Раді Вас бачити!

Бодапеш відкрився з пагорба, розлігся вздовж Діуни по обидва її боки, горбистий з одного боку і плаский з іншого, наче розрізаний величезною річкою на дві половини й заново зшитий безліччю човнів, поромів і, звісно, дивовижним у своїй технічній досконалості величезним кам’яним мостом, що розрізає опорами сильну течію.

— Ось і він, афсари, — сказав Сліпий, мружачись від вітру. — Бодапеш, столиця королівства Онгрія! Нам навіть через річку не доведеться їхати! Якщо вірити сеньйору Тіні, а я йому вірю, Онгрійський Конвент захований прямо тут, у пагорбах Бодайського боку, просто під носом у королівського двору, просто тут.

— Де ж вони ховаються? — запитав Дієго.

— У печерах, — відповів Сліпий. — Це Онгрія, тут повно печер.

— Але щоб їх знайти, треба знати, де вхід, правильно?

— Не обов’язково, Рись, — сказав магістр. — Треба просто, щоб про нас дізналися, і тоді нас неодмінно запросять. Дивися на фортецю, бачиш найвищу вежу? Це вежа святого Іштвана, донжон. Ліворуч від воріт є маленька молитовна ніша з його статуєю. Той, хто бажає поспілкуватися з Конвентом, має принести туди червону свічку в проміжку між полуднем і третьою годиною дня. Після чого протягом доби нас відвідають.

— Таємниче, — сказав Дієго.

— Нічого таємничого, — знизав плечима Рись. — Звичайне стеження.

— У магію ти не віриш, так?

— Чому ж, вірю, але магія навряд чи проведе тебе до заїжджого двору і з’ясує в господаря, хто ти такий. Простіше обійтися шпигуном.

— Може, й так, однак уже майже шоста, давайте пошукаємо пристойний нічліг, — сказав Сліпий.

— Якщо бажаєте, панове, — сказав Янеж, — можете зупинитися у великому готелі під горою Геллерт, господар там облаштував купальню просто навколо гарячого джерела. Я тому пропоную, що пан Хуан скаржиться на поперек, а гаряча вода із цих джерел вважається чудодійно цілющою. Хоча коштує це діло чимало, звісно.

— Не для Вільяреаль-і-Карранса, — фиркнув Шторм.

— І не для Дель Вальєнте, — кивнув Рись.

***

Велика дорого обставлена кімната викликає у Шпильки відчуття дежавю. І Енріке Рись, який кладе сідельні сумки на лаву при вході, знімає плащ, розстібає портупею.

Не встигла ти звикнути бути зі Штормом, як доведеться тобі звикати бути з Рисем, Шпилько! Язикаті шльондри твого штибу мають спритно перестрибувати з одного ліжка в інше, так? А хоч би й так, то що? Жодна сумнівна совість не замінить тобі його обіймів, Іман Бланко, його спокійної впевненості, абсолютної впевненості в собі й у тому, що він може зробити все, буквально все, що захоче. Він бачить це життя наскрізь, і тебе це захоплює і навіть трохи лякає. Він не герой, ні. Він мислитель і хитрун, стратег і гравець, по-справжньому небезпечний і тим ще привабливіший. І трахається як бог.

Він повернувся, упіймав її погляд на собі:

— Що?

— Нічого, — знизала плечима Іман. — Дивлюся на тебе.

— Я не Шторм, милуватися нічим.

— Мені байдуже, якої форми в тебе ніс і наскільки високі вилиці, Рись. Я милуюся не цим, — Іман погладила його по щоці кінчиками пальців. — Я милуюся чоловіком, якого кохаю…

***

— Гратимемо за їхніми правилами чи призначимо свої?

— Що ти маєш на увазі, Рись?

— Поки сеньйор Сліпий ставить свічку, сеньйор Шторм купує в торговця гарячі каштани й милується панорамою, заодно побачить, що за людина піде слідом за магістром. А коли магістр повернеться до готелю, сеньйор Рись і сеньйора Шпилька підуть прогулятися вздовж річки, заодно подивляться, куди попрямує ця людина. І потім сеньйор Хосе може цю людину зустріти й поставити їй пару запитань. І може статися, що ми відвідаємо Конвент раніше, ніж вони нас.

— І тоді нам точно жодних паперів не дадуть, — похитав головою Сліпий.

— Аж ніяк, — Рись підняв кутик рота. — Страх — чудовий інструмент, Хуане, особливо проти тих, хто сильніший за тебе.

***

— Он той, сеньйори, у бордовому каптані.

Шпилька, Сліпий і Шторм подивилися на огрядного чоловіка середніх років із борідкою в багатому бордовому каптані, який сидів за дальнім столом на самоті і з апетитом їв.

— Хуан та Іман сидять тут, Дієго, ти знаєш, що робити. Подивімося, наскільки онгрійські маги вправні у своїй справі, сеньйори дикуни!

Рись підвівся, підійшов до чоловіка в бордовому, відсунув стілець навпроти, сів і неголосно сказав:

— Добрий вечір, сеньйоре маг.

Чоловік цілком спокійно подивився на Енріке:

— Nem értelek.

— Ще й як розумієш. У мене є розмова до мейстра Холло, я привіз йому привіт від Антоніо Тіні.

— Nem értem, amit mondasz.

— Краще б тобі почати розуміти, тому що, якщо не зрозумієш, то ми підемо на вулицю Хаядон і попросимо бронзового лева відчинити нам двері.

Чоловік в обличчі анітрохи не змінився, усе так само спокійно дивився на Рися, але відповів:

— Ти Енріке Рись, афсар, про якого всі бояться говорити. Що тобі потрібно?

— А ти Ласло Ворон, голова онгрійського Конвенту, перший кандидат на вогнище конгрегації та спадкоємець амбіцій Габора Фаркаша. Мені здається, я знаю про тебе трохи більше.

— Я маю тебе боятися?

— На цьому я не наполягаю, — сказав Рись і обдарував онгрійського мага своєю фірмовою хижою усмішечкою. — Мені не потрібна твоя голова, мейстре Холло, мені потрібні лише старі папірці.

— Для людини в нужді ти поводишся зухвало, — сказав Холло, і в його руці незрозуміло звідки з’явився кристал чарів.

— Для людини, яка думає, що її магія захистить її від будь-якого лиха, ти жахливо неуважний до деталей, — Рись зобразив засмучене обличчя.

Тієї ж секунди Дієго Шторм виник за спиною Ласло Холло теж наче нізвідки і акуратно приставив кинджал до його шиї ззаду.

— Якщо ми достатньо продемонстрували одне одному свої геніталії, мейстре, саме час поговорити про справу, — Рись підняв брову. — Нам потрібні записи Оршолі Молнар.

— Не розумію, про що ти.

— Я й сам їх знайду, якщо доведеться, мейстре. Думаю, ти вже це зрозумів.

Вони дивляться один на одного цілу хвилину, нарешті Ласло відвів очі і роздратовано прошипів:

— Nyavalyás sparadi kutya! (Паршивий сфарадський пес!)

— Sparadi macska, mágus úr, (Сфарадський кіт, пане маг.) — сказав Рись цілком розбірливо, хоч і з акцентом.

***

Бронзовий лев нічим не виказував свого призначення, крім невеликої напівкруглої подряпини на кам’яному постаменті. Під пронизливим поглядом Рися мейстер Холло повернув скульптуру праворуч, і частина стіни пішла вглиб, відкривши темний вузький прохід. Попетлявши ним хвилин п’ять, вони потрапили до великої круглої печери, почасти природної, почасти вирубаної у скелі, через неї пройшли до ще однієї, і ще, і врешті-решт опинилися, вочевидь, у кабінеті Холло. Принаймні маг плюхнувся в крісло біля заваленого паперами великого письмового столу і махнув рукою на ряд стільців уздовж стіни:

— Сідайте!

Вони сіли.

— Хто ви такі? Навіщо вам записи Оршолі? Чому Тінь послав вас? Ти мізки, твій громило — руки, старий — маг, і непоганий, а дівчисько… Що з нею не так? Що, чорт забирай, тут відбувається?

— Нам треба переглянути її записи, — сказав Рись.

— Навіщо?

— Хочемо дещо зрозуміти. Вам це жодної шкоди не завдасть, шановний мейстре, — сказав Сліпий дуже ввічливим тоном.

— Ви все одно ніхєра не зрозумієте, — Холло був украй роздратований і не приховував цього. — Серед вас немає нікого, хто зрозумів би записи Оршолі!

— Вони онгрійською? У нас є перекладач, — сказав Шторм.

— Вони специфічні, Дієго. Але в нас є й магістр, щоб розбиратися в таких речах, — зауважив Сліпий.

— Ні, сеньйори, справа не в цьому, — похитав головою Рись. — Мейстре Холло, ви читали ці записи?

— Звісно! — фиркнув той.

— Ніхто їх не читав, сеньйори, — сказав Рись, не зводячи з онгрійця свердлячого погляду. — Вони зашифровані.

Холло видав якийсь звук і здивовано звів брови:

— Звідки, чорт забирай, ти все знаєш?

— Бачу тебе наскрізь, — ухмильнувся Рись. — Я їх розшифрую. Давай сюди.

— І який мені зиск? Не блищи на мене очима, верзило! Я вас не боюся!

— Ти віддаси нам записи, тому що в тебе аж свербить дізнатися, що в них. Ти і твої соратники намагалися розшифрувати їх багато років, але у вас не вийшло. І попри те, що в тебе немає для цього жодних причин, ти віриш, що я їх розшифрую. І ти маєш рацію, — сказав Рись і відкинувся на спинку стільця, склавши руки на грудях, його погляд поповз по стінах, по полицях, заставлених книгами.

Холло скривився і кивнув:

— Добре! Добре, чорт тебе забирай! — він підвівся й вийшов у двері.

За двадцять хвилин вони покидають таємну штаб-квартиру онгрійського Конвенту, отримавши бажане.

— Ти розвів його, як дитину! — захоплено прошепотіла Іман, обіймаючи його руку. — Він їв у тебе з долоні!

— Це лише перший крок, Іман. Треба ж іще розшифрувати записи.

Записів не так багато, товстенький пошарпаний зошит. Іман не уявляє, як можна зрозуміти зашифрований текст, навіть бувши Рисем. Потрібен ключ до шифру, розуміння принципу або значення символів. Нічого цього в них немає, але ти ж знаєш, Шпилько, що він впорається. Тому що він Рись.

***

Шторм сидить у себе в кімнаті і п’є. Сліпий майже весь час проводить у купальні, гріє кістки в цілющій воді. Геррерос розважаються, як можуть, тобто теж п’ють і вивчають онгрійські публічні дома. І лише Енріке Рись весь час працює. Шпилька читає товстий роман про бітанських аристократів, гризе горіхи, солодке печиво та сушені сливи просто в ліжку, ходить зі Сліпим до купалень або на променад уздовж Діуни. Тим часом Енріке Рись змушує Янежа перекладати старі онгрійські тексти про Катастрофу, перебирає латинські записи в бібліотеці Конвенту й веде довгі розмови з мейстром Балінтом, бібліотечним хранителем. Дев’ять днів минають без жодного результату, а потім Іман Шпилька бачить сон.

Їй наснився сон, страшний сон, кошмар. Вона бачила, як мейстер Ласло Холло витягає кристал чарів звідкись із рукава, а потім викликає метал. Дванадцять блискучих гострих шматочків металу, снаряди стрільця. І потім він посилає ці снаряди в політ, і вони летять повільно, наче час застиг, як вода. І потім ці шматочки долітають і один за одним входять у груди Енріке Рися, один за одним, один за одним. І кожен вихлюпує на білу туніку трохи червоної крові. І від кожного шматочка Енріке смикається, і смикається, і смикається… І Іман бачить його очі, сповнені нерозуміння і болю… І потім вона розуміє, що це не Холло стріляє в Енріке, а Іман Шпилька, стрілець металом, дев’яносто третій штандарт! Десять! Одинадцять! Дванадцять!

І тут вона, слава господу богу, прокинулася, підхопилась в жаху і із полегшенням зрозуміла, що це сон. Іман виявила, що Рися в ліжку немає, побачила крізь щілину в завісах балдахіна слабке світло і визирнула. Рись сидів за столом, щось виписував із товстого тому, освітлений єдиною свічкою. Котра година? За вікнами абсолютна темрява!

Іман підвелася і пішла до нього, оголена, смаглява й золотиста у світлі свічки, із чорним волоссям, розпущеним по плечах. Енріке опустив перо і дивився, як вона підходить.

— Чому ти не спиш, Енріке Рись? — тихо запитала Іман, підійшовши впритул.

— Я працюю, — відповів він.

— Зараз ніч, — сказала Іман і сіла на стіл перед ним, просто на якісь папери. — Ніч не для цього, — вона підняла праву ногу і поставила її на коліно Рися, розвівши стегна. — Ніч для мене, Енріке, — вона поклала руку йому на потилицю. — Зроби так, щоб я кінчила… — і нахилилася до нього, поцілувала.

Рись поклав обидві руки на її стегна, закинув голову, і якийсь час вони цілувалися, потім Іман його відпустила, навіть відштовхнула:

— Зроби язиком, Енріке…

І тоді він торкається її, тоді його язик торкається її, тоді вона відчуває його подих, і тепло, і тиск, і лоскітливий дотик його волосся на внутрішньому боці стегна, і як його пальці, довгі сильні пальці, забруднені чорнилом, ковзають шкірою від сідниць до колін. І тоді вона відхиляється назад, спирається руками об стіл, закидає голову й видихає повітря, глибоко видихає, до останньої краплі, до самого дна, як перед пострілом…

Господи боже і свята діво!

І потім він додає пальці. Вона подається вперед, щоб він зробив сильніше, глибше, щоб пальці ввійшли в неї так, як їй подобається, так солодко, так добре… І кожен їхній рух витягає з неї звук, стогін або схлип, не розібрати…

Диявол і всі його ноблі!

— Так… О господи… Так, будь ласка, Енріке… А-а-а-а…

І коли вона кінчає, то здається, що світ на секунду спалахує і так само на секунду занурюється в абсолютну темряву.