Раді Вас бачити!

Прийшов лікар. Подивився, послухав, покрутив дзеркальцем туди-сюди, а потім звернувся до мене:

– Що ж Ви, пані, так довго не йшли розбудити нашого пацієнта?

– Вибачте, я не знала, – посміхалась я обом.

– Та не перепрошуйте, Ви нам усім допомогли. Правда, Даниле? – підморгнув сивий лікар. Мабуть, в даній ситуації, він бачив щось більше, ніж ми.

– Саме так, докторе! Дякую Вам за все. Мені можна прямо сьогодні звільнити ліжко? – хоробро запитав пацієнт.

– Е, ні шановний! Як це сьогодні? Ви ж не до психолога заходили, щоб встати й піти. Треба почекати. Кілька годин назад Ви ще перебували в глибокому сні. Тому пару днів прийдеться потерпіти. Вона не образиться. Правда? – знову весело подивився на мене слуга Гіппократа.

А я лише мовчки опустила очі й тоді вперше, після страшних подій у своєму жіночому житті, знову відчула себе присоромленою й майже живою. Здається й Данило наразі розумів, на що натякає своїм підозрілим поглядом цей дідок у білому халаті.

– Добре, послухаюсь. Але не більше двох днів. Навіщо я Вам тут, здоровий? Нехай хворі люди приходять лікуватись. Знаєте, лікарю, це ліжко у Вас щасливе й легке, – сказав йому Данило, а сам у всі очі дивився на мене. Я розуміла, що заспана та страшна, але він здається бачив щось інше.

– Ну, коли я вже тут непотрібна, піду на роботу. Лікарю, а що можна з їжі привезти? – діловито заметушилась я біля вікна.

– Та що завгодно! Будь-яку поживну їжу, що любить чоловік. Хіба Ви його вподобань не знаєте? – ляпнув знову медик так, наче не бачив медкарти свого підопічного.

– Добре. Я привезу курячий бульйон і ще чогось смачненького. А зараз я піду.

– Зажди, – зупинив мене Данило. – Не спіши, залишся на п’ять хвилин.

– Все, ви тут розбирайтесь, а мене чекають пацієнти! – хіхікнув лікар і зник.

– Дякую, що зігріла. В тебе такі теплі руки, – повідомив він і тоді я вперше побачила іскри його очей. Данило знову посміхнувся й додав: – Тепер я розумію все, про що ти говорила вночі. Йому дуже пощастило з тобою. Думаю, я вчинив би так само. Для тебе можна гори звернути. Вибач, що зачепив...

– Я правда піду, Даниле. Мені треба встигнути на роботу. Ти тільки більше не спи так довго, – взяла я сумку й додала: – Завтра зранку я обов’язково буду. До зустрічі!

– Дякую, що розбудила. Я чекатиму, – пообіцяв він і від того погляду я знову відчула живу струну тривоги у своїй душі.

На роботу я потрапила з невеликим запізненням, бо поки прийняла душ та трохи намарафетилась, час пробіг дуже швидко. Я ще не вірила в те, що він може так рухатись! Зовсім забула: що більше поспішаєш – то швидше час біжить.

Слава Богу, наступного дня була субота й мені не треба було відпрошуватись у лікарню до Данила. Весь вечір я старалась над смачнючим курячим бульйончиком. Приправлений травами й моєю особливою турботою, він мав неймовірний аромат і смак. Вранці я надавила свіжого яблучного соку та наповнила два невеличкі лотки свіжим салатом і курячими котлетками.

На порозі палати я з’явилась у піднесеному настрої, з ароматним пакетом у руках. Дивно, але Данило Верес вже десь дістав станок та піну й був гарно вибритий, виходить чекав на мене. А коли я зайшла, його очі знову засвітилися, як ніколи раніше.

– Привіт! Як справи? Зараз будемо снідати, – на диво радісно прощебетала я. А здивований моїм зовнішнім виглядом чоловік лише кивнув головою та промовив:

– Вітаю, Настю! Ти прийшла й тепер усе добре. Я тебе такою навіть не уявляв!

– Даниле, перестань мене хвалити. Це мені наче бальзам на рани: потурбуватися про гарну людину. Я ж себе вже кілька днів живою відчуваю... Сідай, будь ласка, поки бульйончик гарячий.

Він відкрив кришку й ця палата забула про свій нудний аромат ліків.

– У-у-у! Як неймовірно пахне. Що це таке? – прикрив від задоволення очі підлікований.

– Я ж кажу: бульйон. Щось не так? – задоволено посміхалась я йому.

– Та все не так! Ця курка зроду не мріяла стати настільки смачною стравою. Це ти сама зробила? – дивувався Данило, наче ніколи не був одруженим. А може за своїми тяжкими муками просто забув про смак домашньої їжі?

– Ні! З найдорожчого ресторану принесла... Звісно сама. Ну, а хто ще? Немає в мене ні слуг, ні помічників. Рада, що тобі подобається. Готувати я страшенно люблю, просто давно немає для кого, – стала сумною знову я зараз.

Знаєте, все що відбувалося останнім часом, виглядало наче якесь переродження. Спочатку ми обоє були в вакуумі своїх смертельних бід. Потім одним махом виштовхнули назовні вміст наболілих душ і тепер не маємо одне від одного жодних таємниць. Не кожному так щастить у цілому житті. Люди живуть поруч та часто чогось не договорюють. Від цього у них з’являються проблеми. Можливо й між нами ще є якісь недомовки, але вони точно незначущі та може навіть приємні. Прийде час і ми всі таємниці розкриємо й надолужимо зізнаннями... Ого! Наскільки далеко занесло мене у мрії, просто дивлячись, як голодний чоловік їсть мій суп.

А він робив це якось особливо обережно й навіть привабливо. Данило, з радістю, з’їв майже все, що я принесла та запив соком.

– Дякую. Це було фантастично. Я не пам’ятаю, щоб колись взагалі їв з таким апетитом, – акуратно поскладав посуд в маленьку гірку він і я починала боятися нашого стрімкого зближення й того, що відчуваю всередині. Але йому відповіла:

– Ти просто трохи зголоднів, доки спав тут. А де ти взагалі живеш?

– У двоюрідної тітки, на Виноградарі. Пам’ятаєш, я питав тебе: як туди доїхати? – ще й досі посміхався він. Одним словом: ситий голодному не товариш!

– Слава Богу, що не в якомусь гуртожитку, – зраділа я й додала: – А то запросила б пожити до себе.

– Оце тобі й маєш! І чого я дурний брехати не вмію? Ну, хоч в гості колись запросиш? – навіть підморгнув мені він.

– Обов’язково! – пообіцяла я, а сама не знала: краще швидко зникнути звідси, чи ще трохи побути поруч з Данилом, живою?

Всередині мене боролись дві Насті. Одна починала радісно оживати, а інша – докоряла собі, що посміхається іншому та втрачає міжзоряний зв’язок з тим єдиним, котрого буде вічно кохати!

Наразі, у живому спілкуванні, я чомусь забула нічні думки, наче Бог повернув мені саме Платона, в іншому образі. Хіба не цього я бажала кожну мить, зі страшного дня його загибелі? Але одне: перебирати мрії в голові й зовсім інше, коли все це відбувається насправді. Здається мені терміново треба зайти до церкви...

Я мовчки поскладала порожній посуд в пакетик й вирішила трішки побути з ним.

– Тепер розповідай: що кажуть лікарі? Чого воно з тобою таке робиться? – сіла на своє нічне місце й Данило зрозумів, що я вже замкнулась у собі та лише підтримую світську бесіду.

– А що вони скажуть? Голова – предмет темний і поясненню не підлягає. Одним словом: битий по голові та ще й багато разів, – знизав плечима він і теж сів на ліжку, осторонь від мене.

– То завтра можна очікувати на виписку? – чіплялась я, наче воно мене стосувалося. Хіба один курячий бульйон вже давав якісь права на нього?

– Думаю, завтра я вийду й хочу з тобою десь побувати. У вас таке неймовірно красиве місто, а ми тільки до собору внадились, – оце вже було щось зовсім новеньке!

– Добре. А куди ти хочеш? Театри, кіно, прогулянка Дніпром, виставки, музеї... Що саме тебе цікавить? – знахабніло розгулялась я в переліку пам’яток столиці.

– Та байдуже. Я просто хочу, щоб ти була моїм гідом і лікарем одночасно. З першої зустрічі я зрозумів, що ти зможеш витягнути мене з тієї страшної прірви й не помилився. А ще буду неймовірно щасливий, коли зможу хоч якось допомогти тобі залікувати поранену душу.

Тепер я не витримала й дуже серйозно подивилась йому в очі:

– Даниле, це якийсь натяк?

– Зовсім НІ. Якщо відмовишся, я зрозумію. Ти й так для мене стільки всього зробила, – зніяковів він і опустив свій чарівний погляд.

– Та ні від чого я не відмовляюсь. Просто все якось дуже швидко й неочікувано розвивається. Але ти правий: нам обом треба розвіятись та поспілкуватись про відсторонене. Думаю, це хороша ідея, Даниле. Значить завтра я за тобою заїду? – уточняла я хід подій.

– Ні, зробімо інакше. До тітки я повернуся самостійно. А з тобою зустрінемось, де скажеш. Не такий я вже й безпорадний серед ваших вулиць. Ввечері наберу й ми поспілкуємось та щось придумаємо на завтра, – запропонував мені Верес.

– Я згодна. Ввечері буду чекати на дзвінок. Ти тільки більше не хворій, будь ласка, – посміхнулась я й вискочила з палати, наче вжалена.