Раді Вас бачити!

Моя нинішня робота чимось нагадувала Антона Гонту, така ж нудна й сіра. Це я наразі про колишнього засумувала, чи що? Хоча за документами він поки ще не колишній. А як називати живу особу, з котрою я провела під одним дахом майже сім років, та з радісних подій пам’ятаю лише два весілля, й ті чужі. Просто обидва рази я страшенно напилася. Ось і всі радощі.

А з Ним... Господи! Йшла я поруч чи сиділа, навіть без жодного слова, всередині вирувало щастя та співало якусь шалено прекрасну пісню! Платон був не частиною мене, а всім: сенсом життя, повітрям, небом і сонцем, тілом і душею... Я хочу до Нього, Боже! Забери мене туди, де Він!

Ви спитаєте: що це за театральні репліки? Та ні! Це звичайні будні Анастасії Гонти, в дівочості Палій. Чому ж я ще в інституті не відібрала його в тієї відьми? Скільки років він міг би бути лише моїм! Адже мій прекрасний Коханий їй був зовсім ні до чого. Знайшла б собі якогось «принца» на білій Ладі та й каталася б у себе на селі... О, знову з мене полізло дурне й незрозуміле. Таке, що лише заважає бути адекватною. Піду зроблю собі кави, а потім подивлюся новини, вони мене повертають до божевілля сучасності.

Знаєте, після того, як я познайомилась у Володимирському соборі з бідолахою зі Сходу, почала вмикати новини АТО. Часто вони жахливі та, як завжди, перекручені й неповні. Та річ у тому, що раніше я ніколи цим взагалі не цікавилась.

Моє тихе життя пустельниці порушила кума Соломійка. Вона привезла мені, для розради, свою буйну дитину. Кажу так, бо похресник миті не міг посидіти на місці, щоб кудись не влізти або чогось не розбити... Це було прикольно!

Вони мене дійсно розвеселили. Ми пили зелений чай та збирали черепки з вази, котру колись купили з Гонтою в Одесі, на Привозі. Та мені зовсім не було шкода. Я навіть сама інколи хотіла розбити її. Звісно не через Одесу, а через Гонту!

Кумця поїхала з малим додому, а я так зраділа живим людям, що навіть вирішила зварити ароматного супчику. Овочевий, на курячому бульйоні, він був неймовірно смачним! Я наїлася досхочу та рано вклалася спати.

Вночі мені приснився дуже дивний сон. Наче я іду незнайомим містом, але точно знаю, куди мені треба. Потім відчиняю двері якоїсь кімнати, а підлоги немає. Є лише простір та хмари вдалині. Я знаю, що мені треба йти далі, але ж повітрям ходити не вмію й відчуваю страх. Хочу зачинити ті двері, але вже не виходить.

В розпачі я никаюсь по власній постелі й раптом серед простору бачу Платона. Він посміхається мені своєю чарівною посмішкою та без слів говорить, щоб я не боялась і йшла далі. Я завжди слухалася його, але наразі не могла й раптом побачила перед собою того Данила зі Сходу. Він подає мені руку та обіцяє провести по простору, без підлоги...

З криком я проснулася та увімкнула лампу, на тумбочці біля себе. Встала, пішла до кухні, сіла на своє місце за столом та вже без страху подивилася на чистеньку стелю – колишній дарунок мого Платона. Після всього, що я встигла пережити, вона мене більше не страшила.

На годиннику була четверта ранку. Я попила води, вмилася й знову побрела до ліжка. Чомусь подумала, що з тією людиною трапилося недобре. Звісно я не розумілася на снах, але коли душа покійного перетворюється на живого, що хорошого може бути з тим живим? До снів з Платоном я звикла більше, ніж до настання ранку, але точно вирішила сходити до собору та спитати: як той нещасний чоловік?

У Володимирському я побувала: помолилась, поставила свічечки, але старого знайомого не побачила. «Мабуть, знайшов уже свій шлях у житті та зник» - подумала я собі, адже бігати собором та розпитувати у тих, хто прийшов помолитися про невідомого, точно було б схоже на психіатричний діагноз. Я поїхала додому.

Не знаю, чому я вчепилась своїми думками в того Данила, та він мені більше не снився. Через два тижні я знову поперлася на бульвар Шевченка. У дворі собору вкрила голову накидкою й зайшла всередину. Сьогодні тут було майже порожньо, тому миттю впізнала зі спини товариша по нещастях. Тихо підійшла, стала поруч і сказала:

– Привіт. Я думала Ви поїхали звідси.

Здавалося, що він навіть зрадів. Правда, радість у таких як ми виглядає зовсім інакше, ніж у нормальних людей. Це більше схоже на гримасу подиву й болю одночасно.

– Привіт, Анастасіє. Ви про мене згадували? – спокійно запитав він так, наче був роботом. Минулого разу його емоції зашкалювали, а тепер їх не було взагалі.

– Інколи. А де Ви були весь цей час? Казали, що денну службу не пропускаєте...

Він знову здивовано подивився на мене, перехрестився та попросив:

– Вийдемо на вулицю? Погодьтеся, це не місце для розмов.

Я кивнула й пішла на вихід, навіть не поставивши свічок близьким. Вже за периметром собору він став привітнішим:

– Я дуже радий знову Вас бачити. Де був? У лікарні. Це довга історія, Анастасіє. Але якщо хочете, я розповім, – пошукав він очима більш спокійного місця. Та він був тут чужим й лише ходив до собору молитися, тому не знав, що через дорогу є великий прекрасний парк. Вірніше частина ботанічного саду, в якому туристи навесні дуже люблять фоткатися серед квітучих магнолій.

– Це може видатися дивним, але хочу. Пішли зі мною. Через бульвар є саме таке місце, що підійде для розмови, – кивнула я й скоро ми зайшли під арку ботанічного саду.

На сьогодні тут квітнуло багато троянд і взагалі в розпал літа вся вишукана зелень та цінні експонати флори з табличками біля них вже дійшли до апогею росту й скоро почнуть давати насіння та плоди. Тоді працівники збиратимуть їх і досліджуватимуть в лабораторіях, щоб вивести нові сорти.

А ми поки просто пішли однією з алей парку. Він у нас гарний та доглянутий, дещо ландшафтний і тому, йдучи його алеями здається, що теж знаходишся у якомусь сні. Принаймні так говорять гості столиці. Це ми, кияни, сприймаємо наше прекрасне туристичне місто, як звичайний рідний дім, з розритими дорогами, забитим транспортом, між роботою та супермаркетами.

– Я й не знав, що тут так гарно, – підтвердив мої думки Данило. – Бачив високий залізний паркан та думав, що це чиясь шикарна дача...

– Ні! Хоча Ви праві. По місту тих «приватних замків» вистачає. Але це наша гордість та інколи ось така розрада. То що з Вами сталося, Даниле? – тихо спускалися ми пологою стежиною вглиб ботсаду.

– У Вас є час, Анастасіє? – як завжди тяжко зітхнув він.

– Його в мене тепер навалом. Це раніше я мала справи біля плити або праски, а зараз належу сама собі. Так, Даниле, в мене багато часу та він не має ніякого значення.

– Я зрозумів. Тоді розповім, як на сповіді. Тільки не лякайтесь, я постараюся без екзотики, – загадково почав він.

– Здається й страху в мене вже немає. Говоріть, Даниле, емоції теж пропали. Адже більше нічого втрачати, – згодилась я на його сповідь і він кивнув.

– Мене звати Данило Верес. Я інженер гірничої справи, що встиг попрацювати на кількох наших шахтах та зустрів гарну розумну дівчину Іванну... У нас народилася донечка Каріна і все було: гарний дім, веселі сусіди, щасливі батьки... А потім прийшов він – наш «свавільний і нахабний сусід», що захотів загарбати собі те, що йому належати не повинне.

Господи, та хіба ж їм потрібні чужі землі, коли вони зі своїми ніяк розібратися не можуть? Був я у товариша на Колимі та бачив їх ліси. Це в телевізорі вони чудові, а насправді гнилі й рідкі та зовсім недоглянуті. Хапуги кусками вигризають все, що погано лежить, а лежить там усе погано. Крадуть і п’ють в глибинці майже всі та й взагалі таке згадувати не хочеться.

Ті страхітливі хатки, в них же жити неможливо. Вони мають такі природні ресурси, а скліють у жахливих умовах та неймовірних злиднях. І ось вони прийшли до нашого квітучого краю та кажуть, що звільнять від гноблення. Якого? У мене був триповерховий будинок і я нічого не крав, просто працював і мав усе на світі. Після весілля, ми їздили з Іванкою в таку подорож, яку не кожен їх госдумівець собі дозволить... Але це більше схоже на лекцію, а я обіцяв свою історію, – схаменувся мій співрозмовник, хоч я йому не заважала.