Раді Вас бачити!

Стіна перетинає перешийок і заходить у води озера Махаон на сто ярдів від суходолу в кожен бік. Вона висока, ярдів тридцять або тридцять п’ять, і товста, не менше трьох ярдів ретельно припасованого каменю. Перед ними відкривається вузький прохід: товсті дубові двері, оковані металом, потім сталева решітка, у кам’яній товщі стіни зяють отвори. Іман знає, що через них подається горюча суміш. Розлом рідко відкривається на Тихані, але вже якщо відкривається, то тварюк виходить дуже багато, тож стіна дуже потрібна, тому що за стіну тварюки не проходять, уже років сто як не проходять, їх вибивають стрільці зі стіни. Стрільців тут дуже багато, на кожен загін не чотири-п’ять, як усюди, а два-три десятки. Саме вони по-справжньому працюють на Тихані. Інші займаються звичайними розломами в околицях, п’ють, змагаються між собою і щиро переживають за цілісність стіни приблизно раз на пів року.

— Панове, лорд Ешлі від себе і від імені всього контингенту бажає вам успіху. Якщо щось піде не так, просто повертайтеся живими, просить він. Якщо вам не вдасться з першого разу, він докладе всіх зусиль, щоб друга спроба, підтримана всім людством, удалася, — сказав перекладач, і навіть переклад звучить пафосно, у найкращому стилі лорда Ешлі.

— Скажи лорду командувачу, що ми постараємося впоратися за один раз, — усміхнувся Рись і злегка вклонився. Ешлі вклонився у відповідь.

— Ходімо, — сказав Дієго перебільшено бадьоро. — Ненавиджу ці зволікання і прощання!

Іман Шпилько, вони такі серйозні, суворі, упевнені в собі і безстрашні, навіть Сліпий, здається, більше стурбований своїм попереком, ніж тим неймовірно величезним і страшним вчинком, який їм належить здійснити. Ні, не їм! Тобі! Страшно, га? Так, просто жах як, просто жах…

— Іман, — тихенько сказав Рись і взяв її руку. — Ти готова? Не передумала? Ще не пізно, чуєш?

— Припини, — прошипіла Шпилька. — Ми йдемо рятувати світ, Рись. — Вона відібрала руку, нахабно посміхнулася, підморгнула лорду Ешлі. — Погнали! — і першою ввійшла в прохід, відсунувши плечем героя Дієго Шторма.

Отже, пустка. Життя тут несміливо намагається повернутися назад, але наслідки Катастрофи не дають йому цього зробити. Під ногами пил, пісок, дрібні камінці, заглибини, заповнені стоячою водою, іноді трапляється якась відчайдушна травинка, занесена сюди вітром, що намагається вижити. Навколо, скільки сягає око, — порожнеча, низькі, похилі, абсолютно порожні пагорби, місцями вдалині проглядає блакитне озеро.

І над усією цією безживною пустелею височіє Кішерде-тетьо. Раніше це був пагорб над лісом, тепер жодного лісу немає й близько, а є тільки чорна Вовча вежа на вершині пагорба. Її чудово видно, товстенька, невисока, темна і, здається, практично ціла. І йти туди якихось хвилин сорок, прокляті півтори милі.

Лорд Ешлі розповів, що люди проходять приблизно пів милі, перш ніж розвертаються й у жаху біжать назад. І не можуть пояснити чому. Усі три століття люди намагаються дістатися вежі, але нічого не виходить. Дослідження зайшли в глухий кут іще двісті років тому. Люди просто розвертаються і біжать. Від чого? Чому? Якою магією викликається це явище і як можна йому опиратися? Відповіді немає. Чому ж Рись упевнений, що вони пройдуть?

— Рисю, чому ти думаєш, що ми пройдемо?

— Ти пройдеш, Іман. Ти зможеш, тому що ти така сама, як Іштван. І нас проведеш, уже не знаю як. На жаль, на цьому етапі і герой Дієго, і я, і Сліпий — лише твій почет, доволі непотрібний, треба зауважити.

— Неправда, Енріке. Не непотрібний. Поруч із вами мені соромно боятися, розумієш? Тож я не боюся. Не боюся!

І ти не боїшся, так? Ну звісно, бреши більше, Шпилько! Вони йдуть пусткою вже хвилин десять, тому, що б там не було, що б не розвертало людей назад і не гнало до стіни, воно скоро почнеться. Що ж це? Страшно…

— Як ти почуваєшся? — запитав Рись.

— Нормально, — збрехала Шпилька.

Шторм іде попереду, витягнувши з піхов меч, дивиться навсібіч, наче очікує нападу. Сліпий іде ззаду, тримає щит над їхньою четвіркою і, Іман знає, готовий до багатьох несподіванок. Рись іде поруч. Їй і хочеться взяти його за руку, розділити з ним свій страх, і соромно це зробити.

Ну добре. Он вежа, і вони йдуть до вежі, і нічого не відбувається. Іман переставляє ноги й думає думки.

Ти, Іман Шпилько, вирішила, що ти врятуєш світ? Що ти на щось годишся? Щось можеш? Ти ніхто, дівчисько без жодних чеснот і можливостей, паршива магічка, вертихвістка, порожнє місце… І ти вирішила, що зможеш урятувати світ? Із якого такого дива? Біжи назад, пошукай героя, який зможе!

Іман автоматично подивилася на Шторма, ну на героя, який зможе, розумієш? Шторм опустив меч і зсутулився, виглядав він якось дивно. Треба сказати Рисю, так? Що сказати? Що ти можеш йому сказати? Ти йому життя зламала, ти прирікаєш його на ганьбу, а то навіть і на смерть, адже якщо за якоюсь неймовірною випадковістю ви дістанетеся вежі, то там-то ви точно здохнете, здохнете всі! І Рись твій, яким би хитруном він не був, здохне теж! Ти його вигадала, уся його хитромудрість лише міф, такий самий, як міф про героя Шторма! Він ніхто, як і ти! Але порівняно з ним ти навіть не ніхто, а ніщо! Що ти таке?

— Ні! — раптом вигукнув Шторм і відкинув меч далеко вбік. — Ні! Це не так!

Що це з ним? Та чи не все одно! Він теж вигадка, творіння Рися, жалюгідний, слабкий, тупий… Тупий і Сліпий… Сліпий прибрав щит… Ну й гаразд, все одно цей жалюгідний захисний механізм — ніщо порівняно з могутністю вежі! Ми всі подохнемо просто тут, тому що вона нас розчавить, розчавить!

— Шторме?! Дієго?! — покликав його Рись. Сволота! Зруйнував їхнє кохання, таке прекрасне кохання з Дієго! Вона могла б стати доньєю Вільяреаль-і-Карранса, а стане ким? Дружиною валентійського контрабандиста? Ні, не стане! Тому що вони звідси не виберуться, живими точно ні!

— Сліпий?! Стій, куди?! Сліпий!

Ага, ось старий дурень уже зрозумів, до чого все йде, уже розвернувся назад, зібрався врятувати свою жалюгідну шкуру! Біжи, біжи, незаконний маг, який думає, що теж щось там може! Як ти, так, Шпилько? Жалюгідна тупа Шпилька, яка уявила себе рятівницею світу! А чому? А тому що це Рись, скотина, переконав тебе, так? Переконав, що ти можеш? А ти не можеш, ти порожнеча!

— Я надто старий для цього лайна, Рись, — пробурмотів магістр, роблячи кілька швидких кроків назад до стіни.

— Стійте! — гаркнув Рись. — Гаразд, я нічого не можу, не знаю, що робити, тільки я в усьому винен, але ми не можемо повернутися!

— Чому? — прошипів Сліпий.

— Хто мене зупинить? — прогарчав Шторм. — Ти, чортова язиката змія?

— Тому що… Чорт… Тому що є причина, чому ми не можемо! Іман! Іман!

З незрозумілої їй самій причини Іман схопила його за руку. Рука в нього тепла, велика й тепла, сильна й ніжна… Його руки… Шпилька різко повернулася і щосили врізалася в Рися, усім тілом врізалася, обхопила. Ось що в тебе є, чуєш? Ось чому ти дійдеш до вежі! Ось чому ти врятуєш світ, проклята Шпилько! Ось тому!

— Хуане, — тихо сказав Рись. — Дай мені руку.

— Пішов до диявола! — вигукнув Сліпий. — Подихайте тут без мене!

— Руку! — істерично крикнув Рись і схопив Сліпого за зап’ястя. — Це воно і є, Хуане. Тримайся за мене, за Іман, за Дієго. І ми пройдемо.

Тримайся за нього, Іман. І ще ти маєш допомогти герою, справжньому герою, величному Дієго Шторму. Господи, яка маячня! Герой, твою мать! Смішно!

— Дієго, — Іман простягнула руку. — Дієго!

— Пішла до біса, шльондро, — прошипів Шторм.

— Ти надто слабкий і тупий, щоб взяти її за руку, — глухо сказав Рись.

— Я тебе знищу! Розірву на шматки! — заревів Дієго і рвонувся до Рися. Іман вхопила його за руку, смикнула до себе, і всі четверо опинилися сплетеними в дивних обіймах.

— Слухайте мене, — прошепотіла Іман. — Воно нас дурить. Дурить! Ми просто йдемо пусткою, нам нічого не загрожує. Слухайте мене! Відчувайте мене!

умиротворення/спокій/безтурботність/холоднокровність/гармонія… наказ!

Вона повернула обличчя в бік вежі, витерла сльозу, що виступила, ліктем, не відпускаючи рук Рися й Шторма, задерла голову. Ти ніщо, слабка, жалюгідна, тупа Шпилька. Гаразд. Але ти дійдеш! І вона зробила крок, і потім ще один, і ще. І троє чоловіків, яких вона міцно тримала за руки і, здається, за душі, ступили слідом за нею.

шлях/дорога/прохід/перехід/мандрівка…

***

Що ж, це були жахливі п’ятнадцять хвилин. Вони йшли й ішли, точніше, шкутильгали, зберігаючи тілесний контакт. Стіна віддалялася, а вежа наближалася. Жахливі істеричні думки, наче замкнені в клітку, кружляли всередині голови, але не могли вплинути на дії групи, тому вони йшли й ішли, поки не стало легше, поки знову не повернулася можливість поглянути на соратників як на гідних людей, а потім і себе перестати ненавидіти, і вже зовсім біля підніжжя пагорба, здається, напруження спало настільки, що стало можливо просто йти, тримаючись за руки.

— Як ти, Енріке? — запитала Іман, коли спіймала себе на думці, що хвилюється за нього.

— Добре. Я в порядку, — сказав Рись і трохи стиснув її пальці. — А ти?

— Ну, я все ще багато в чому не впевнена, але більше не вважаю тебе хробаком і не хочу плюнути Шторму в пику, — фиркнула Іман.

— А я не вважаю тебе шльондрою, яка розбила серце мені та моєму найкращому другові, — буркнув Шторм.

— А я й досі хочу звалити назад за стіну, — пробурчав Сліпий. — Але нікуди тепер від вас не подінуся.

І, слово честі, це був жарт! Іман усміхнулася з полегшенням.

— Піднімемося на пагорб і роздивимося, — сказав Рись. — Оршоля писала, що вхід до вежі зачарував Іштван, і, я припускаю, Іман зможе його знайти і увійти теж зможе.

Іман зможе те, Іман зможе це… Шпилько, чи не дохрєна всього він на тебе вішає, драний кіт? Тьху ти, гидота! Коли ж її вже відпустить?

Вежа зблизька не здається низькою, щоб побачити пласку верхівку, доводиться задерти голову. І в діаметрі вона не менше тридцяти ярдів, і заввишки наполовину вища за стіну, і, судячи з рядів вікон, всередині не менше десятка рівнів. Вона не обгоріла, вона справді чорна, з дикого чорного каменю. Шибок у вікнах, щоправда, не залишилося, холодний вітер свистить над пагорбом, і Шпилька щільніше кутається в плащ. Отже, Вовча вежа, як у тебе ввійти?

Вони обійшли споруду навколо, розглядаючи суцільну кам’яну кладку. Жодних натяків на двері.

— Що думаєш, Рись? — запитав Шторм.

— Сліпий, поглянь-но на неї, що видно твоїм магічним зором? — звернувся Енріке до магістра.

— Вона дуже дивна, наче складається з безлічі різних частин, це сутності… людей? Істот… ще чогось незрозумілого… Але я не розумію, де вхід, на жаль.

— Може, заліземо у вікно? — запропонував Шторм.

Шпилька стояла і дивилася вгору. Величезна чорна вежа. Чорна, як ніч…Страшна, небезпечна, чорна… Як нобль… Як нобль?

Іман простягнула руку і торкнулася вежі.

слово/пропуск/пароль/ключ/формула

— Вежа запитує пароль, — сказала Іман. Усі повернулися, здивовано дивлячись на неї.

— Що? — перепитав Дієго.

— Вона говорить як нобль, смислами. І запитує пароль.

— Це доволі стандартний підхід, конвент Сфарада використовує формулу для входу до сховку, — сказав Сліпий.

— Яку? — запитала Іман.

— Ábrete al Iniciado! — проголосив магістр, приклавши долоню до стіни вежі.

Нічого не сталося.

— Немет Іштван, — сказав Рись. — Можеш сказати їй це?

— Добре, — кивнула Іман, знову торкнулася.

слово/пропуск/пароль/ключ/формула

немет/немес/алеман/тедеско… іштван/стефан/естебан/етьєн…

Таке Шпилька вже бачила, коли вони приїхали в гори до мейстра Тіні: просто крізь чорні камені проступили дерев’яні балки і дошки дверей. Шторм захоплено присвиснув, Рись схилив голову до плеча, Сліпий кивнув.

— Ось і вхід, сеньйори дикуни, — сказала Іман. — Залишилося тільки врятувати клятий світ.