Раді Вас бачити!

Між двома розломами в одній зоні минає щонайменше тридцять одна година. І ці години минають, і чим ближче момент, коли розлом може відкритися знову, тим сильніше нервує Іман. Буде розлом чи ні? Прийдуть до них високопоставлені ноблі чи ні? Чи вдасться їй домовитися з ними чи ні? І головне: що саме потрібно зробити, щоб закрити діру?

Сліпий написав Бродязі, але це безглузда або, принаймні, відкладена дія, лист ітиме тиждень, а розлом може відкритися будь-якої миті. І всі вони, ті, хто знає таємницю, чекали цього моменту з жахом і нетерпінням водночас.

Звісно, шестеро герреро, яким довелося почути слова Іман, негайно були взяті Рисем у залізні рукавиці, а ниточки їхні натягнуті до межі. Але вони й самі відчували свою особливість і важливість того, що знали, тримали язик за зубами та хотіли брати участь у всьому подальшому.

Рись дуже сухо й коротко розпорядився їхніми діями під час наступного розлому. Якщо умовні ноблі-женераль з’являться, потрібно забезпечити контакт між ноблями та Іман. І безпеку Іман, звісно. Чесно кажучи, ніхто з них не розумів ні як здійснити перше, ні, тим більше, як гарантувати друге. Хіба що Шторм був абсолютно впевнений, що в разі чого зможе захистити Шпильку від будь-якого нобля, хоч тричі генерального. І Шпилька йому вірила.

***

Повз неї проїжджає Шторм:

— Іман, тільки нікуди не лізь! Тримайся за моєю спиною!

Іман кивнула, проводжаючи його поглядом.

— Сеньйори дикуни! Розлом відкривається найближчим часом! Як доїдемо, слухайтеся Агата й будьте відважні! Вперед! — і Шторм першим вилетів за ворота. Слідом за ним для різноманітності вилетів не Рись, а Агат і всі чотири чверті, а в самому кінці — Сліпий, Іман, Рись і шестеро обізнаних.

— Іман, ти тільки нікуди не лізь! Я прикрию! — повторює за Штормом Сліпий.

І тільки Рись мовчить. Однак, коли вони спішуються за спинами геррерос, які саме починають рух до відкритого розлому, виявляється, що він прикриває її щитом так само, як Дієго.

Бестії виходять із розлому чорною хвилею, і потім нобль, і знову бестії, і знову нобль, і потім… Іман чекала цього моменту та все одно боялася його, і, коли це відбувається, у неї все завмирає всередині. Вони виходять вдвох, просто вдвох. Один із них найзвичайнісінький на вигляд, величезний, закутий у чорне, шипасте й страхітливе, з нелюдським клинком у нелюдській руці. А другий ні. Він такий самий величезний, але шолома на ньому немає, і жахлива морда демона видна в усій своїй красі. І замість обладунку на ньому щось таке, ніби виткане з диму, чи то одяг, чи то магічний захист. Сліпий аж сіпнувся:

— Ніхріна собі! Це маг! Дуже сильний маг! — сказав він таким приголомшеним тоном. — Ми навряд чи можемо щось протиставити такому!

Нобль-маг зупинився, нобль-воїн став поруч із ним у такій характерній для воїнів позі захисту, такій самій, як Шторм біля Іман.

покажися/позначся/відповідай/озвуч/з’явися

Заклик такий сильний, що Іман буквально осліпла на секунду, втратила всі відчуття водночас. Ну давай, Шпилько! Давай! Врятуй цей клятий світ!

Іман:

привітання/звернення/побажання

Нобль-маг повертає моторошну морду й дивиться просто на неї:

що ти таке?

Іман:

я вмію говорити/слухати/спілкуватися/контактувати

Нобль:

відклич своїх бестій/слуг/солдатів/підлеглих/рабів

Іман:

угода/торгівля/договір/обмін

Нобль:

я прийшов закрити/запечатати/полагодити/відновити

Іман:

як нам допомогти/підтримати/брати участь?

Нобль:

померти/зникнути/пропасти/не бути… ГНІВ…

І ця відповідь така сильна, що Іман ніби ураганним вітром пригинає.

Іман:

ЗАПЕРЕЧЕННЯ…

Нобль:

заважає/лізе/перешкоджає/блокує ваше створіння/виріб/витвір

Іман:

пояснення/тлумачення… наказ…

Нобль:

ви відкрили розлом/діру/прохід/отвір/канал вашим створінням/творінням/витвором… воно заважає/лізе/перешкоджає/блокує… прибрати/знищити/перемістити/витягнути… наказ…

Іман:

ми спробуємо/зробимо/намагатимемося… як? пояснення/тлумачення… наказ…

Нобль:

гнів… ваше створіння/творіння/витвір… гнів… ваша дія/рішення/виконання… ГНІВ…

І гнів настільки сильний, що Іман майже падає під його тиском. Шторм підхоплює її, підпирає, кричить:

— Що відбувається? Що?

Але Іман не встигає відповісти. Нобль-маг щось робить, Шпилька не розуміє, що саме, просто розуміє, що це магія/чари/технологія/знання/навичка/чаклунство, і за секунду він зникає, ніби його смикнули за ноги. Нобль-воїн, який його супроводжував, залишається і комунікує з рештою. Іман не змогла б пояснити, як вона це розуміє, вона просто усвідомлює/осягає/розуміє. А потім відбувається дещо, чого ніхто з людей ніколи не бачив: ноблі відступають. Вони просто зникають один за одним, доки не залишаються тільки розгублені бестії. І хоча геррерос дуже здивовані, але рубають їх зі звичним автоматизмом. І в цю мить Іман провалюється в темряву.

***

— Іман! — Шторм буквально впіймав Шпильку, що падала. — Сліпий, що з нею? — Він відкинув щит, підняв безвольне тіло на руки. — Вона жива?

— Так, вона знепритомніла, — сказав Сліпий.

— Приведи її до тями, — наказав Рись.

— Я не можу, — похитав головою магістр, — не виходить, вона не реагує.

— Це небезпечно? — прошипів Шторм. — Із нею все гаразд? Хуан!

— Я не знаю! Вона непритомна і не реагує на мою магію! Я не знаю!

— Вона отямиться, — сказав Рись крижаним спокійним тоном.

— Звідки ти знаєш?!

— Вона повинна передати нам послання ноблів. Вона отямиться, це абсолютно точно. Він не вбив би її, отже, це просто наслідки їхньої розмови. Вона відлежиться і отямиться.

— І що робити? — роздратовано запитав Шторм.

— Віднеси її туди, під дерева, поклади там, влаштуй зручно і сиди поруч. Сліпий, приготуй воду й що ще ти можеш зробити для того, щоб їй стало краще, коли вона отямиться.

— А ти?

— Я піду розмовляти з людьми. Ти знаєш, яке запитання нам поставлять?

— Запитання?

— Запитання, Дієго. Що це було і яку роль у цьому відіграє Іман. І це запитання поставлять усі, розумієш?

— І що ж відповідати?

— Ми ловили нобля, це результат. Ми нічого не знаємо, ми виконували наказ, ми викличемо фахівців зі столиці. Іман просто стало погано від спеки, вона, я не знаю… хвора? Не відповідайте на запитання про неї. Я постараюся перемкнути їхню увагу.

— Дієго! — гукнув Агат, підбігаючи до них. — Що це, чорт забирай, було, чіф?

— Це наслідки нашої спроби впіймати нобля, — сказав Дієго. — Рись краще пояснить.

— Ходімо, Рауль, поговоримо, — сказав Рись, розвернув його в бік інших афсарів і геррерос та повів у саму гущу людей.

Шторм притулив Шпильку до грудей і не поспішаючи, плавно й обережно поніс під дерева. Сліпий пішов поруч.

— Вона отямиться, — переконано сказав Дієго, — Рись сказав, що вона отямиться!

— Звісно, — зітхнув Сліпий, — звісно, Дієго.

***

Вона померла? Чи знову поранена? Вона зараз випливе з цієї м’якої затишної темряви, з небуття, і знову відчує біль? Не хочу! Не буду! Залишуся тут!

— Іман…

Пішов до біса, старий цап!

— Іман…

Шпилька глибоко зітхнула і розплющила очі. Болю не було, але був Дієго, який схилився над нею. Його красиве лице виражало тривогу й водночас радість.

— Іман, слава богу!

— Дієго…

— Як ти почуваєшся? — запитав Сліпий.

За шкалою від одного до десяти?

— Як медуза, — сказала Іман, підняла тремтячу від слабкості руку і потягнулася до Шторма, а він упіймав її долоню своєю, притиснув до щоки, нахилився і поцілував її.

— Випий води, Шпилько, — пробурчав Сліпий.

Мовчання було йому відповіддю, бо рот її був трохи зайнятий.

***

— І на цьому все. Він не сказав, що робити. Але я думаю, що якщо це прибрати, то розлом закриється.

— Він говорить про екстрактор, про той механізм, що став причиною Катастрофи, — сказав Рись.

— Так, я теж так подумала, — кивнула Шпилька.

— І якщо він говорив буквально, то нічого доброго не вимальовується, сеньйори, — похитав головою Сліпий.

— У середньому дорога туди займе від тридцяти до сорока діб, — сказав Рись.

— Куди? — нерозуміюче запитав Шторм.

— В Онгрію, Дієго. Туди, де все почалося. Туди, де в дірі стирчить екстрактор і заважає ноблям її полагодити.

— Але… Це означає, нас не буде два місяці, Рись. Штандарт…

— Ви не поїдете, афсари, — сказав Сліпий, — поїдемо ми зі Шпилькою та маги Конвенту. Ви ж розумієте, що знищити магічний механізм такого масштабу — це не витягти цвях із дошки?

— Є інші варіанти, Хуан. Ми можемо поставити до відома керівництво Коаліції. Ми можемо організувати спеціальний загін, укомплектувати його найкращими магістрами світу. Цілком секретними магами спеціального призначення з таємних служб усього континенту, тими, хто практикує заборонену магію на користь своїм королям. Не дивися такими очима, Дієго, не змушуй мене думати про тебе гірше, ніж ти є. Ми можемо не брати в цьому участі і просто дати сильним світу цього врятувати цей самий світ без нас, — сказав Рись і замовк.

Решта теж мовчали. Рись розглядав свої наручі та, здається, більше нічого не збирався додавати. Ну що, Шпилько? Сильні світу цього, так? І вона вже було розкрила рота, але тут Рись знову заговорив:

— Але, нагадую, якщо ви раптом забули, сеньйори, три дні тому ми вирішили, що рятувати цей клятий світ будуть незаконний маг, дівчисько-півнобль, красунчик-герой і афсар-ідіот, який погодився на цю авантюру, — і Енріке усміхнувся тією самою кривуватою хижою усмішкою, що робила його зовсім іншою людиною, навіть не людиною, а Рисем, небезпечним і гострим, як лезо.

— Ха! — вигукнув Дієго. — Диявол і всі його ноблі не зупинять нас, сеньйоре Рись! Обожнюю, коли ти такий, драний кіт!

— Не веселись надто сильно, легенький вітерець, — відповів Рись тим самим тоном, — тобі ще належить згадати, як пишуться літери, і розтрусити свій сумний зад дорогою до столиці.

— Навіщо?!

— По наказ короля, — Рись підвівся. — Щоб ми могли поїхати, залишивши штандарт на два місяці, нам потрібен наказ самого короля, Дієго.

***

— Рись, ти все ще тут?

— Я працюю, — сказав Енріке, перекладаючи черговий дрібно списаний аркуш. — Я складаю план.

— Ти повинен принаймні їсти й спати, Енріке.

— Зроби це за мене, Дієго. Я складаю план порятунку світу, це тобі не завалити пару ноблів, це стратегічне завдання.

— Ти у своєму заумному репертуарі, га?! А ж уранці я нарешті зустрів сеньйора Рися, з яким не бачився вже цілу вічність! Світ потерпить годинку, ходімо поїмо й вип’ємо!

— Тобі нічим зайнятися чи ні з ким випити?

— Я просто хочу зробити це з моїм найкращим другом, афсаром Вальєнте!

— Заради бога, знайди собі заняття, Дієго. Займися хоч Шпилькою!

— Що?..

— Ти ж не думаєш, що я сліпий, як Сліпий? Або наївний, як один знайомий герой? Або повірив у ваше чудове маскування?

— Енріке, я… Чесне слово, Рись, я не знав…

— Чого не знав? Що я бачу тебе наскрізь?

— Я не знав, що ти і вона…

— Не знав?

— Ні! Ти мені не сказав, драний кіт! Не сказав про неї! Якби я знав, я ніколи б… Рись… Пробач мені.

— Скажімо так, я трохи засмучений, але не здивований. Є речі, в яких мені ніколи до тебе не дострибнути, Шторм. Тому я краще зосереджуся на тих, куди дострибую. Ступай, — і знову схилився над паперами.

***

Іман сиділа з мейстрами біля багаття, слухала, як грає Пісня, бездумно крутила в руках гілочку, дивилася на вогонь. Раптом із темряви між наметами з’явився Шторм і швидко пішов просто до неї:

— Іман! Привіт, мейстри, — він кивнув їм. — Іман!

— Так, чіф? — сказала Шпилька.

— Треба поговорити, — сказав Шторм.

Іман підвелася і ступила до нього, і раптом він теж зробив крок, притягнув її до себе і поцілував, та так, що в неї ноги підкосилися, і вона обхопила його за талію, щоб не впасти.

— А ось і десерт, — неголосно зауважив Барбарис, — кращий за морозиво.

Мейстри здивовано витріщалися, але усміхалися.

— Ти що, Дієго, — прошепотіла Шпилька, коли він відпустив її губи, — при мейстрах?

— Хоч при всьому штандарті, — сказав Шторм. — Тепер хоч при всьому штандарті, Іман.

Господи, що ти маєш на увазі, чіф? Енріке Рись помер від виснаження, складаючи для нас план порятунку світу? Чи чому маскування раптом стало не потрібне?

— Ходімо, я тобі розповім, — і обійняв її, поцілував у скроню. — Добраніч, мейстри.

Він веде її геть, від намету мейстрів, і це майже так само, як тоді, у сто сорок шостому…

— Що сталося?

— Нічого не сталося. Ти мала рацію, він про все здогадався. Він бачить мене наскрізь, це клята правда!

— Господи, ти можеш нормально розповісти? — обурилася Шпилька.

— Так. Ми поговорили про тебе.

Та твою ж мать!

— Він сказав, що не сліпий, як Сліпий, і не тупий, як я. І що наше маскування його не обдурило.

— О боже! А ти?

— А я сказав, що не знав, і попросив пробачення. А він сказав, що не здивований. І все.

— Що все?

— Ми можемо більше не ховатися. Завтра вранці Агат поставить мені велике ліжко. Нехай увесь клятий штандарт знає, що ми разом! — майже вигукнув Шторм, смикнув полог свого намету. — Заходь, Іман! Ласкаво прошу додому!

— Чого ти кричиш, Дієго?

— Не знаю. Просто поцілуй мене, Іман, — і накриває її губи своїми, і стискає її, ніби намагається втопити в ній щось важливе й болісне.