Раді Вас бачити!

Наступного дня, коли мій Антон вже займався в інституті своїми винаходами, я прибарахлилась, наче й справді на побачення. Помила голову, підкрутила волосся, начепила новеньку джинсову куртку та гарні обтягнуті штани. Навіщось взула ще й високі підбори та пішла до метро.

Наше старе кафе, з часу випускного, майже не змінилося. Звісно стіни вже були іншого кольору та й папуги у клітках зникли, а на їх місці з’явились «шедеври» якогось авангардиста, але барна стійка в кутку та столики вздовж стіни – знаходилися на своїх місцях. Тиха музика перешіптувалася з розмовами відвідувачів, а я сиділа десь посередині зали й попивала Американо. Та ось відчула лагідний дотик до плеча і підняла голову.

– Привіт! Добре, що не чекала на вулиці. Перепрошую, я трохи запізнився. Ніяк не міг розібратися з одним придурком, але вже все утрясли, – доповів мені Курінний і я зрозуміла, що з учорашнього дня він побував у перукаря, бо виглядав наразі, наче нова копійка. Легкий аромат гелю та випрасувана, як для гарного ресторану сорочка. Очі сяють, ніби зранку чогось випив, але він ніколи не мав поганих звичок та й певно, що за кермом. Тоді з якого дива ті блискавки з-під вій?

– Платоне, мені ж не сімнадцять, щоб на вулиці стовбичити. Ти сказав: де зустрінемось. Ось я й чекаю. Нічого ти не запізнився, я сама тут добре відпочиваю.

– Тобто я можу собі йти? – жартівливо спробував піти на вихід він, та я знизала плечима й відповіла:

– Та як хочеш. Це ж ти навіщось мене покликав і я тобі вдячна. Адже сама по собі навряд чи сюди вибралася б. То що, залишишся, чи підеш?

– Залишусь! – весело сів навпроти він та додав: – Знаєш як тебе називали наші хлопці?

– Відморожена? – спробувала вгадати я, бо навчаючись, ні на кого не поклала оком.

– Ні! – розсміявся він. – Недоторкана…

Це мене навіть образило! Я ніколи не чула, щоб про мене таке казали. І чого це раптом «недоторкана»? Та нормальна я була. Їздила з усіма разом на картоплю і в походи ходила. Звідки ж тоді така дурна характеристика?

– Не ображайся, будь ласка! Просто до тебе ніхто не міг підступитися. Холодна була, наче лід. А ще неймовірно гарна й талановита. Краще за тебе ніхто не міг обламати нашого хіміка, – знову згадав Курінний студентські роки й мені раптом стало набагато веселіше.

– Добре, ображатися вже якось запізно. А покликав ти мене навіщо? Про хіміка поговорити захотів? – діставала я чоловіка, який кинув керівну роботу чи якісь об’єкти й наразі сидить з одногрупницею та слухає легку симфонічну музику посеред Пасажу, на Хрещатику.

– А хіба просто так не можна посидіти колишнім однокашникам та згадати приємне минуле? – знизав плечима він. – Добре, тоді в мене перше запитання. А навіщо ти зі своїм дипломом сидиш у кол-центрі, по дванадцять годин? Чому не шукала чогось за фахом? У нас же був доволі престижний факультет.

– Розумієш, Платоне, тоді все якось відразу навалилося. Дипломна й мамина тяжка хвороба. Потім похорон і страшний сум. Спочатку взагалі працювала у відділенні нянею, щоб допомагати подібним людям. Так мені було легше. А потім інші записи в трудовій пішли, не до престижу було. Ну, а далі заміж віддали, – тяжко зітхнула.

– Вибач. Так, я чув про твою маму, коли у відпустку з Лейпцига приїздив. Земля їй пухом, – навіщось знову взяв мене за руку він. Але ж так заведено у подібних випадках і сьогодні я не відняла руки.

– Дякую. Вже все позаду. Тепер не так важко. А чому перше? В тебе ще є до мене запитання? – згадала нудна співрозмовниця.

– Так. Ти тільки-но сама підказала моє друге запитання. Що значить: заміж віддали? Ми що в дев’ятнадцятому сторіччі живемо? Та й твої вчорашні тлумаки мене збурили. Що він у тебе зовсім безголовий? Он скільки я вже питань наговорив, – примружив свій серйозний погляд Платон Курінний.

Я зітхнула й не знала: з чого почати відповідати. Та й взагалі: яке йому діло до моєї родини? Але наш староста завжди був впертим і тепер сидів та чекав на мої відповіді, наче професор на іспиті.

– Платоне, в кожного свої скелети в шафі, вірно? Ось і я не дуже збиралася заміж за Антона. Якось привели, за стіл посадили, познайомили. Потім ми в кіно сходили, біля Дніпра погуляли, він щось про винаходи свої розповідав. Так і заяву подали. Тепер живемо під одним дахом. Я відповіла тобі?

– Здається, так. Тобто коханням там і не пахне? – випалив він.

– Але ж ти тепер не староста нашої групи, навіщо воно тобі? Я частина звичайного осередку суспільства. Живемо, працюємо, сплачуємо податки та не накопичуємо боргів. Хіба ще чогось не вистачає? – не збиралася прикидатись я перед ним. Чомусь не хотілося!

– Хм! Ти відкрила мені душу і я тобі вдячний. Та в мене є третє запитання, а може відповідь на те, чого ти вчора тактовно не запитала. Я сам хотів розповісти, тільки ти поспішала. А мені страшенно треба виговоритись, бо колись просто розум втрачу, – жалібно зізнався Курінний.

– То ти мене обрав за сімейного психолога, Платоне? Ніколи не думала про таку професію. Ну, добре, говори. Ти ж знаєш, що я не балакуча.

– Так, обрав. Але не психологом. Ти мені подобалася завжди. Невже ніколи не здогадувалась? Отим твоїм замкнутим холодом та докладним розумом. Не те що… Господи прости! І вона ще каже, що між нами було кохання. Я навіть одружуватися не хотів. Як ти сказала? Осередок суспільства. Мабуть, так і є. Тільки страшенно набридають докори та сварки на рівному місці, хоч додому не йди. Але я люблю Дімку. Коли б не він, вже світ за очі забіг би, – навзаєм зізнався Курінний, а я тяжко зітхнула та зробила висновок:

– Зустрілись якось дві побиті життям собаки та розповіли: хто і як їх бив. Знаєш, Платоне, ось ми сидимо тут за кавою й ніхто не здогадується, що обмінюємося історіями нещастя. Добре, що збоку не видно. Але чого тобі перейматися? У тебе є улюблений син. Це я живу, наче суха травинка посеред поля.

Тепер Курінний знову взяв мене за руку й легенько стиснув у своїй:

– Та до чого тут він? Може я з тобою поріднитися хочу…

– О! Це в мене вже було, Платоне. Посиділи за столом та домовилися бути рідними. Я з цим п’ять років живу, навіщо повторюватись? – знову не відібрала я руки.

– А навіщо ж відмовлятись? Хіба я відразу до ліжка тягну? Я прийшов, бо вчора мені здалося, що ми зустрілися невипадково. Можливо я помилився. Вибач мені! – він відпустив мою руку, допив каву, покликав офіціанта, заплатив. А потім зазирнув мені в очі дуже глибоко, й тоном тієї побитої собаки закінчив розмову: – Ніколи раніше не думав, що маючи все – не матиму нічого. Поїхали, підвезу додому.

– Так, ідемо. В мене сьогодні купа справ. Вдома не прибрано, а ще та клята пляма на стелі, – несподівано ляпнула я на виході з кафе.

– Що залили? – миттю відреагував бос будівельників. Я позаздрила його стрімкій реакції на чужу проблему й кивнула:

– Так, вже місяць як залили. Хотіла посваритись, потім шукала ремонтника, але ж я одна серед світів і тому ще нічим своїй стелі не зарадила.

– А чого ж ти мовчиш? Завтра пришлю тобі когось з вільних дівчат, нехай все залагодять. Сама не намагайся, нас не цьому навчали. От смішна, душу мені відкрила, а про стелю посоромилась? – знову галантно підсадив мене на високе сидіння він.

В дорозі Платон якось дивно зиркав у мій бік, хоч і не посміхався. Виглядало це так, наче він вивчав мене на клітинному рівні та намагався зробити якийсь серйозний висновок.

– Обміняймося контактами і я тобі завтра надішлю робітників. Зробимо з твоєї стелі лялечку. Навіть якщо твоєму Антону вона не потрібна, тобі будь-яка неідеальна річ заважає. Це я теж пам’ятаю! – тепер ніжно посміхнувся Курінний та я мовчала.

Біля дому він відкрив дверцята й попросив:

– Ти вибач, що я тобі намолов дурного. Все добре. Про стелю не переймайся, виправлять.

Він хотів розпрощатися, але оте «все добре» мене дуже зачепило:

– Тобто про родину ти мені набрехав? Перевіряв: чи пожалію? Платоне, ти раніше не був таким…

– Господи, Настуню! Та я й крихти від правди не розповів, адже зрозумів, що воно тобі непотрібне. Бо абсолютно байдужий та чужий, – ще тепліше заглянув мені в душу він і я злякалася. В його примруженому погляді наразі читалося стільки біди, що в мене не було й половини.

– Платоне, я вже піду! Дякую за вояж Хрещатиком. Після ремонту, рахунок на телефон скинеш. Я сплачу, як годиться, – ляпнула я й тепер Курінний скипів:

– Ага! Я тобі виставлю за найвищими цінами. Настю, що ти мелеш? В мене люди на такій зарплаті, що не кожен депутат собі дозволить. Більше ніколи про таке не говори! А ще я хотів тобі запропонувати в себе роботу. Але ж ти не хочеш мене бачити, тому й не запросив, – опустив він свій світлий погляд.

– У тебе є вакансія? – відразу загорілась я. – Чому ж мовчав?

– Немає, але буде. Мені саме такий заступник потрібен. Навколо всі крадуть та брешуть. Не можу довіритися нікому. А ти – сама чистота й розум. Подумаєш, а потім відповіси, – тепер він нахилився до моєї руки й тихо доторкнувся вустами, а я відчула, як мене наскрізь проштрикнули чимось гострим...

– Даремно ти образився, Платоне! Про роботу я обов’язково подумаю. Дякую за надію і цей чудовий день, – надихнулась я та якнайшвидше помчала до під’їзду.