонце світило, але ставало дедалі холодніше, і тому, а може, з якоїсь іншої причини, плащ Рися залишався на плечах Іман.

На другий день через укриті виноградниками пагорби вони прибули до Малібора. Від цього міста найбільший тракт звертав правіше, огинаючи величезне озеро Махаон із півдня. Але Янеж запропонував поїхати іншим шляхом, перетнути Лінію в районі містечка Шюмеге і далі їхати прямо до Татабаньї, обігнувши озеро з півночі. Цей шлях був коротший, але більшість воліла їхати південніше, щоб не перетинати Лінію.

Порадившись, вони вирішили поїхати так, як пропонував Янеж. Перетин Лінії їх анітрохи не лякав, зрозуміло. Власне, на третій день вони й перетнули Лінію на ділянці сорок другого остагу Онгрійської Армії Стражів, переночували в Шюмеге і рушили далі рівниною, через нескінченні поля та пасовища. Температура й далі знижувалася, тож ночувати в наметах зовсім не тягнуло. Тому, коли наприкінці четвертого дня їм трапився поганенький заїжджий двір, вони були раді й такому нічлігу.

І всю дорогу, всю чортову дорогу Іман крутила, і крутила, і крутила ці думки, куталася в Рисів плащ, поглядала, як він їде попереду, як управляється з кіньми, торгується з трактирниками, їсть і випиває, сміється й хмуриться, і все не могла зрозуміти саму себе. Він зовсім не Шторм! Абсолютно! Чого ж ти ніяк не заспокоїшся, Іман Бланко?

***

— Іман, як ти почуваєшся? — запитав Дієго, розстібаючи пояс.

— Нормально почуваюся, а що?

— Останні пару днів ти якась така дивна. Я думав, може, ти застудилася тоді під дощем чи як, але виглядаєш ти хворобливо.

— Та ні, зі мною все гаразд, — сказала Шпилька і зняла другий чобіт.

— Хочеш, я принесу тобі гарячого вина?

— Краще лягай у ліжко і зігрій його для мене, — усміхнулася Іман.

Дієго зняв штани та пірнув під ковдру:

— Не так уже й погано, хоча, звісно, не вілла сеньйори Франчески.

Іман усміхнулася через силу, розтягнула губи. Вілла проклятої сеньйори Франчески нічого доброго їй не нагадувала, і, щиро кажучи, крім ніяковості за столом і жахливого видовища в купальні Іман нічого до пуття й не запам’ятала про чортову віллу.

— Іди до мене, — покликав Шторм, відкидаючи ковдру.

Іман пірнула в його обійми, у тепло його великого сильного тіла. Шторм розвернув її до себе, навис згори, недвозначно поцілував:

— Як щодо ще трохи погрітися? — І усміхнувся, від чого його обличчя стало, здається, ще гарнішим. — Із самого Тергеста ніяк не залізу тобі під спідницю, сеньйоро Іман.

— Може, це тому, що я ношу штани? — усміхнулася Іман у відповідь.

— Носи що хочеш, просто займися зі мною коханням, — прошепотів Дієго, його губи ковзнули її шиєю, у ямку між ключицями, рука пробралася під сорочку і ніжно стиснула груди. Іман відчувала, як їй у стегно впирається його член, відчувала, який він збуджений, як хоче її.

І що? Ну давай, Шпилько! Дієго Шторм, найкращий чоловік у світі, хоче зайнятися з тобою коханням! Не гальмуй!

Іман обійняла його, погладила по плечах, зітхнула, коли її сосок опинився в нього в роті.

Ти не робила цього із самого Тергеста! Ну ж бо! Він хороший коханець, тобі сподобається, ти це знаєш!

Вона розвела стегна й вигнулася назустріч, коли Дієго спустився нижче.

Господи, та ти не хочеш його? Просто зараз, коли його язик чудово робить свою справу, а ти не включилася і не відчуваєш нічого, крім втоми. Ну добре, давай хоч покажи йому, що тобі подобається, зобрази!

Іман застогнала і запустила пальці у волосся Шторма, показуючи йому, як їй подобається те, що він робить.

Ти зовсім з’їхала з глузду, Іман Бланко! Геть здуріла! Найкращий у світі Дієго Шторм вилизує тебе, а тобі байдуже! Ну що ж таке!

І тоді Іман закрила очі, міцно зажмурилася і уявила собі, що це не він. І потім займалася коханням ще хвилин двадцять, не розплющуючи очей, уявляючи собі, що це не він, не він, а… І кінчила вона тільки тоді, коли Дієго цілком випадково вдалося повторити… зробити так, як він…

***

Дорога пролягала через густий листяний ліс, похмурий і холодний навіть на вигляд.

— Вечоріє, Янеж! — сказав Рись. — Ще далеко до Татабаньї?

— Далеченько, — відповів перекладач. — Але це не біда! Ми ж в Онгрії, пане Енріке! Тут усюди печери і гарячі джерела. Якщо ми з’їдемо з дороги зовсім трішки, то потрапимо в дивовижне місце, у Патакердьо. Це перекладається як «ліс у струмку», і, клянуся богом, так воно і є! Там із землі б’ють гарячі джерела і заливають прозорою найчистішою водою велику ділянку лісу. Від води тепло, а якщо розбити табір на мисі, то буде взагалі чудово. Знаю таке місце, ідеальне для ночівлі. Хочете, панове, чи поїдемо в темряві до Татабаньї?

— Стемніє за пару годин, і в лісі буде хоч в око стрель, — сказав Рись. — Думаю, пропозиція хороша, так, Дієго?

— Цілком, — кивнув Шторм.

— А вода справді гаряча? — запитав Сліпий. — От би полежати в гарячій воді!

— Ну в розливі не дуже, там мілко, та й дно там болотисте, але можна сходити до озера, ось там вода просто як у лазні і дно кам’янисте, і можна побачити, як із землі бульбашки йдуть.

— Ну так і вирішимо, Янеж, поїхали, — сказав Рись.

***

Приголомшливе місце! Вони звернули із широкого тракту на вузьку дорогу або навіть широку стежку і поїхали вервечкою. Навколо лише ліс, і раптом прямо з дороги блиснуло водою, аж таким блакитним блиском. Вода була всюди, скільки сягало око, дорога йшла берегом цієї дивної водойми. Просто з води піднімалися стовбури дерев, пишні кущі водяних рослин, якісь гілки та корчі, вкриті рослинністю та мохом. І вода була прозора, як сльоза, якщо подивитися з берега. А ще за кілька хвилин почало відчуватися тепло, водну гладь укрив туман, а точніше сказати, пара, і повітря стало теплим та вологим.

— Звольте бачити, панове, — Янеж махнув рукою. — Патакердьо, ліс у струмку! Он там, трохи далі, такий наче мис, бачите? Ось там і треба розбити табір!

Геррерос впоралися з наметами за двадцять хвилин, Сліпий розвів багаття, Іман допомагала йому з імпровізованим столом, Хосе, Дієго та Рись зайнялися кіньми.

— Поїмо швидше, панове геррерос, — сказав Янеж. — Темніє швидко, а ми ж хочемо піти на озеро і побавитися в теплій воді, правда?

— Правда, — сказала Іман, знімаючи плащ. Було тепло, прямо дуже тепло, Янеж не збрехав.

Вони поїли швидко, зібралися й під проводом Янежа пішли до озера. Залишився лише Рись, він сам зголосився стерегти табір, тому що хотів щось зробити зі своїм конем, щось там у нього трапилося, Іман не вникала.

Озеро було зовсім поруч, і над озером здіймалася пара. Було світліше, ніж у лісі, зрозуміло, і пахло так незвично.

— Це вода, панове, — пояснив Янеж. — Вона із землі йде і несе із собою такий запах.

— Ну й начхати, чим вона там пахне! — сказав Сліпий, стягуючи одяг. — Я в неї залізу і старі свої кістки як слід попарю!

Інші не відставали, геррерос роздяглися до білизни і галасливо хлюпалися в теплій воді, Дієго теж роздягнувся й заліз в озеро, попросив Іман подати йому мило. Що ж, Шпилька зняла чоботи, увійшла у воду по кісточки, переконалася, що вода чудово тепла і прозора. Гаразд, вона дочекається, поки геррерос помиються, а потім залишиться з Дієго та вимиється сама.

***

— Рись! — від захоплення Дієго майже кричав. — Це неймовірно, слухай! Лазні відпочивають, навіть купальня в Ровені не зрівняється з цим місцем! Іди, отримай задоволення, поки не стемніло остаточно!

— Така реклама, що мені кортить самому поглянути, — усміхнувся Рись, дістав зі своїх сумок рушник і чистий одяг, вислухав короткі інструкції Янежа і зник за кущами, пішов до озера.

Іман взялася складати в сумку брудний одяг і купальне приладдя та виявила відсутність гребеня.

— От роззява, Шпилько! — вилаяла вона сама себе. — Дієго, я залишила гребінь на озері!

— Сходити?

— Та ні, сама схожу. Краще змусь Сліпого зварити каву!

І пішла — стежка натоптана, не заблукаєш, та й іти хвилин п’ять, не довше. І справді, за п’ять хвилин з-за кущів показалося згасаюче західне світло і озерна пара. І Рись.

Він стоїть до пояса у воді, у теплій воді, над якою здіймається пара. Його розкішні кучері зібрані у вузол, долоні зачерпують воду і несуть до обличчя, гублячи краплі, він опускає довгі вії та хлюпає пригорщу води собі в обличчя, струмені біжать шиєю, грудьми, повертаються в озеро.

Іман завмерла на секунду, вражена цим, його несподіваною красою. Господи, Шпилько! Що ж ти за ідіотка?! Що ти за проклята дурепа, Іман Бланко?

Заткнися!

Іман зривається з місця і біжить крізь кущі на кам’янистий берег, по мокрому вапняковому камінню та крупному піску, прямо в озеро, прямо в одязі й чоботях, влітає у воду, здіймаючи фонтан бризок, сповільнюється, долаючи опір води, і нарешті досягає його, врізається в нього з усієї сили, хапає його обличчя руками, тягне до себе, аж підстрибує, щоб дістати, дотягнутися, схопити його губи своїми, притулитися і…

Рівно один удар серця, за який вона встигає провалитися в найчорніший відчай, глибше, ніж у розлом.

А потім він відкриває рот, його язик і губи, і болісне, солодке, неможливе відчуття, поцілунок як рана, як… І він обіймає її, пригортає до себе, як раніше, як до всього, наче не було цих місяців, не була вона такою неможливою дурепою!

Вона підстрибує, обхоплює його стегна ногами, його спину руками, стискає його міцніше, сильніше, наче хоче розчинитися в ньому, змішатися з ним, стати з ним одним цілим. Вона відчуває його наче всім тілом, і його руки, і його губи на своїх губах, і як вода обіймає її, струменіє крізь одяг, крізь шкіру, крізь душу…

— Я більше не можу… Не можу! Не можу без тебе! Я не можу без тебе, Рись! Я кохаю тебе, чуєш? Я дурна, розумієш? Я брехала, розумієш? Всім брехала! Я хочу бути з тобою, я кохаю тебе, Енріке! Тільки тебе одного! Тільки тебе, Рись… — вона шепоче й схлипує, і переривається, щоб поцілувати його, ловить губами його губи, зазирає в очі. Господи, які в нього очі! Які очі! Як ти могла бути такою грандіозною сліпою дурепою! Як ти могла відмовитися від нього?

— Енріке… Пробач мені! Будь ласка, пробач мені! Енріке… Будь ласка…

Він мовчить. Притискає її до себе, цілує її так само сильно, пристрасно й болісно, і мовчить! Ну й що тепер? Що тепер, проклята тупа Шпилько, яка проміняла найкращого чоловіка у своєму житті на гарного героя, безумовно гарного і безумовно героя, і навіть безумовно чудову людину, але не твою людину? Що тепер?!

— Я кохаю тебе… — шепоче Іман майже беззвучно, останнє безнадійне «кохаю».

— Я знаю, — і відсторонюється, витирає сльозу на її щоці великим пальцем, усміхається. — Не плач через мене, Іман. Я зроблю все, щоб ти ніколи більше не плакала. Я зроблю все, розумієш? Тому що я кохаю тебе, — і знову цілує її, наче не було цих місяців, не було її зради, її жорстокості, її показового щастя з Дієго на очах у Рися. Наче все це змила вода, тепла прозора вода…