Раді Вас бачити!

Вдома я задумала генеральне прибирання. Та ні, в мене завжди чисто, але якщо сюди загляне нова людина та побачить пилюку на люстрі, що подумає? Ось бачите яка я дурна? Невже чоловік, котрому я подобаюсь прийде роздивлятися мої світильники?

Поки я сперечалася сама з собою, з телефона почула виклик. Схопила трубку, але то був всього-на-всього Антон Гонта. Він завжди відчуває, коли треба завадити мені або зіпсувати настрій!

– Вітаю, винахіднику. Як живеш? – весело обізвалась я до законного чоловіка та своїм тоном дуже здивувала його.

– Я нормально. А чого це ти така піднесена? – навіть на відстані проявляв свій надзвичайний розум Атон.

– Радію, що тебе почула, – хотіла пожартувати, але він не повірив.

– Та ні. Скоріше це пояснюється проблемами зі зв’язком, ніж радістю щодо мене, – нудив розумник. – Коротше, правди від тебе не діждешся. А я тобі ось чого телефоную: мені потрібне розлучення...

– І він ще мене в чомусь підозрює! А сам знайшов у Сполученому Королівстві свою роботизовану половинку? Щиро вітаю, Антоне! – розсміялась я й тепер точно відчула щастя.

– Ну, щось таке. Я буду збирати документи на офіційне проживання й мені потрібні точні дані. А оскільки ти сюди не збираєшся, я повинен вписати в графу сімейний стан - розлучений.

– Тільки й по всьому? – незадоволено зітхнула я. А сама була на сьомому небі, що все-таки звільняюсь від ярма під назвою «шлюб» з Антоном Гонтою. – Добре. Перекинь все, що тобі потрібне й тепер я підпишу, – на хвильку засумувала я та згадала вечір зізнання, що зраджую йому з Платоном Курінним.

Дивно, але то була лише мить сумних спогадів і мене зовсім не обпекло вогнем біди. Я ще не усвідомлювала: наскільки Данило Верес вже проник в мою душу та лікував її від болю навіть на відстані.

Коли я кинула трубку, вона знову забриніла. Тепер це був він.

– Привіт! Як ти? Вже повернувся на Виноградар до тітки? – відразу випалила я.

– Так. А тебе настирливі залицяльники дістають? Весь час зайнято! – ревниво відповів Данило й це було неймовірно приємно.

– Вгадав. З колишнім розмовляла про розлучення. Сам попросив, уявляєш? – радісно зізналась я йому.

– А чому? Знайшов кращу? Так це неможливо... Кращої за тебе ніде у світі немає, – раптом вимовив він і я сіла та відчула всередині давно забуте тепло. Такого я не пам’ятала з часів, коли ще була з Платоном.

– Дякую. Та забудь про мою недолугу родину. Скоро все це назавжди залишиться в минулому. Скажи краще: як ти себе почуваєш? Що написали лікарі в рекомендаціях. Як тобі можна жити далі? – цікавилась я здоров’ям Данила.

– Насичено й радісно! – відповів він і я знову відчула вогонь у животі. Та що ж це зі мною діється? Якісь дивні симптоми в організмі. А душа тихенько підказувала: симптоми кохання...

– Тоді завтра йдемо відриватись у нічні клуби чи казино? – пожартувала я.

– Ні! – розсміявся Данило. – Для моєї радості достатньо тебе поруч.

– Даню, ти так гарно смієшся! Я вперше чую твій сміх, – лагідно назвала я його та почула в трубці якийсь дивний звук. – Алло? Що сталося?

– Нічого. Просто ти назвала мене інакше і я, від задоволення, трубку впустив, – чесно зізнався він.

– Не бий телефон, ще згодиться. Хочу довго з тобою говорити сьогодні, – теж зізналась я йому, а всередині горіли давно забуті бажання.

– Я теж хочу говорити з тобою дуже довго, але не телефоном. Навіщо чекати до завтра? Можна я приїду? – приголомшив мене запитанням він і було ясно: чого ми обоє прагнемо.

– Не знаю... А це не буде дуже швидко? – чіплялась я за соломинку й розуміла, що валун наших почуттів вже нічим не спинити.

– Швидко? Ні! Скоріше дуже повільно. Прошу: скажи мені адресу, – прошепотів він і я здалася. Сказала йому, що просив і тремтячим голосом додала:

– Приїзди...

Я нашвидкуруч прибралася, постояла під душем, щоб руки не так тряслися, але марно. Потім схилилась на коліна перед іконкою Божої Матері й мовчки питала в неї згоди на новий гріх. Але сьогодні вона лише приємно посміхалася мені. Я б хотіла попросити дозволу ще й у Платона Курінного, але ж це точно буде клінічним діагнозом. Тому я просто підсушила волосся та вдяглася у звичайний квітчастий сарафан, на лямочках. У двері подзвонили і я пішла відчинити своїй Долі.

Данило виглядав незвично й дуже гарно. Тепер його очі були схожі на дві ясні зіроньки, що зігрівають і тануть; а світленька теніска та відпрасовані штани підкреслювали урочистість події. Він стояв з красивими білими трояндами в руках і коробкою «Вечірнього Києва».

– Доброго вечора! Ласкаво прошу до мого дому, – привітно посміхнулась я йому й намагалася бути спокійною.

– Привіт! Дякую. Ти така гарна. Здається з квітами я вгадав. Вони чисті й світлі, як ти... – подав він мені букет і я інстинктивно вдихнула ніжний солодкий аромат. Бо якби він приніс терпкі хризантеми, настрій відразу б зіпсували спогади. Та цей чоловік, слава Богу, не знав моїх старих уподобань.

– Вгадав! Дякую за красиві слова й квіти. Проходь в мої хороми. Від батьків залишилися. Для мене одної місця забагато, але що поробиш? – пожалілась я на свою стару трикімнатну квартиру й поставила троянди в вазу на столі.

– У хорошої хазяйки і вдома гарно, – оцінив гість моє житло й миттю перегородив шлях, коли я хотіла йти до кухні, варити каву. – Зажди. Дім я вже побачив. Дай надивитися на прекрасну господиню. Я тебе зустрів сумною, а тепер зовсім нову пізнаю...

– А я тебе...

Ми, наче ті клони, одночасно заплющили очі й болісна гримаса зіпсувала донедавна радісні обличчя. Далі ми мовчки обійнялись, як давні друзі. Я поклала голову йому на плече, а він тримав мене обома руками обережно та виховано, ніби дитину чи сестру.

Якийсь час ми стояли не рухаючись та вслухались, як перетікають з тіла в тіло смертельні муки, що переповнювали нас дуже давно. Тепер вони знайомилися ближче та зливалися в один нестерпний біль, щоб з часом, покинути назавжди й перетворитись на блаженне щастя. Саме на щось таке я дуже сподівалася та слухала, як могутньо б’ється серце в його грудях. А потім запитала:

– Даню, чому так боляче?

– Тому, Настунечко, що вони ще живуть в нас. Ми їх відпустимо на волю, коли станемо одним цілим. Тоді вони відступлять і стануть лише пам’яттю. Так мені здається, – тихенько підтвердив Данило мої думки.

Як же приємно чути від іншої людини свої мрії, хоча я висловилась неправильно. Він не «інша людина», а частина мене, просто я довго не хотіла цього визнавати. Наразі сама неквапливо підняла голову й уважно подивилася тепер в рідні очі, що забули про сум і лише сяяли добром та ніжністю. А ще вони говорили мені так багато, що цього не написано ні в одній найпрекраснішій книзі на світі.

Я першою потягнулась до його губ і дозволила випустити біль. Колись я жила під одним дахом з чоловіком, який міг чмокнути мене в щічку й кинутись до свого інституту навіть не розуміючи, що поруч з ним жінка. Потім мене кохав неймовірно чарівний чоловік, котрий дарував солодке щастя та океан незвіданих раніше відчуттів. Але тепер до мене доторкнулись одночасно біда і радість, безвихідь і надія, муки й благодать. Цілий світ, в одному неповторному й вистражданому поцілунку, мовчки оповив НАС своїм шовком.

Спочатку Данило торкався мого тіла так обережно, наче боявся образити хоч одну клітинку. Але з кожною прожитою разом хвилинкою бажання наростали й скоро пристрасть зашкалила настільки, що ми забули про минуле і біду та лише творили своє майбутнє жадібно й відверто.

Хотілося сказати: я згадала забуті відчуття, але це було б неправдою тому, що нічого подібного ні з ким раніше я не відчувала. Цей чоловік здавався одночасно вогнем і льодом, темрявою й світлом, шаленим гострим лезом і тихою могутньою рікою...

Я віддавалась йому покірно й блаженно та розуміла, що під ним мені вже не потрібні підлога чи ґрунт, бо цей чоловік може вести мене повітрям. Це я про той віщий сон, який побачила зустрівши його, але відразу не зрозуміла. Тоді Платон довірливо передав мене Данилові, з рук в руки, і я не шкодую. Адже зараз, в потоках солодких сліз, молю коханого про одне:

– Ніколи не покидай мене більше... Залишся зі мною навіки... Я кохаю тебе...

– Нізащо не покину, моя кохана... Ми з тобою вже разом і вільні від усіх наших бід...