Раді Вас бачити!

З часу зізнання, що почула від Данила, я перестала рюмсати. Соромно якось було! Звісно я одна на світі, але живу вдома, у рідному дещо мирному місті, в мене є якась рідня та куми. Я маю роботу та законного чоловіка, що посеред Європи просуває свої винаходи. Інколи Гонта телефонує мені й запрошує їхати до нього. Тому я страшенно щаслива й багата... Чи ні?

Люблю я боляче пожартувати! Здається це називають сарказмом? Та як би воно не називалось – все одно всередині щось гризе й щемить. Може зателефонувати Данилові? Не буду я йому побачення призначати. Просто запитаю: як справи й усе. Я чекала, що він першим зателефонує, але той номер вперто мовчить... Я натиснула виклик.

– Алло? – відповів приємний жіночий голос і я косо посміхнулась. Ну, що призначила побачення, дурепо? Є в нього з ким поговорити. Чого ти лізеш?

Але я не обірвала зв’язок, а настирливо запитала:

– Перепрошую, можна почути Данила Вереса?

– А хто цікавиться? – голос жінки був якимось офіційним.

– Знайома... – відповіла я їй.

– Ну, от що знайома: в комі ваш Верес. У нашій лікарні. Третя центральна. Хочете, приїздіть. Завідувач каже, що якби з ним говорили знайомі, то може швидше прокинувся б. Тому пишіть адресу...

– Не треба, я киянка. Скажіть лише палату і що потрібно привезти? – відчула я всередині дивне хвилювання та якусь життєву ціль.

– Дівчино, скільки Вам років? Він спить! Навіщо йому Ваші дарунки? – відрізала медпрацівниця й кинула слухавку.

– Бідолашний. Невже це сталося після того, як я змусила його знову пережити страшну смерть близьких? Чого я полізла? Але ж він сам хотів розповісти, – бурчала я вголос.

Швиденько зібралась та й поїхала на Воскресенку. На шляху купила винограду й бананів та мінералки, яка в нашому спілкуванні вже відігравала деяку роль.

Пустили мене без будь-яких перепон. Звісно в палаті він був один, в масці та підключений до якихось необхідних приладів. Виглядав звичайно: блідий і тихий, тільки наразі його сумних очей я не бачила.

– Ви просто зайшли, чи хочете заночувати? – спитала в мене та дівчина, яку я чула з його телефона.

– А можна? – зраділа я, адже валятись вдома серед жахливих снів на великому порожньому ліжку так обридло, що посидіти ніч серед неприємних ароматів лікарні, здавалося куди кращим.

– А чому ні? Сидіть собі. Говоріть з ним, може й прокинеться, – знизала плечима вона, підкрутила щось на приладі та й пішла працювати далі.

Я склала фрукти на тумбочці, поправила ковдру, що трохи сповзла, та взяла Данила за руку. Вона була доволі холодна й не дуже схожа на живу, але я заговорила до нього.

– Ну, привіт! Що ж ти обіцяв ходити на денну службу, а сам тут валяєшся, – звернулась я до нього на «ти», адже він мене все одно не чув. – Вибач, якщо це я винна. Не треба було діставати тебе спогадами. Свої я тепер пізніше розповім. Хоча чому: пізніше? Можу й зараз.

Я скинула кілька сльозинок, бо мені здалося, що в цьому тихому тілі був Він. Можливо Господь почув мої прохання й повернув Платона ось у такому вигляді. Щось спільне між ними точно було. Ота ненав’язливість та чемність, а ще сильна воля й вірність слову. А зовнішність? Так це як кому. Просто на зворотному шляху до мене він трохи постарішав. Адже пройти його було дуже непросто...

Господи, інколи я зовсім втрачаю розум! От що я наразі несу? Але ж це лише мої думки і їх зовсім ніхто не чує. Та й за час, після смерті Платона, ці не найдивніші. Я вмостилася зручніше та заговорила:

– Добре, якщо не хочеш прокидатися зараз, тоді спи, а я буду розповідати тобі свої кошмари. В мене, як і в тебе, було все. Так казали. Розумний чоловік, освіта, робота, дім. Ось тільки твоє ВСЕ було справжнім: кохана жінка, крихітна донечка. А в мене якесь бутафорське: для загалу. А в душі – пустка та образа на цілий світ. Та я не зважала, продовжувала підтримувати те нещире визначення родини. Але одного осіннього вечора я зупинила авто, щоб добратися додому. Покупки були важкі, а мій законний ними ніколи не цікавився. Ні, він не пив і не курив, просто дуже любив за компом працювати. Зупинився жалісливий водій. Двері відчинилися й мій світ змінився назавжди. Я побачила старого знайомого, з навчання. В інституті на курсі він був головним, але мене тоді не чіпав. А тут чомусь запропонував знову зустрітися, я погодилась. Не заради розваги, просто як ти казав: потягнуло. Обох потягнуло й так сильно, що скоро я вже в нього працювала. Він… вибач.

Я дістала хустинку, витерла лице й попила води, що принесла хворому. Хоча я взяла дві, по півтора літра. Наче знала, що застрягну тут надовго. Я відійшла до вікна, щоб трохи заспокоїтись, але на приладі чомусь частіше заморгали лампочки й прибігла медсестричка.

– Ви щось робили з ним? – спитала зовсім дивне.

– Ні, я просто сиділа й тихенько розмовляла. А що сталося? – схвильовано роздивлялась я Данила. Як на мене, його стан був без змін.

– Серцебиття активувалось і тиск трохи підвищився. Але це добре. Можливо він скоро прийде до тями. Продовжуйте говорити. Виходить, що йому потрібна Ваша розповідь, – знову уважно подивилась дівчина на прилади.

– І що дуже високий тиск? – лізла зараз я не в своє діло.

– Та ні. Якраз навпаки, наближається до норми, – вона вийшла, а я знову сіла поруч і тепер взяла його холодну руку в обійми.

– Кажуть, тобі подобається моя розповідь. Тоді я грітиму тобі руку й вона стане теплою… На чому я зупинилась? А, на Коханні! Так, пройшло зовсім мало часу і ми вже були нерозлучні. Ось тільки не я одна, а й він також був одружений і вже мав сина школяра. Але у нього вдома теж не було кохання. Ні, це не той випадок, де чоловік вдома кохає одну, а в ліжку з іншою жаліється на сімейне життя. Негідна була у мого коханого дружина та відпускати не бажала. Спочатку прийшла зі мною розібратись, а потім почала чудити вдома. Та так надивачила, що навіть свого малого вплутала до боротьби за тата. Я в той час вже була трішки вагітною… Та після чергової підлості його дружини, я втратила нашу крихітку. Він якраз розгрібав гидоту своєї законної, а я не встигла ні порадувати його новиною, ні засмутити втратою. Так і змовчала, бо неймовірно жаліла й кохала. Як же цілеспрямовано йшов він до жаданої мети! Хотів для нас лише найкращого. Задумав купити гарну квартиру в центрі. Я була проти, та він замахнувся на величезний кредит і зв’язався з криміналом. За ті гроші вони його вбили, а мене попередили, щоб не копала, бо поруч покладуть. Ось і все… Далі моє життя зупинилося, – раптом я відчула, як Данило легенько стиснув мої пальці й відпустив.

– Даниле, ти мене чуєш? – наблизилась я до його обличчя, але воно було спокійним і рука більше не рухалась.

Я встала, вмилась та підійшла до вікна. За парком світилися вікна будинків. Там своїм різним життя жили тисячі киян – щасливих і не дуже. А я сиділа тут, біля майже незнайомої людини, та виливала йому свою наболілу душу. Тільки скоріше за все він мене геть не чує.

Походила трохи, ще ковтнула води, знову сіла біля нього й продовжила:

– Спочатку я думала, що здохну. Все шукала: куди б засунути свою дурну голову? Адже без Нього життя мені непотрібне зовсім. Той смуток, що був раніше в моєму домі лише збільшився в рази. Але я животіла та ходила молитись по церквах. Саме в Його день народження ми з тобою зустрілися. Як же весело ми планували його провести! Та не склалося. Своєю бідою ти допоміг зрозуміти, що не лише в мені живе страшний біль. Адже ти вижив і борешся, я це відчуваю навіть зараз. Тому, я ще трохи подихаю. Кажуть негоже самостійно вкорочувати собі віку, бо це гріх. Бог дав, він і забере...

Здається на цьому я задрімала. А коли прокинулась, за вікном вже світило яскраве липневе сонце. Я тяжко зітхнула і згадала де я, та що тут роблю. Миттю уважно подивилась на Данила й отетеріла. Він лежав з розплющеними очима і лагідно дивився на мене. Крім того, з нього вже зняли маску й він доволі життєрадісно сказав:

– Доброго ранку! Довго ж ти спиш...

– Ви... Ти прокинувся? Доброго ранку, Даниле! Я дуже рада. Як давно ти не спиш? Ти чув, що я вночі говорила? – зніяковіло запитала я його.

– Все, до останнього слова, – щиро відповів він та вперше мені посміхнувся.