Раді Вас бачити!

Першу частину розповіді я почала з жахливого краху свого неймовірно прекрасного Кохання до чоловіка, що став моєю долею, однодумцем та блаженним щастям на землі.

Потім поступово зізнавалась, що у моєму житті гнітило та було несправедливим. Але ж навіщось доля подарувала мені зустріч з тим, кого я раніше знала й не помічала. А Він віддав мені всі зорі світу та палке почуття, хоча насправді був чужим! Саме завдяки підступності жінки, котра замість кохати, ненавиділа його – прийшло нещастя. Так я вважала, адже вона з насолодою додавала нам біди, використовуючи брудні методи, й не шкодувала навіть власної дитини. Ніби граючись, вона мимоволі, відібрала в мене перше материнство та страшенно зраділа смерті батька свого сина.

А моє життя, з Його смертю, зупинилося...

Набагато пізніше я аналізувала все, що сталося й розуміла, що мій власний чоловік таки допоміг мені вижити. Ні, не великим коханням чи розрадою, а байдужістю. Якби він гостріше реагував на мою зраду, можливо ми з Платоном Курінним встигли б побратися. Тоді після його смерті на мене дійсно звалився той захмарний кредит та просто знищив би.

З іншого боку, коли б Антон Гонта більше цікавився звичайним життям, а не лише науковими розробками – я могла швидше повернутися до світу живих або припинити своє існування живого мерця на землі.

Ту зиму, після Нового року, я майже не пам’ятаю. Біль всередині, тьма ззовні. Я лише плакала та лежала, тупо дивлячись в нікуди. А коли заходила до кухні й бачила рівненьку стелю – тоді взагалі рука тягнулась до шухляди з гострими предметами.

Адже тільки восени тут попрацювали веселі підлеглі того, без кого світ назавжди зник. А згадувати наші зустрічі з Платоном, кафешку та готель, чи наш куточок серед хмар – я неспроможна буду й через сто років...

Як можна смакувати спогадами, що рвуть тебе живцем на шматки, та обливають сірчаною кислотою й тішаться, як ти шипиш і розпорошуєшся на клітинки болю? Саме це я відчуваю завжди, коли хоч торкаюсь думок про наше з Ним блаженне Кохання.

Та навіть після всього, я не втратила можливості рухатися й неуважне око могло б сприйняти мене за мовчазну меланхолійну жінку, тільки й по всьому. Тому вранці я встаю, п’ю каву, одягаюсь у щось сезонне та бреду вулицею аж доки не потрапляю в один технічний центр.

Там займаються обробкою різних даних. Для мене це велика знахідка, адже я сиджу в окремій кімнаті та отримую інформацію онлайн. Систематизую її й розсилаю адресатам, або пакую в архівні теки. Ось і все. Через вісім годин я вільна та можу робити зі своїм життям що завгодно.

Але робити мені нічого. Я йду додому, приймаю душ і знову влягаюсь, щоб дивитись у стелю аж доки не смеркне. Хоча ніч у мене перед очима завжди, тому час доби абсолютно несуттєвий.

Всі наші з Гонтою нечисленні походи в гості тепер залишилися в минулому. Навіщо моєю тінню псувати людям світ живих? Здавалося, що Антон від цієї ситуації тільки в виграші. Він завжди більше любив розумні машини, ніж людські веселощі.

Ось в інституті Гонті надали щорічну законну відпустку. Раніше, хоч воно йому було по-барабану, я знаходила різноманітні мандрівки, щоб пізнавати світ. Але тепер вже й мені не було ніякого діла до туризму та відпочинку. Антон зібрався й поїхав до своїх батьків, у передмістя. Він сказав, щоб за нагоди, я теж приїздила туди.

Уявляєте, що для мене зараз побачити так званих свекрів, які точно повторюють Антона Гонту? Тихі, інертні, абсолютно неживі старі, котрих я й раніше не любила та не розуміла.

Та коли я залишилась у власному домі одна-однісінька, відбулося диво. Може тому, що наразі я належала лише сама собі? Наче на безлюдному острові я не звертала уваги на зачіску та вбрання й інколи перебувала в якомусь ненормально відстороненому стані. Це створювало своєрідний релакс і повну незалежність від світу, де жили звичайні люди.

Часто мені здавалося, що Платон зовсім поруч і ми розмовляли з ним про все, що сталося. Іншим разом я сама провалювалася кудись та бачила місця, яких зроду не пам’ятала. Виходить я поступово втрачала розум, адже мене нікому було контролювати та нікуди йти.

Їжа мене теж абсолютно не цікавила. Тепер я задовольнялась чипсами або кукурудзяними баранцями та геть забула про свої вишукані й смачні рецепти. Кому вони потрібні були? Платону? Так його більше немає. А те, що він часто приходить до мене – приємно, ось тільки до їжі йому байдуже. Це я ще якось розуміла.

Одного разу, випадково, я почула чарівну мелодію, що він любив вмикати й під неї ми займались нашим неповторним Коханням. Спочатку я кинулась на ліжко, а потім зрозумівши, що Його там більше немає – пішла до вікна та хотіла випасти вниз. Але який дурень буде прощатися з життям, кидаючись з третього поверху на пухку клумбу? Це щоб руки-ноги переламати та назавжди залишитись посміховиськом для сусідів? Е, ні! Виходить я ще не зовсім з’їхала з глузду?

Пішла в душ. Довго стояла під потоками води, а в голові весь час звучала та прекрасна музика, наче знущалась та хотіла забрати рештки мого мозку. Я увімкнула телевізор і почала дивитися новини. Вони, як завжди, теж виносили мізки, але мені допомогли. Тепер як тільки я хотіла померти – вмикала ЗМІ й тоді навіть моє життя здавалося добрішим.

Скоро Платон кудись зник, а ще я почала, як і раніше, накладати незначний макіяж. Потім на роботу у свій інститут повернувся мій законний чоловік і життя потихеньку-помаленьку увійшло в нову відморожену стадію.