Раді Вас бачити!

Спочатку я сиділа й згадувала інститутські премудрості, а потім копнула глибше в мережу та знайшла багато чого необхідного, що згодиться для моєї нової роботи.

Наш архітектурний факультет не давав особливих знань з менеджменту та реклами, але ж моя голова прилаштувалась на шиї не лише для того, щоб гудіти ввечері від болю та пам’ятати рецепт смачного борщу, а й для думок про майбутню справу.

З невеличким штатом співробітників Курінного я вже познайомилась і дядько-плановик зустрів мене веселим анекдотом про тьотю Соню, та моя поява була йому явно до лампочки. Але бухгалтерка відразу запідозрила сексуальне підґрунтя. Гарна молода жінка, що так раптово з’явилася в кабінеті боса, в якості його заступника, будила в літній жінці бурхливі фантазії.

Вже кілька днів поспіль, під час довготривалої відсутності Курінного в офісі, бабуня активно розпитувала мене про особисте життя й трохи заспокоїлась почувши, що я заміжня. Але ж коли це обручка на пальці заважала гріхопадінню? Це сказала не я й навіть не рядки з літератури, а якраз та швидка синьоока дамочка, що працювала у Платона бухгалтером.

Звісно вона провела мене по всіх статтях та внесла до штатного розкладу, але коли Курінний назвав мені суму заробітної плати – я зрозуміла підозри бухгалтерки про темний бік наших стосунків.

– Платоне, ти жартуєш? Я ж нічогісінько ще не зробила, а ти виставив мені платню в двадцять тисяч! За які-такі заслуги? Тепер я розумію: чому Ася Павлівна так дивно поглядає в наш бік, – вимовила я, коли він озвучив мій майбутній заробіток.

– Анастасіє, не ведіться, будь ласка, на нашу бухгалтерку! – спочатку серйозно сказав він, а потім миттю розсміявся та додав: – В такому віці бурхливі фантазії особливо проявляються. Прошу тебе, не переймайся через нашу стару. А гроші ти мені всі до копієчки відпрацюєш. Можеш навіть не сумніватись. Я тут замахнувся на міжнародний проєкт і з ним буде багато мороки. А ще планую взяти тобі помічницю, на рекламу. Немає в тебе на думці якоїсь нормальної освіченої дівчини?

– Я подумаю, босе. Але з зарплатнею все одно – перебір. Я працювала по дванадцять годин, за три з половиною тисячі.

– Ось це точно перебір! Тільки з великим мінусом, – знову привітно посміхнувся Курінний. – Керуйте, заступнику, я поїхав! Мене не буде довго, але ти обов’язково дочекайся та про дівчинку, будь ласка, подумай.

Платона дійсно не було до кінця робочого дня, але коли народ, наче вжалений розбігся з офісних приміщень о 18.00, для мене це були дитячі забавки. Адже один раз на три дні, у своєму комунальному центрі, я працювала з 8 до 20.00 й ні в кого це не викликало жодних емоцій.

Антону я вже сказала, що перейшла на іншу роботу, але як це сталося та чому – не говорила. Воно йому було, як рибі парасолька. Ну, перейшла й слава Богу! Не буде тепер жалітися, що голова і язик наче дерев’яні. А те, що дружина ходить на службу в гарному вбранні? Та яка різниця куди і в чому вона ходить?

Поки боса не було, я спробувала перебрати в голові та в телефоні деяких дівчат, але нічого путнього там не знайшла. Я хазяйновито упорядкувала по різних теках договори та інструкції, все по датах та районах міста і вже трішки знудилась, бо більше нічого Курінний мені робити поки не наказував.

Він з’явився втомлений, але очі сяяли радістю й Платон запропонував:

– Я весь час десь ганяю й досі не поздоровив тебе зі вступом на посаду. Поїхали до «Едему», бо я голодний наче звір, а ще залишу там на стоянці Доджика й ми чогось вип’ємо за наше співробітництво!

– Платоне, а чого ти сьогодні такий життєрадісний? Щось нове підписав? – спитала я його.

– Ні! А чому сьогодні? Я тепер завжди такий, вранці на тебе подивлюся й цілісінький день у мене настрій гарний. Може наша Ася не така вже й неправа? Ти мене завжди надихаєш! – не став критися він, а я знизала плечима та ляпнула:

– Чим же я можу надихати? Сиджу без діла та марно витрачаю твої кошти. Ти ж мені роботи ніякої не даєш.

А він зібрав якісь папери у свою робочу шкіряну теку та знову розцвів посмішкою:

– Не бійся, всьому свій час, та наразі мені й цього достатньо. Ти слідкуєш тут за всім, а ще справді радуєш мене, як тільки побачу. Я взагалі себе таким не пам’ятаю. Ну, може в інституті, але теж через тебе… Ходімо швидше, доки я тебе не з’їв!

Ввечері в нашому кабачку було людно, але Курінний і тут знайшов вихід. Він сходив до адміністратора й звісно заплатив, щоб для нас залишили столика у куточку, коли звільниться. Ми трішки погуляли вулицею та поговорили про несуттєве, хоч Платон поглядав на мене дійсно так, що міг би проковтнути. Та я пояснювала це його гастрономічним голодом, а не ще якимось.

Ось йому на телефон надійшло повідомлення й ми повернулись до «Едему». Наш столик був чистим та вільним і на ньому красувалась табличка «Замовлено».

– Навіщо ти це зробив? – заграваючи прикусила я губу.

– Але ж ми не можемо їсти ту смачну запечену рибку стоячи. Вибач, я вже й замовив. Ти ж не проти? – випромінював радість він.

Чесно кажучи, я теж була рада, що тепер його красиві сірі очі не сумують. Та й мій погляд змінився з того часу, коли ми зіткнулися ввечері під гіпермаркетом.

Скоро нам принесли замовлення, де окрім фаршированої форелі, було багато зелені й гарні салати. Тільки випивки не принесли, адже ввічливий бос залишив вибір на мій смак.

– Я не знаю. Сам обери те, що хочеш! – підсунула я йому винну карту, а чоловік примружив свій яскравий погляд і сказав:

– Найбільше мене п’яниш ТИ. Хочу пити безперестанку, але ж ти не дозволиш…

Я поклала виделку на тарілку й миттю опустила очі. Ми ще були тверезі, а він сказав таке, від чого здавався п’яним. Одне було абсолютно ясно: Курінний наразі не жартував і відступати не збирався. Він знову обережно взяв мою руку в свою й додав:

– Немає у світі солодшого вина, ніж ці вуста, про які я марю кожної ночі. А вранці приходжу, дивлюся на тебе та будь-який осінній день стає ясним. Не бійся, в тому, що зі мною робиться немає твоєї вини. Хіба сонце винне, що воно зігріває? Чи пташки, що співають? Вони не знають, що прекрасні…

– Перепрошую, Ви вже зробили свій вибір? – обірвав романтичну промову Платона офіціант, який розносив напої.

Курінний глянув на мене та з посмішкою, показав хлопцю:

– Ось цей французький мускат, для початку. Тільки відкрийте його десь там, а нам подасте, як належить, у відерці.

Офіціант ввічливо вклонився, адже вино було дорогим, а подібних гостей ресторанні працівники дуже полюбляють. Хлопець повернувся так, наче нікуди й не ходив, але вже ніс на таці сріблясте відерце з золотавою пляшкою всередині. Відточеними рухами він наповнив наші келихи й зник, ніби його тут ніколи не було.

– Ого! Десь набрали доволі професійних хлопчиків, – відзначив Курінний та повернув свій чарівний погляд до мене: – Можна мені продовжити?

Я вже трохи відійшла від його попередніх зізнань, але розуміла, що тепер він точно доповнить та не помилилася. Мовчки кивнула й спробувала дивитись йому прямо в очі. По-перше, під час тосту заглядати під стіл невиховано. А по-друге, мені вже самій подобались його блаженні очі.

– Дякую, Настуню! Я хочу випити за нашу зустріч. Я хочу випити за нашу плідну співпрацю. Я хочу випити за благо, яке звалилося на мене того темного вечора. Але для цього не вистачить їх винного запасу. Тому вперше, але не востаннє я буду пити за Тебе! Якщо дозволиш, я буду робити це часто й невтомно. Не лякайся моїх думок, вони невинні. Та я чомусь і сам їх трохи боюся. За прекрасну Анастасію! – підняв свого келиха він, а я сиділа й відчувала себе зовсім п’яною…

– Дякую, Платоне! А я хочу випити за тебе. Ти мені дуже допоміг. Мої ранки теж стали світлішими, дякуючи тобі. Тому я буду пити за Тебе!

Він зробив красивий кивок гусара та надпив, бо якби ми так продовжували, то вмерли б від спраги й голоду. А Курінний був не тільки закоханим, а ще й розумним.

– Хороше вино! Не розбавляють, – оцінив він і додав: – Смачного Вам, заступнику!

– І Вам смачного, босе! – посміхнулася я й розуміла, що все це скидається на якусь мильну оперу, де начальник намагається звабити свою симпатичну підлеглу. Але ж ми знали одне одного вже багато років і такої вульгарної думки навіть не допускали.

Коли наш вечір закінчувався і він привів мене під будинок та знову обережно поцілував руку, мені стало ніяково. Адже його дивна поведінка зачаровувала, як ніколи.