Раді Вас бачити!

– Перепрошую, не підкажете чим краще доїхати на Виноградар? – почула я за спиною чоловічий голос і обернулась. Тепер все стало на свої місця. Коли він стояв поруч я згадала, що бачила саме ці очі у Володимирському соборі вже кілька разів.

– 455 маршрут, але навіщо запитуєте? Ви ж буваєте тут доволі часто й знаєте самі, – відповіла я чоловікові років тридцяти п’яти, високому та майже сивому. Його сумні карі очі не сяяли й не загравали, а скоріше були дуже схожими на мої: повними болю та безнадії.

– Ви мене помітили й запам’ятали? – знітився він.

– Дивне місце Ви обрали, щоб познайомитися з жінкою, – зняла я з голови темну шаль і склала до сумочки.

– Вибачте, я не хотів Вам заважати. Але дійсно вже не вперше мої очі весь час звертаються саме до Вас. І для храму така поведінка справді недоречна, – згодився він.

– Це точно! – підтвердила я його розумні слова та вже збиралася зайти до тролейбуса. Але чоловік не хотів мене відпускати й попросив:

– Можна Вас затримати ще хоч на п’ять хвилин? Я не маніяк, що знайомиться з жінками в церкві. І взагалі я ні з ким не хочу знайомитись. Розумію, що поводжусь наче дикун, а Вас тут побачу й хочу поговорити. Нічого не можу вдіяти. Тягне чомусь...

Тепер я уважно подивилась в його глибокий наболілий погляд і подумала, що коли ми трохи поговоримо, нічого не станеться. Бо якщо я зараз приїду додому, то буду рюмсати до ранку, так «святкуючи» тридцятиріччя Платона Курінного. А Гонти не буде поруч, щоб нагримати чи зробити кави.

– Добре, я затримаюсь. Що Ви від мене хочете? – відверто спитала я в сумного незнайомця.

– Від Вас - нічого. А від життя, думаю, ми обоє хочемо одного й того ж: повернути тих, кого безповоротно втратили... – зітхнув чоловік та при цих словах здається йому було вже не до мене. Він міцно стиснув кулаки й став якимось відстороненим.

– Скажіть: з Вами все в порядку? Щось Ви блідий, – констатувала я неспростовний факт. Він закрив очі й потер рукою обличчя так, наче в нього сильно боліла голова та відповів:

– Ні! Не в порядку. Але це нестрашно. Зараз пройде. Хоча брешу: не пройде вже ніколи у житті.

Ось я й почула одного з тих, що тільки-но стояли під куполом Володимирського собору. Кожен обережно тамував свій неймовірний біль і не бажав віддавати нікому. Тільки чомусь цей, на перший погляд, міцний чоловік вирішив, що я зможу йому допомогти.

– Візьміть. Я не пила ще звідси води. Так, взяла від спраги та спеки, але поки не хочу, – простягнула я йому мінералку. Він схопив, випив майже всю маленьку пляшечку води та кивнув:

– Щиро дякую! Не звертайте уваги. Зі мною буває. Ні, я нічим таким не хворий. Просто мені дуже не вистачає їх...

– Кого? – вирвалось з мене, бо я розуміла, що нічого поганого не зробиться, коли ми обміняємось з цим незнайомцем своїм болем та розійдемось в різні боки назавжди. Навпаки, можливо комусь з нас стане трохи легше.

– Дружини й донечки... Вибачте! – затрясся він і відвернувся від мене.

З цих слів стало ясно, чому він такий. У людини забрали найдорожчих, власне як і в мене. Я почекала доки він протре обличчя хустинкою та весь час поглядала на провулок, що вів до однойменної Володимирської. Там, вздовж будинків, розмістилося кілька літніх кафе, зі столиками.

Я не пам’ятала за собою випадків, щоб коли-небудь запрошувала незнайомих чоловіків посидіти зі мною в кафешці, але він виглядав доволі гидко. Перенасичений транспортом бульвар Тараса Шевченка дихав розпеченим жаром, а чоловіка хитало й він був страшенно блідим.

– Вибачте, будь ласка. Зі мною таке вперше. Я ніколи не дістаю людей на вулиці своєю бідою. А тут чомусь посмів. Мабуть, я куплю Вам води та й піду собі. Зустрінемось ще в соборі, іншим разом... – знову перепросив він.

– Оце вже ні! Ви маєте поганий вигляд та, думаю, так само почуваєтеся. Бачу, нам обом нікуди поспішати. Пішли туди, під каштани, де не так спекотно й вітерець продуває. Посидимо кілька хвилин, доки Вам стане краще, а потім уже йдіть, – якось настирливо вимовила я й він уважно подивився та відповів:

– Дякую. Так, мені не завадить посидіти кілька хвилин. Ви дуже благородна людина, але доля відібрала у Вас теж когось дуже дорого. Мабуть, одного з батьків? Знову перепрошую...

Він сів на пластиковий стілець за круглим столиком, і до нас миттю прибігла дівчинка з кафешки на розі. Дитині було абсолютно байдуже: чого у цих двох дорослих очі на мокрому місці, бо її цікавило лише наше замовлення, бажано якомога більше... А там вже хоч трава не рости!

– Мені Американо, будь ласка. Що Ви будете? – взялась я керувати.

– Подвійний Еспресо, прошу, – додав чоловік й миттю сором’язливо опустив почервонілий погляд.

Малеча побігла нам за кавою, а він знову тяжко зітхнув могутніми грудьми й тепер уважно подивився мені в очі:

– Я Данило, а Вас як звати? Якщо не хочете, не говоріть. Просто ми розмовляємо, а це якось неправильно.

– Приємно. Я Настя! Хоча, що приємного може бути в нашій ситуації? – кивнула я йому.

– Вірно, але мені теж, – сказав він та здавалося на щоках людини починав проявлятися натяк на життя.

Шустра дівчинка принесла нам каву. Я зробила ковток і поставила чашку на стіл та полізла людині в душу:

– Автомобільна аварія? Так, Даниле?

– Ні, Луганськ, – спокійно відповів мені він і знову міцно стиснув кулаки.

– Перепрошую і розумію. Господи, навіщо ж вони стільки лиха нам принесли, ті кляті «асвабадітєлі»? Сподіваюсь, я нікого не образила зараз? – схвильовано подивилась я в очі нового знайомого зі Сходу.

– Тільки тим, що назвали їх доволі стримано. Хіба ж я думав, коли закінчував універ, чи коли ніс дружину на руках з РАЦСу, або коли донечку в обіймах гойдав, що кати обірвуть моє життя у власному домі? Та я й так віддав би їм панель зі стіни, прикраси, чи що ті дикуни хотіли. Але ж навіщо стріляти в фото на стіні, а потім... у них. Яка тварюка радіє, відбираючи життя у жінки з дитиною? – затрясся він і закрив обличчя обома руками.

Тепер я не знала: що робити? Адже ще ніколи не стикалась з нашою всенародною бідою так близько та гостро! Я кивнула дівчині й попросила холодної води, а сама взяла його за руку та ляпнула перше, що повинно було допомогти:

– Не плачте, Даниле. Ви такий не один. Сьогодні у мого єдиного у світі міг бути ювілей – тридцятиріччя. Але його теж вбили. Тут, вдома в Києві, свої столичні бандюки. За великі гроші... І навіть не сіли...

Дівчинка принесла води й зникла. Дивно, але я незчулась, як надпила трохи й тільки тоді простягнула йому:

– Візьміть, попийте. Ковток холодної води ще нікому не завадив. Господи! Чому світ не може жити без присутньої в ньому страшної біди та виродків, які ходять по землі?

Здається про «клин-клином» я вгадала. Тепер нещасний просто протер мокре лице рукою та, насупившись, подивився на мене:

– Тобто у Вас тут теж війна, Анастасіє, лише прихована? А чому ж не сіли?

– Вибачте, Даниле, не все відразу. Я сказала правду, але на більше не готова. Просто побачила, як Вам тяжко й вирішила відкритись, щоб попустило. Тільки тепер мені недобре. Перепрошую, я піду, – поставила я перед ним склянку й піднялася. Хотіла дістати гроші, але він навіть скрикнув:

– Перестаньте, прошу... Я ж хоч і мокрий від сліз, але чоловік, – наразі я згадала: як схожі слова весело говорив мені колись Платон Курінний та відчувала, що біль всередині невблаганно наростає.

– Дякую, до побачення! – кинулась я геть від столика й почула вслід:

– Я завжди тут, на денній службі. Скажіть: я ще побачу Вас колись, Анастасіє?

Я не повернула голови, а тільки знизала плечима й швидко пішла вниз до метро. Оце мені тільки нових зустрічей не вистачало!