Раді Вас бачити!

Півострів Тихань невеликий, близько трьох миль завдовжки s двох завширшки. Однак його дальній край розташований практично посеред Махаона. До Катастрофи на Тихані були ще й два внутрішні озера, одне довше й болотисте, друге менше і дуже гарне, місцеві жителі пасли навколо озер своїх овець, а просто між ними на височині Габор Фаркаш збудував свою вежу, вежу Фаркаша, вежу Вовка.

Коли сталася Катастрофа, усе це зникло, було знищене: озера висохли, рослинність випалило магічним вогнем, людей знищили тварюки, і колись мальовничий та квітучий півострів перетворився на страшне пустельне місце, тим страшніше, що посеред випаленої пустелі височіла чорна вежа, ціла й неушкоджена. Ну, на вигляд ціла, наскільки це можна визначити в підзорну трубу. Тому що ніхто до неї не ходить, жодна жива душа. Тому що всі, хто намагався, у жаху бігли назад, тому що моторошна магія не дозволяла наблизитися до вежі Вовка.

І навколо цього місця, на берегах Махаона, стоять незліченні підрозділи міжнародного контингенту, покликані в разі чого зупинити тварюк, якби вони раптом поперли з величезного розлому в тій самій кількості, що й у перші дні Катастрофи. По воді тварюки ходити не можуть, тому люди надійно захистили вузький перешийок, збудували височенну кам’яну стіну, укріплену так, щоб миша не проскочила.

Міжнародний контингент величезний. Кожна країна коаліції посилає до нього свій підрозділ, тому загальна чисельність стражів становить близько тридцяти тисяч осіб. Ця величезна армія століттями байдикує в таборах на північному березі Махаона. І щоб потрапити на перешийок, щоб пройти крізь стіну, спершу треба пройти через усі ці табори. Завдання здається нерозв’язним усім, крім Рися.

— Ось вона, армія людства, — пафосно сказав Шторм, оглядаючи з пагорба нескінченні табори.

— Так і є, — сказав Рись без жодного пафосу, — і як усяка армія продукує багато шуму, лайна й безладу.

— То це твій план? Скористатися поганою організацією контингенту? — запитав Сліпий.

— Ні. Нас не просто пропустять, нас проведуть і молитимуться за наше благополучне повернення. Тому що так розпорядиться сам верховний головнокомандувач лорд Ешлі.

— У тебе є ниточки від лорда Ешлі? — Шторм витріщив очі. Ну так, навіть для Рися це занадто. Утім, щодо короля Сфарадського такої впевненості немає.

— Краще! У мене є чудовий герреро Дієго Шторм, відомий усій Лінії! — усміхнувся Рись.

***

Шторм сяє усмішкою, бездоганна форма сяє позолоченим шнуром, сяє значок чіфа на широких грудях, і все це сяйво буквально приголомшує штабістів. Лорд Ешлі, літній суворий бітанський генерал, командувач контингенту, дивиться на нього з легким зневажливим нерозумінням:

— Радий знайомству, пане Дель Вільяреаль-і-Карранса. Однак так і не зрозумів мети вашого візиту.

Зовсім не блискучий другий сфарадський офіцер щось тихо сказав знаменитому Шторму, той кивнув і вибухнув незрозумілою промовою. Перекладач бурмоче:

— Пан Шторм має таємне доручення від короля Сфарадського. Якщо ваша світлість зволить поговорити наодинці, пан Шторм розповість усі подробиці.

— Ну добре, — знизав плечима лорд Ешлі, — ходімо до кабінету.

Знаменитий сфарадець іде за ним, високий, широкоплечий, гарний спекотною південною красою. Його звичайний супровідник теж іде, а ще гарненька дівчина, яку Ешлі вважає коханкою Шторма, і літній мейстер. Дивна компанія!

— Сідайте, панове. Чим можу служити?

Відповідає звичайний:

— Лорде Ешлі, ми маємо потрапити до Вовчої вежі, це важливо.

Ешлі всміхнувся:

— Це смішно, шановний сер!

— Якщо ми покажемо вам, що володіємо вміннями, які дозволять нам дістатися вежі, ви накажете нас пропустити?

— Не уявляю, що саме ви вмієте, панове, — Ешлі продовжував усміхатися. — Літати?

— Скажіть, лорде Ешлі, чи давно ви були на розломі? Особисто ви, пане командувачу? — запитав звичайний, чиє ім’я Ешлі не запам’ятав. Перекладач навіть затнувся, перш ніж перекласти.

— Мабуть, давно, — відповів він. — Коли був іще вашого віку, пане… е…

— Вальєнте. Тобто ви цілковито некомпетентні в питанні безпосередньої зупинки проривів? Не здатні командувати загоном? Не можете вбити бестію, не кажучи вже про нобля?

Перекладач скривився, кажучи це.

— Ви мене провокуєте?

— Sí, — кивнув нахабний Вальєнте, — te estoy provocando. Мені потрібно, щоб ви поїхали з нами на найближчий розлом і дещо побачили.

— Що?

— Причину пропустити нас за стіну.

— Ви дуже нахабний і ризиковий молодий чоловік, пане Вальєнте. Але ви мене заінтригували, — сказав лорд Ешлі, підвівся й підійшов до бару. — Хто ви такий? — він налив у два келихи на палець чогось міцного.

— Енріке Вальєнте, молодший офіцер пана Шторма. Але, запевняю вас, дивитиметеся ви не на мене і навіть не на Дієго.

— Добре, — погодився Ешлі, простягаючи Вальєнте келих, — подивимося на ваші фокуси.

***

Шпилька почувається незатишно серед чужого штандарта, а ось Шторм і Рись, здається, абсолютно у своїй тарілці. За два місяці подорожі вони вперше надягнули обладунки та підняли щити з червоними і золотими гербами Сфарадського штандарта сто сімнадцять. Сліпий провів рукою по портупеї, усміхнувся їй:

— Ну давай, Шпилько, покажи своє мистецтво!

Тварюк не так багато, ноблі вже зчепилися з бійцями Шоддланського загону, лорд Ешлі навіть не зліз із коня, сидить, спостерігає.

— Іман, будь обережна, гаразд?

— Звісно, — вона посміхнулася і погладила Рися просто по сталевому плечу, — і ви будьте обережні!

— Он туди, — вказав Шторм, — он той, так? Він осторонь, і тварюк у нього багато. Буде видовищно.

— Так, — погодився Рись, — давайте того.

Шторм і Рись прикривають її з боків, а Сліпий ззаду. Іман швидко йде просто до вибраного нобля, просто до хвилі бестій, що ворушиться. Ось вони, шкірять ікла, свердлять чорними очима, жахливі смертоносні тварюки.

СИДІТИ!

Іман іде повз бестій, іде попереду Хуана, Дієго і Енріке, і бестії не чіпають її, просто тупцюють на місці, як собаки на повідку. Зате нобль здивувався, безперечно. Він рухається назустріч Іман. Але геррерос не дають йому підійти надто близько, вони кидаються на нього вдвох, і ноблю доводиться несолодко. Зрештою величезний нобль падає під ноги геррерос.

— Давай! — горлає Рись.

Шпилька простягає руку і торкається нобля.

Іман:

слухай/вслухайся/усвідом/дізнайся… наказ

Нобль:

що ти таке?

Іман:

зупинися/завмри/припини/не ворушися… наказ

Нобль:

що ти таке?.. гнів… страх…

Іман:

угода/договір/торгівля/домовленість… відпущу/звільню/дам піти… умова… підніми/воздвигни/вивільни/скинь… руку/кінцівку/шуйцю… наказ…

Нобль:

страх… що ти таке?.. страх… біль…

Іман:

підкорися/зроби/виконай… наказ…

Нобль:

згода… страх…

— Підніми руку! — кричить Іман, перекрикуючи шум бою, сподіваючись, що Ешлі її чує.

Нобль піднімає руку, з-під чорної сталевої рукавички тече чорна кров.

— Відпустіть його, — наказує Шпилька Шторму і Рисю.

Іман:

угода/договір/торгівля/домовленість… відпущу/звільню/дам піти…

Нобль не відповідає, він зникає, іде, висмикнутий із людського світу магією тварюк. Іман обертається і бачить здивоване обличчя лорда Ешлі.

***

— Хто ти, чорт забирай, така?!

(що ти таке?.. гнів… страх…)

— Я мейстер Іман Бланко, пане командувачу. Я вмію говорити з тварюками. І мені треба до вежі.

Лорд Ешлі зіскочив із коня, ступив до Іман, подивився їй в обличчя:

— Навіщо?

— Я закрию розлом, — сказала Іман і усміхнулася. Цю розмову майже слово в слово розповів їй Рись іще вчора ввечері, коли вони лежали, обійнявшись, у маленькій кімнатці сфарадської казарми, яку їм виділив шановний чіф Прієто.

— Ти… що?

— Я закрию розлом, пане командувачу. Врятую світ і все таке. Пропустите нас за стіну?

Лорд Ешлі перебував у глибокому шоці. У найглибшому. Сильніше, ніж він, був здивований хіба що перекладач. Але це був виправданий ризик, так сказав Рись.

— Я піду з вами!

— Ні, — похитала головою Шпилька, — нас рівно стільки, скільки треба. Ви там ні до чого.

— Ти… диявол і всі його ноблі! Що ти таке?

— Вони теж увесь час так кажуть, — ухмильнулася Шпилька.

— Хто?

— Диявол і всі його ноблі, лорде Ешлі.

***

Вони вечеряли з лордом Ешлі, уп’ятьох, якщо не рахувати перекладача. У командувача був миленький біленький будиночок у місцевому стилі, обставлений без претензії на розкіш, але з комфортом. На вечерю подавали перепілок і міцне бренді. Лорд Ешлі совався і нескінченно ставив ті самі запитання: хто така Іман, як вона розмовляє з тварюками, як вони закриють розлом?

Рись терпляче відповідав те саме: Іман має таку властивість, вона розмовляє з ними за допомогою смислів, розлом закриється, коли вони витягнуть екстрактор Габора Фаркаша з діри, яку проробила між світами Оршоля Молнар.

Лорд Ешлі розуміюче кивав, піднімав тост за здоров’я Іман Бланко, потенційної рятівниці світу, випивав ковток бренді і починав спочатку. На третьому або четвертому колі він збився і поставив іще одне запитання:

— А ви, панове? Хто ви такі? Чому ви всі разом?

— Ну, дон Дієго, природно, герой, який супроводжує мейстра Бланко, його сила, доблесть і слава допомогли нам дістатися цього місця, сер, — відповів Рись, піднімаючи келих у бік Шторма, той кивнув. — Мейстер Альвієро — людина мудра й досвідчена у справах магічного характеру, саме він допоміг Іман зрозуміти її властивість і заговорити з тварюками. Його безцінна участь допомогла нам дізнатися, що саме треба зробити, щоб урятувати світ, — і Рись підняв келих тепер уже в бік Сліпого, а той усміхнувся у відповідь.

— А ви-то хто? Ви змусили мене повірити в те, що відбувається, пане Вальєнте! Ви здаєтеся мені найгострішим інструментом з усіх чотирьох! Хто ви такий?

— Я Енріке Вальєнте, молодший офіцер, — Рись вишкірився. — Я тут лише тому, що обіцяв своїй нареченій врятувати цей клятий світ.

Сліпий закотив очі і сховав усмішку в келиху. Шторм здивовано подивився на Рися, а потім на Іман. Іман опустила очі в тарілку, але дозволила Енріке взяти її руку і торкнутися пальців губами. Блакитнуватий камінь на каблучці зблиснув, відбивши канделябри. Шпилько, ну чого ти червонієш? Чого тепер-то червоніти? Тепер ти його наречена, чула? І каблучка в тебе є, справжнісінька.

— Ви мені безсовісно брешете, пане Вальєнте.

— Анітрохи, — усміхнувся Сліпий, — сеньйор Енріке справді служить молодшим офіцером у штандарті чіфа Дієго. Я можу дати вам слово мейстра. І вони з пані Іман справді заручені вже п’ятий день.

— П’ятий? — пробурмотів Шторм, дивлячись на Рися.

П’ятий день, так і є. Хитрий Сліпий побачив каблучку й усе зрозумів, відразу побачив і відразу зрозумів, іще вранці в готелі, коли вони, стогнучи, сідали в сідло, щоб їхати до Махаона. А Шторм, звісно, ніхєра не помітив.

— Я вас вітаю, — сказав лорд Ешлі, — і мушу зауважити, що і наречений, і наречена — люди вельми незвичайні, я б сказав, дивовижні люди. І хоч це абсолютна маячня, але я вам вірю, пане Енріке.

— Дякую вам, лорде Ешлі, — Рись підняв келих. — Ваше здоров’я!

— Називайте мене Джордж, — сказав той і вдарив своїм келихом об келих Рися.

***

Їм запропонували переночувати в будинку Джорджа Ешлі, і вони не відмовилися. За п’ять днів вони встигли скучити за широким м’яким ліжком і білими простирадлами.

— Іди до мене, — покликав Рись. Шпилька не змусила себе вмовляти, задула свічку і пірнула під теплу ковдру. Камін потріскував, у кімнаті було чудово тепло.

— Там у вежі, мабуть, холоднеча, — сказала Іман, притуляюсь до теплого Енріке всім тілом, — промерзне твоя бідна Шпилька наскрізь, поки впораємося.

— Нам іти туди лише півтори милі, Іман. І потім ми або врятуємо світ, або питання температури повітря нас більше не хвилюватиме.

— Уже завтра, так?

— Уже завтра, Іман. Закінчимо із цим і подумаємо про весілля, так?

Добре ти брешеш, Енріке Рись! Прямо можна повірити, що тобі зовсім не страшно, так? Прямо можна повірити, що все вийде, так? А в Іман тремтить кожна жилка, кожна її думка лише про те, що це, можливо, її остання ніч, їхня остання ніч.

— Енріке, я так боюся, — прошепотіла Іман йому в шию.

— Не пізно передумати, — сказав Енріке, притискаючи її до себе сильніше, — ще не пізно передумати, Іман.

— Ні, — вона зітхнула, — пізно. Ми врятуємо цей клятий світ, зрозумів? Тільки коли ми це робитимемо, будь поруч, добре?

— Звісно, я буду поруч, де ж мені ще бути? — прошепотів Енріке і поцілував її, поцілував ніжно, а потім поцілунок став пристрасним, а потім сорочка полетіла кудись убік, і його руки, і губи, і широкі плечі, і чорні кучері, і… господи боже мій!

І коли він теж кінчив і рухнув поруч, важко дихаючи, вона взяла його обличчя в долоні, подивилася в очі і прошепотіла:

— Зроби так, щоб я не боялася, Рись…