Раді Вас бачити!

Іман зробила крок до дверей, але Рись обережно взяв її за плече:

— Стій, куди? Спочатку я.

— Не ти, а я, — сказав Шторм і тут же ввійшов, а інші залишилися і стояли секунд десять, поки зсередини не пролунав голос Дієго: — Заходьте, все нормально.

Усередині Вовчої вежі немає жодних вовків, а тільки порожні кімнати, чорні стіни, вікна без рам, протяги і сходи, що ведуть крізь стелю на наступний рівень. Дивно, наскільки все порожньо тут, так? Де меблі? Куди поділися? Вежа була населена, тут жили або хоча б наїздами бували онгрійські маги, слуги, стайні, бібліотека і так далі. Де це все? Може, вище?

— Сліпий, що скажеш про сходи?

— Вони ж кам’яні, Рись, — поблажливо сказав Дієго. — Що з ними станеться?

— Нічому не можна довіряти, Шторме, не лише власним очам, а й власним думкам. Гадаю, після пустки ти це зрозумів.

Дієго похитав головою:

— Атож, нічому… Ти маєш рацію.

— Не бачу жодних серйозних проблем із суттю сходів, сеньйори, — сказав Сліпий, — але дати повної гарантії теж не можу.

— Ну гаразд, так чи інакше треба підніматися, тож підстрахуйте мене, — сказав Дієго, підходячи до сходів.

— Я підстрахую, — сказав Рись.

— І ми з Іман теж, — сказав Сліпий. — Ти ще пам’ятаєш, як робиться котяча колиска, Шпилько?

— Так, — кивнула Іман і витягла кристал чарів. Не впевнена ти, Шпилько, що вийде, і тим більше не впевнена, що зможеш утримати героя вагою у дві сотні фунтів. На щастя, було кому підстрахувати його і без тебе.

Шторм обережно ступив на кам’яні сходинки. Крок, другий, усі напружено чекали.

— Тримають, — сказав Шторм і зробив іще пару кроків, зник у прорізі. — Піднімайтеся!

Нагорі картина була майже така сама, тільки в порожніх кімнатах де-не-де були уламки чогось, оброблені дошки, он навіть із різьбленням. Наче меблі розламали, а потім кудись поділи.

— Що думаєш, Сліпий? Це наслідки Катастрофи?

— Не знаю. Після неї тут нікого не було. Свідчень того, що відбувалося в самій вежі, не залишилося.

— Гаразд, ходімо вище, — сказав Рись.

Шторм знову першим пішов нагору, цього разу цілком спокійно і швидко. Іман сунулася за ним, але Рись її втримав.

— Все гаразд, піднімайтеся.

Третій поверх, та сама картина. Потім четвертий. Із вікон широка панорама потойбічного вигляду — мертва пустка. На п’ятому була бібліотека, це точно. Кімнати всіяні папером, тільки ось чорнила на папері немає.

— Тут папір зберігали?

— Ні, Дієго, тут була бібліотека, дивися, це залишки полиць, а це книги, просто на сторінках немає слів, — сказав Енріке, гортаючи кілька порожніх сторінок, прикріплених до уривка палітурки.

— Куди ж вони поділися?

— Нобль злизав, — фиркнув Сліпий. — Ходімо вище! — і першим рушив до сходів.

— Стій! — гаркнув Дієго, за два кроки опинився біля магістра і стягнув його зі сходинки. — Підеш, коли я дозволю! — і пішов нагору.

На шостому була лабораторія, судячи з уламків та ошмаття. На сьомому було незрозуміло, просто розрізнені уламки. А потім вони піднялися на восьмий і зупинилися на кам’яному п’ятачку між сходовими прогонами.

— Це що? — неголосно запитав Дієго.

— В’язниця, — відповів Сліпий, — місце, де тримали найсильніших магів світу.

У цьому приміщенні нічого не було зламано, і не було жодних кімнаток, внутрішніх перегородок, тільки сходи, що вели вище. Уздовж стін були… складно описати. Щось на кшталт рам, до яких за допомогою затискачів кріпили, ймовірно, кінцівки полонених. І між цими рамами були натягнуті мідні ланцюги, і якісь скляні трубки, і металеві механізми незрозумілого призначення.

— Це кров? — прошепотіла Іман, указуючи на темні плями на сірих дошках підлоги.

— Ти права, це, ймовірно, кров, — сказав Сліпий, — а мідні ланцюги для передавання зусилля… А ось це я гадки не маю що.

— Їх тут тримали, звідси вони зламали екстрактор, звідси втік Ектор, тут загинув хтось із них, — перелічив Енріке. — І тут нічого не зламано, ну, принаймні, не так, як внизу. Вони все робили з розрахунком на те, що їм вдасться вижити.

— Але прорахувалися, — сказала Іман, не відводячи очей від кривавих плям.

— Шторме, давай, — глухо сказав Рись.

Слідом за Дієго вони піднялися вище і зупинилися в подиві. Усе величезне приміщення займав механізм. Механізм такої складності, що Іман не змогла б навіть коротко описати його, не те що зрозуміти. Частини механізму йшли вгору, в отвори у стелі, якісь ланцюги, труби, ремінні передачі, скляні колби, кристали чарів та інше й інше, чому Шпилька не знала навіть визначення.

— А це він і є, так? Екстрактор? — запитав Дієго, роздивляючись мішанину деталей.

— Найімовірніше. Принаймні його значна частина, — сказав Сліпий. — Але найстрашніше — це його суть. Я не можу пояснити вам, але повірте мені, маги, які зробили таке, були абсолютно божевільними.

— О ні, — сказав Рись, — вони були абсолютно нормальними. Просто готові були на все заради мети. І мета в них була нічого собі…

— Стати богами, — прошепотіла Іман.

Господи, Шпилько, ти серйозно? Ти досі віриш, що зможеш щось зробити із ЦИМ? Ти з’їхала з глузду? Якщо Сліпий у жаху від суті цього, то Іман вистачає і зовнішнього вигляду, щоб зануритися не просто в жах, а у відчай. Все марно. Усі зусилля марні! Нічого не вийде, це кришталево ясно.

— Іман, — сказав Рись і стиснув її руку вище ліктя. — Це механізм, так. Але що там вище? Знаєш?

— Ні, — прошепотіла Шпилька.

— Там екстрактор входить у діру.

— Звідки ти знаєш?

— Це логічно. Перш ніж ти розревешся від безсилля, а точніше, від невіри у власні сили, давай подивимося, як виглядає екстрактор. Тому що все це змушувало його працювати, і механізм, і полонені маги. Але як виглядає сам екстрактор? Подивимося?

— Добре, — кивнула Шпилька.

Дієго без слів ступає на наступну сходинку, і слідом за ним усі четверо піднімаються нагору й зупиняються на вузькому майданчику.

Останній поверх. Вузькі вікна, чорні стіни, частини механізму, що піднімаються з отворів у підлозі. Холодно, здається, холодніше, ніж до того. І нарешті Іман побачила це. Місце, де екстрактор входить у діру.

Екстрактор — це невеликий мідний циліндр, діаметром у долоню й завдовжки в пару ярдів. З одного боку він з’єднаний із механізмом за допомогою складного вузла ланцюгів, ременів і кристалів. А іншим боком він іде в діру.

Діра виглядає як розлом і водночас не як розлом. Це чорна риска у світобудові, як перед розломом, і гудіння, як перед розломом, і рухлива чорна порожнеча, що охоплює мідний циліндр, як у розломі. І все ж вона виглядає інакше. Вона не розлом, а щось інше, складніше, ґрунтовніше. І це щось розгортається на кілька ярдів завширшки, здіймається від підлоги майже до стелі, ув’язнене в раму з товстенних дубових балок, укріплених з усіх боків, що впираються в стелю й підлогу. Така величезна діра здається надмірною, адже екстрактор зовсім невеликий.

— Боже мій, — прошепотів Сліпий. — Господь усемогутній!

— Що? — сухо запитав Рись.

— Суть цього предмета не піддається ні визначенню, ні навіть опису, — прошепотів магістр. — І частина її йде в діру та змішується з якоюсь іще сутністю, цілковито іншою, нелюдською, такою, що не належить нашому світу, але це й не нобль, і не бестія, щось іще більш… інше. Я не розумію, як людина могла зробити таке.

— Якщо одна людина могла зробити, то друга може зруйнувати, — сказала Іман.

Ну що, Шпилько? Як воно? Отаку штуку ти, мабуть, висмикнеш, га? І врятуєш цей клятий світ, га? Страх, що терзав її останні пів години, раптом змінився відчайдушними нахабними веселощами, наче вся ця ситуація — лише жарт, розіграш… Іман несвідомо знайшла руку Енріке, погладила кінчиками пальців і ступила вперед.

— Іман, зачекай, — Рись стиснув пальці, але не встиг, не впіймав її.

— Стій! — гаркнув Шторм. Іман наче не почула його.

— Сеньйори… — прошепотів Сліпий. — Вона… Господи! Її суть змінюється! Просто зараз змінюється, наче відгукується на… не знаю на що, просто я так бачу…

— Це небезпечно? — так само пошепки запитав Рись, спостерігаючи, як Іман Шпилька робить іще один крок до центру зали, туди, де екстрактор стирчав із діри.

— Я не знаю, Рись… Чорт забирай!

Іман була вже зовсім поруч. Що робити із цим? Штовхати й тягнути, ось і все, що вона знала. Куди штовхати? Куди тягнути? Як? І тоді вона побачила на блискучому мідному боці відбиток долоні, глибоко втиснутий, явно чоловічий, наче хтось надзвичайно сильний просто залишив відбиток руки на міді, як на глині. Відбиток був зовсім поруч із межею, із тим місцем, де клубочиста чорнота діри поглинала мідний блиск.

Рись мовчки пішов уперед, наздогнав Шпильку і тихенько сказав їй:

— Я поруч.

Іман почула його наче десь на тлі, на периферії, наче відлуння або… Але це було важливо, вона наче отямилася, вчепившись у цю важливість.

— Я тягнутиму, — пошепки сказала Шпилька, — і штовхатиму…

Відбиток долоні на циліндрі наче притягував її, вона точно знала, що треба зробити — покласти на нього власну долоню, торкнутися… до… екстрактора…

— Сліпий, це безпечно? — запитав Шторм, теж підходячи ближче.

— Я не знаю… — Хуан обійшов екстрактор, раму й діру широким колом. — Диявол і всі його ноблі! Це… я не знаю, що це!

І тут нарешті Іман дотягнулася до того самого місця, і її долоня лягла в мідну заглибину.

попередження/повідомлення/оповіщення/застереження… несправність/пошкодження/дефект/аварія/пошкодження…

Вона відчуває його ехо, істоти, що створила цей механізм. Людини й нелюдини. Іштвана, мага й бога. Він усередині міді, усередині діри, усередині ланцюгів і колб, і кристалів… Іман знає, як це працює. Розуміє, як воно влаштоване… Бачить, як помирали люди, чия сила рухала шестерні… Як воно працювало… І як воно зламалося… Як його зламали… Як його полагодити… Іман знає, як стати богом… Як Іштван…

Заткнися!

Ти маєш тягнути сюди і штовхати звідти! Ти розумієш як?

Так. Так, цілковито. Але якщо ти його витягнеш, то не зможеш полагодити… Щоб отримати могутність, стати богом!..

Заткнися!

Тягни, Шпилько! Тягни і штовхай! Ну!.. Вона видихає повітря, повністю, до дна, до останньої краплі… Постріл!

— Господи… — видихає Сліпий. — Вона робить це!

Тієї ж секунди мідний циліндр сильно смикається, йдучи в діру на пару футів, дубова рама неголосно й гидко скрипить, заглушаючи звук діри. Іман смикається теж, робить крок до рухливої чорноти. Рись завмирає на частку секунди, а Шторм — ні! Він хапає циліндр обома руками, долоні ковзають по гладкій міді, він робить крок назад, міцно чіпляє товстий ланцюг, накручує на кулак:

— Тримай її! Рись, тримай її! Я триматиму екстрактор, а ти тримай її!

— Сліпий, — гаркає Рись, міцно обхопивши Шпильку за талію, — що відбувається?

— Вона тягне і штовхає, — сказав Сліпий. — Не знаю, чому екстрактор намагається піти в діру, не розумію! Іман!

Шпилька не відповідає, вона тягне й штовхає. Вона людина й нелюдина, як Іштван. Вона тягне і вона ж штовхає.

Рись притискає її до себе, міцно зчепивши руки в неї на животі. Звідкись згори на його чорні кучері сиплеться тонкий струмок пилу.

Екстрактор ковзає в діру, втримати його неймовірно складно. Шторм упирається ногами, наче вростає в сірі дошки підлоги, здіймаються горбами м’язи під одягом, червоніє обличчя, здуваються вени на лобі й жили на шиї. Він тримає! Ланцюг врізається в кулаки, він шкірить зуби, його гарне обличчя перетворюється на потворну гримасу.

— Сліпий! Допоможи йому! — сичить Рись.

— Ні, — майже стогне Шторм, — магія! Він один бачить, що відбувається! Стій і дивися, Хуане! Допоможи їй!

— Господи! — істерично скрикує магістр. — Тримай її, Рись! Тільки не відпускай!

припини/зупинися/перестань!.. наказ!

ЗАПЕРЕЧЕННЯ!

Тягни, Шпилько! Тягни, твою мать! І штовхай!

Вона видихає до самого дна, до самого кінця і… Постріл!

Рись відлітає, наче кінь у груди вдарив, відлітає на кілька ярдів.

Сліпий падає на спину.

Екстрактор вискакує з діри, його зворотний бік схожий на лійку, розширений і порожній.

Шторм не встигає відпустити ланцюги, ривок розвертає його і тягне назад, до чорної порожнечі. Він робить великий незграбний крок, намагаючись утримати рівновагу, і випускає ланцюг. 

Але запізно: важезна мідна труба з гуркотом врізається в праву балку рами і падає на підлогу, вминаючи дошки.

Вся конструкція рами приходить у рух і осідає, зі стелі сиплеться кам’яне кришиво, повітря розриває моторошний тріск і скрип.

Верхня балка жахаюче повільно падає вниз, просто на Іман Бланко, стрільця металом, дівчину-напівнобля, яка врятувала цей клятий світ.

Дієго Карранса стрибає вперед, змахнувши рукою, наче в ній меч, наче хоче розрубати, перемогти, знищити прокляту балку.

Іман задирає голову й бачить, як вона падає, тисяча фунтів дерева.

Потім відчуває, як щось тверде дуже боляче б’є її в плече, вона летить і врізається боком у підлогу, і це падіння вибиває все повітря з її грудей.

Енріке Рись бачить, як його найкращий друг відкидає вбік жінку, яку сам Енріке не може врятувати.

Потім Іман бачить, як балка нарешті досягає підлоги, проламуючи сірі дошки, за нею водоспадом сиплються згори камені і…

…Дієго Шторм зникає у хмарі пилу і кам’яного кришива.

***

Коли пил осідає, діри немає.